Калуш – Село Діброва Івано-Франківської області розташоване за 30 кілометрів від міста Калуша, і в ньому залишилось приблизно 60 хат. Добиратися до райцентру доводиться по суцільному бездоріжжю. І хоча автобуси ходять кілька разів на день, пасажирами є здебільшого пільговики-пенсіонери – молоді в селі майже не залишилось. Єдине місце, що приваблює мешканців Діброви – церква. Сільський клуб та школа порожніють. І хоча населений пункт перебуває на межі зникнення, селяни переконують, що живуть вони дружно, намагаючись берегти древні тутешні традиції.
Сьогодні у Діброві є лише троє працевлаштованих мешканців: учитель, завклубу і медсестра. Однією з найстаріших родин цього села є сім’я Касько. Розалія Касько разом з чоловіком мешкає тут понад 65 років. Вона каже: до Діброви потрапила із Німеччини.
«Батьки мої пережили війну. Вони були у Німеччині у 1941–1945 роках. Три з половиною роки. Коли війна закінчилася, вони приїхали сюди, додому, бо залишили тут сина. А я приїхала вже з ними», – пригадує Розалія Захарівна.
Раніше в Діброві люди мали землю і вирощували овес на продаж чи овочі, був колгосп. Тепер на полях здебільшого росте ріпак одного бізнесмена-орендатора з Данії, розповідає чоловік Розалії, Роман Касько. Відтак люди тут живуть лише за рахунок своїх городів та худоби.
«Тут тільки одні пенсіонери залишились. Мають городи, обробляють і так живуть. Мусимо так виживати, а не жити. Господарство, корова, свиня… і так трудимося», – каже він.
Церква на сьогодні єдине, що гуртує селян у Діброві, зазначають місцеві мешканці. Храм має назву Успіння Богородиці та збудований 1816 року. Тоді у Діброві жило понад півтисячі людей. Від села Протеси, з яким Діброва була в одній парафії, місцеві мешканці вирішили відділитися після того, як хлопці з двох сіл побилися, розповідає житель Діброви Ігор Касько і показує старовинну мальовану плащаницю, яка збереглася відтоді.
«Така плащаниця є тільки в двох селах: Діброва і Протеси. До 60-х років то була одна парафія. Традиції залишились ті самі. Люди до церкви ходять. Село маленьке, але люди не забувають. Стараються якісь пожертви робити. Килимки, квіти, образки, вази – хто що може. Кожен, хто приходить, милується», – розповідає Ігор.
Дзвони Діброви
28 років церква у Діброві була закрита. У воєнний час її перетворили на комору, де зберігали зерно і комбікорм. Тоді всі образи і навіть дзвони люди позабирали додому. Образи ховали, а дзвони закопували глибоко у землю. Відкрили ж храм для людей лише у 1988 році.
Відтоді Василь Мацевич прислуговує в церкві, зберігає від неї ключі й дзвонить щонеділі на свята, чи коли у селі хтось помре. Він розповідає, що священика, який приїжджає відправляти недільну службу Божу з міста Рогатин, Діброва ділить ще з одним сусіднім селом – Довжкою.
Дзвони у Діброві справді старовинні. Один, найбільший, виготовлений у 1919 році. За традицією, на три великодні свята та у провідну неділю дзвони тут не повинні замовкати. Дзвонити можуть всі: і діти, і дорослі, і навіть ті, хто цього робити не вміє, але хоче навчитись. Після цього більше до них протягом року, крім сільського паламаря Василя Мацевича, ніхто не торкається.
«Як відкрили церкву, то дзвонів не було. Лише один великий. Один був схований у мене, а другий ще в когось. А дзвони в нас – фест. Голосні! Навіть на друге село чути, як дзвоню», – пишається пан Василь.
Чи не найулюбленішими предметами у Діброві є великодні товкачі й «буськи». Товкачі – це саморобні дерев’яні молотки. Кожен собі робить такий, або ж бере їх біля дзвіниці і з четверга на п’ятницю перед Великоднем, приходить до лавки і, як кажуть у Діброві, «ковтає».
А от «буськи» – це молоточок, прикріплений до дощечки, і якщо махати нею вперед і назад, молоточок б’ється спочатку об одну сторону, а потім об іншу. Ними діти товчуть, коли у Діброві вдягають плащаницю.
Вчитися у школі нікому
Справжньої школи у Діброві ніколи не було. Спершу, коли в передвоєнний час виникла у ній потреба, свою хату для дітей віддав один із місцевих мешканців. Це була дерев’яна хата на чотири кімнати. У ній дітей з першого по четвертий класи навчали три вчительки, розповідає Ігор Касько.
«Школа пережила війну, комуністичні часи, але Україну не пережила. За часів України її зруйнували. Зараз школу перенесли у іншу будівлю, цегляну», – показує на руїни він.
Проте навіть у іншій школі діти не вчаться. До прикладу, цього року до школи прийшло лише троє учнів. Усіх своїх малюків мешканці Діброви віддають у школу до Калуша чи Івано-Франківська, нерідко покидаючи для цього село назавжди.
У 1848 році, коли була скасована панщина, у Діброві поставили дерев’яний хрест, який 1991 році замінили на бетонний. Посадили поруч нього і липу. Сьогодні це величезне дерево видніється одразу при в’їзді в Діброву.
Чотири хрести навколо
«Навколо села є чотири хрести. Один тут, один на південь, один на захід, один на схід. Це символізує «В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа». Навколо цих хрестів також висаджені липи. Цей хрест на честь скасування панщини, там – хрест на хвалу Божу. Інші хрести просто від парафіян села Діброва», – показує Ігор Касько.
Отець Рошак ще у 1930 році написав про людей у Діброві: «Діброва складається з потомків чотирьох родин: Безрукий, Михайлюк, Тимків, Романів, які втекли сюди від панщини. То їх потомки дуже горді, глупо зарозумілі, авантурниці й непослушні. З ними священики мали проблеми здавна». Проте сьогодні це зовсім інші люди: привітні, вірні й від слів отця відхрещуються. Сьогодні у них лише один клопіт – зробити так, щоб Діброва не зникла.
Сьогодні у Діброві є лише троє працевлаштованих мешканців: учитель, завклубу і медсестра. Однією з найстаріших родин цього села є сім’я Касько. Розалія Касько разом з чоловіком мешкає тут понад 65 років. Вона каже: до Діброви потрапила із Німеччини.
«Батьки мої пережили війну. Вони були у Німеччині у 1941–1945 роках. Три з половиною роки. Коли війна закінчилася, вони приїхали сюди, додому, бо залишили тут сина. А я приїхала вже з ними», – пригадує Розалія Захарівна.
Раніше в Діброві люди мали землю і вирощували овес на продаж чи овочі, був колгосп. Тепер на полях здебільшого росте ріпак одного бізнесмена-орендатора з Данії, розповідає чоловік Розалії, Роман Касько. Відтак люди тут живуть лише за рахунок своїх городів та худоби.
Мусимо так виживати, а не жити. Господарство, корова, свиня… і так трудимося
Церква на сьогодні єдине, що гуртує селян у Діброві, зазначають місцеві мешканці. Храм має назву Успіння Богородиці та збудований 1816 року. Тоді у Діброві жило понад півтисячі людей. Від села Протеси, з яким Діброва була в одній парафії, місцеві мешканці вирішили відділитися після того, як хлопці з двох сіл побилися, розповідає житель Діброви Ігор Касько і показує старовинну мальовану плащаницю, яка збереглася відтоді.
«Така плащаниця є тільки в двох селах: Діброва і Протеси. До 60-х років то була одна парафія. Традиції залишились ті самі. Люди до церкви ходять. Село маленьке, але люди не забувають. Стараються якісь пожертви робити. Килимки, квіти, образки, вази – хто що може. Кожен, хто приходить, милується», – розповідає Ігор.
Дзвони Діброви
28 років церква у Діброві була закрита. У воєнний час її перетворили на комору, де зберігали зерно і комбікорм. Тоді всі образи і навіть дзвони люди позабирали додому. Образи ховали, а дзвони закопували глибоко у землю. Відкрили ж храм для людей лише у 1988 році.
Відтоді Василь Мацевич прислуговує в церкві, зберігає від неї ключі й дзвонить щонеділі на свята, чи коли у селі хтось помре. Він розповідає, що священика, який приїжджає відправляти недільну службу Божу з міста Рогатин, Діброва ділить ще з одним сусіднім селом – Довжкою.
Дзвони у Діброві справді старовинні. Один, найбільший, виготовлений у 1919 році. За традицією, на три великодні свята та у провідну неділю дзвони тут не повинні замовкати. Дзвонити можуть всі: і діти, і дорослі, і навіть ті, хто цього робити не вміє, але хоче навчитись. Після цього більше до них протягом року, крім сільського паламаря Василя Мацевича, ніхто не торкається.
«Як відкрили церкву, то дзвонів не було. Лише один великий. Один був схований у мене, а другий ще в когось. А дзвони в нас – фест. Голосні! Навіть на друге село чути, як дзвоню», – пишається пан Василь.
Чи не найулюбленішими предметами у Діброві є великодні товкачі й «буськи». Товкачі – це саморобні дерев’яні молотки. Кожен собі робить такий, або ж бере їх біля дзвіниці і з четверга на п’ятницю перед Великоднем, приходить до лавки і, як кажуть у Діброві, «ковтає».
А от «буськи» – це молоточок, прикріплений до дощечки, і якщо махати нею вперед і назад, молоточок б’ється спочатку об одну сторону, а потім об іншу. Ними діти товчуть, коли у Діброві вдягають плащаницю.
Вчитися у школі нікому
Справжньої школи у Діброві ніколи не було. Спершу, коли в передвоєнний час виникла у ній потреба, свою хату для дітей віддав один із місцевих мешканців. Це була дерев’яна хата на чотири кімнати. У ній дітей з першого по четвертий класи навчали три вчительки, розповідає Ігор Касько.
Школа пережила війну, комуністичні часи, але Україну не пережилаІгор Касько
Проте навіть у іншій школі діти не вчаться. До прикладу, цього року до школи прийшло лише троє учнів. Усіх своїх малюків мешканці Діброви віддають у школу до Калуша чи Івано-Франківська, нерідко покидаючи для цього село назавжди.
У 1848 році, коли була скасована панщина, у Діброві поставили дерев’яний хрест, який 1991 році замінили на бетонний. Посадили поруч нього і липу. Сьогодні це величезне дерево видніється одразу при в’їзді в Діброву.
Чотири хрести навколо
«Навколо села є чотири хрести. Один тут, один на південь, один на захід, один на схід. Це символізує «В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа». Навколо цих хрестів також висаджені липи. Цей хрест на честь скасування панщини, там – хрест на хвалу Божу. Інші хрести просто від парафіян села Діброва», – показує Ігор Касько.
Отець Рошак ще у 1930 році написав про людей у Діброві: «Діброва складається з потомків чотирьох родин: Безрукий, Михайлюк, Тимків, Романів, які втекли сюди від панщини. То їх потомки дуже горді, глупо зарозумілі, авантурниці й непослушні. З ними священики мали проблеми здавна». Проте сьогодні це зовсім інші люди: привітні, вірні й від слів отця відхрещуються. Сьогодні у них лише один клопіт – зробити так, щоб Діброва не зникла.
