(Рубрика «Точка зору»)
Масові акції під ширмою шахтарських мітингів, які відбулися в середині минулого тижня в столиці країни, отримали великий резонанс. Багато хто побачив у цих вуличних протестах загрозу «розхитування Києва» у вкрай важкі для всієї України часи, і подібна думка дуже недалека від істини.
Суть же в тому, що те, що відбувається, є лише природним наслідком всієї попередньої політики постмайданної української влади щодо вітчизняних колаборантів, а також вичікувальної тактики, яка була взята на озброєння нашим народом. Те, що за «шахтарським демаршем» в столиці стоїть Рінат Ахметов з його особистими шкурницькими інтересами, сьогодні вже ні для кого не секрет. Як не була загадкою і роль найбагатшого олігарха України в розпалюванні вогнища тероризму на Донбасі і повномасштабної війни, яка послідувала за ним. Не бачити цього, а, точніше, не визнавати офіційно, могла лише нинішня влада.
Ціна слабкості
Від самого початку кривавих подій у Криму і на Донбасі Ахметову планувалося подарувати «губернаторство» в Донецькій області, а вустами Юрія Луценка влада назвала основного спонсора «Партії регіонів» «попутником революції». Паралельно силовики робили неодноразові спроби відбілити Ахметова, повідомляючи про відсутність у них доказів причетності одвічного «господаря Донбасу» до тероризму. Цілком логічно, що тепер прес-служба Ахметова в непростій справі захисту свого боса апелює саме до колишніх заяв очільників силових відомств про його невинуватість. Останнього разу про відсутність у силовиків претензій до Ахметова голова СБУ Наливайченко заявляв менше двох тижнів тому.
Така лояльність Порошенка і його команди до одіозного олігарха із донецькою пропискою може дуже дорого обійтися країні. Досить пригадати минуле десятиріччя. Сьогодні історія повторюється вже як фарс. Імпотенти з нової влади за минулий рік створили всі передумови для відродження і подальшого реваншу представників колишнього режиму. Нехай навіть без Януковича та «сімейних» на чолі.
Нагадаю, що у вельми об'ємному плані «Фортеця», нібито розробленому директорами ахметовського ДТЕК, який був оприлюднений народним депутатом Найємом, відправною точкою його реалізації названий січень поточного року. Без належної уваги українців залишилося лютневе повідомлення народного депутата від «Опозиційного блоку», в недалекому минулому видного «регіонала» Михайла Папієва про роботу одного з найближчих соратників Ахметова ще з 90-х Бориса Колесникова над новим політичним проектом. Планується, що нова партія ґрунтуватиметься на депутатах з парламентської фракції «Опозиційного блоку» і об'єднає представників різних партій, що увійшли перед достроковими виборами Ради в цей виборчий проект. Крім того, за словами Папієва, нове політичне об'єднання буде лівого спрямування і орієнтоване на соціальний прошарок робітників, а відтак, і на колишній електорат «Партії регіонів».
Звідси і бігборди «Опозиційного блоку» на центральних вулицях окупованого Донецька в жовтні 2014 року, коли було напевно відомо, що дострокові вибори до ВР України там не відбудуться. З тієї ж колоди і гуманітарна допомога ахметовського фонду «Розвиток України», що невпинно відправляється на підконтрольні бойовикам території. Все це робилося і робиться з прицілом на хай і не на найближче, але неминуче, на їхню думку, майбутнє.
Симптоматична також доволі дивна та неочікувана активність політичної «утриманки» Ахметова – Наталії Королевської, яку українці прозвали «королевою луганських копанок». Спочатку вона спробувала прибитися до березневого мітингу донецьких переселенців проти погіршення умов здобуття довідки тимчасово переміщеної особи. А минулого тижня вона виступила на акції шахтарів-кріпаків Ахметова.
Різниця між Кримом і Донбасом крізь призму війни
Взагалі, для розуміння поточного політичного контексту треба чітко усвідомити дві основні речі.
По-перше, всі мрії і сподівання так званої донецької еліти відносно свого подальшого безхмарного майбутнього, як і раніше, пов'язані з Донбасом і лише з ним. З Донбасом у складі саме України, оскільки Росія його приєднувати і даром не збиралася. По-друге, не варто перебільшувати грандіозність загарбницьких планів Путіна щодо України від самого початку.
Як я писав ще квітні-травні минулого року, масові заворушення на Донбасі, в першу чергу, були вигідні саме тамиешнім елітам, які злякалися скидання режиму народною революцією, втрати свого колишнього впливу у власній вотчині і кримінальних переслідувань себе коханих у недалекій перспективі. І саме представники донецького клану розв'язали бійню, коли усвідомили, що малою кров'ю тут не обійтися. Лише на початку літа в озброєне протистояння за рахунок введення регулярних частин по повній програмі втрутився Кремль, який просто не міг пропустити слушну нагоду вкотре «позахищати» російськомовних громадян у сусідній очолюваній «хунтою» державі. Особливо в світлі власних обґрунтувань віроломного відторгнення Криму.
Проте кримський і донбасівський сценарії від самого початку докорінно різнилися. Не в плані засобів, але в плані кінцевої мети. Із джерел, що заслуговують довіри, я знав, що вже у вересні 2013 року на картах для внутрішнього користування в російських адміністраціях різного рівня АРК позначався у складі РФ. Анексія Криму тим або іншим чином завчасно готувалася Росією. На відміну від Криму, Москва до цих пір офіційно не визнала ані «референдуми», ані вибори в «ДНР і «ЛНР», а обмежилася лише «пошаною до волевиявлення» місцевих жителів.
Ще можна згадати, як у січні поточного року в ефірі одного з російських телеканалів терорист Стрєлков-Гіркін нарікав на те, що Путін обдурив Донбас, відмовившись одразу ввести туди регулярні війська РФ. Також, згідно з планом, який нібито розробила адміністрація президента Росії ще під час українського Євромайдану і який пізніше опублікувала «Нова газета», ставка робилася на дестабілізацію Харківщини, а ніяк не Донбасу.
Та й навіщо Путину вічно дотаційний Донбас, якщо навіть Крим сьогодні стає для Росії, виснаженої санкціями, непосильною ношею? Крім того, якщо півострів дістався росіянам в ідеальному стані і без єдиного пострілу, то на відновлення зруйнованих міст сходу України будуть потрібні засоби, порівняно з якими будівництво об'єктів для Олімпіади в Сочі може здатися квіточками. При цьому, на фінансову допомогу Заходу, вже обіцяну Україні, Росії, в разі приєднання Донбасу, навіть розраховувати не доведеться. Зате подальше посилення санкцій і ізоляція – гарантовані.
Сьогодні серйозно вірити в загарбницькі плани Путіна щодо «всієї України» можуть лише люди, одурманені російською пропагандою або месседжами, які тиражуються українською владою за допомогою кишенькових медіаканалів. Цією загрозою Порошенко та його команда просто відволікають увагу українців від здачі Криму росіянам, а Донбасу – терористам, і грандіозного дерибану бюджету самою владою.
За понад рік війни на Донбасі була окупована навряд чи половина регіону. Якщо навіть залишити відкритим питання: завдяки кому або чому не сталося подальшого просування росіян і «ополчєнія» в Україну? Через самовідданість українських воїнів або через відсутність у Путіна подібних амбіцій (але вже точно не стараннями нашого головнокомандувача)? Важливо те, який результат у Кремля, а він, м'яко кажучи, ніякий. Та і хто веде повномасштабне вторгнення з використанням лише одного фронту? Де наступ з боку Криму? Або що заважає Путіну атакувати північно-східні кордони України? І як потім це пояснити Заходу або самим росіянам, якщо офіційно Росія до цих пір відхрещується від своєї участі у війні?
Обличчя шантажу з Донбасу
Питань багато, а відповідь одна: сьогодні, як і рік тому, триває банальний, але кривавий шантаж офіційного Києва Москвою і Донецьком. І, судячи з останніх подій – звезення до Донецька величезної кількості військової техніки, приїзду кріпаків-робітников Ахметова до Києва, спроби заблокувати трибуну ВР «Опоблоком», арешту частини активів президентського «Рошена» в Липецьку – агресор дуже поспішає.
Путіну все складніше робити хорошу міну при поганій грі, а дозволити собі піти, програвши, він не може. Адже мали рацію окремі експерти, які говорили, що під час останньої зустрічі в Мінську, українська сторона, по суті, повністю здала Донбас, пообіцявши виконати всі нав'язані їй вимоги. Якщо ж вірити вищезгаданому плану «Фортеця», то Ахметов замахнувся навіть на здобуття української компенсації за втрату ним еспропрійованого Росією «Крименерго»! Вочевидь, недарма він на це розраховує.
Давно здати Донбас українському «президентові миру» заважали лише добровольці. Кремль і «донецьких» ще більше дратує невиконання Україною обіцяної в Мінську нейтралізації «незаконних озброєних формувань». Адже українські добровольці в зоні АТО – єдине на сьогоднішній день нагадування про Майдан.
Судячи з усього, Ахметов таки розраховує на вирішення українською владою цієї гострої для нього проблеми. А там уже і до осінніх виборів в місцеві ради можна готуватися.
Скоріше за все, виведення ним шахтарів на мітинги – це не стільки реакція на демонополізацію українською владою енергетичного ринку або бажання натиснути на міністра Демчишина. Це гра м'язами і сигнал Кремлю, що роль виразника волі Росії в Україні через статус намісника Путіна на Донбасі здатний виконати лише могутній Ахметов. Адже розгойдувати ситуацію до Києва приїхали вже шахтарі з підприємств ДТЕК Дніпропетровської області, яка з недавніх пір позиціонується багатьма як форпост патріотизму в Україні. А ось загонами людей у білих балаклавах явно намагалися налякати вже українців. Мовляв, пригадаєте, хто починав заворушення на Донбасі рік тому.
Артем Фурманюк – журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свободи
