(Рубрика «Точка зору»)
«Ученые дали старинной Руси название «Древняя Русь», или «древнерусское государство», подчеркивая этим, что речь идет о самом древнем из известных нам русских государств… В результате вместо разных племен образовалась единая народность, которую историки называют древнерусской. Жители Древней Руси теперь осознавали себя прежде всего русскими людьми… Один из первых русских монастырей был основан на берегу Днепра, неподалеку от Киева». Це все цитати з сучасних шкільних підручників, які наводить у статті «Підручник з історії – головна зброя Росії» Олег Охредько («Дзеркало тижня. Україна» №10, 2016). Не буду спинятися на всіх «перлинах» із цих підручників, наведених автором; головне – що у школах юним росіянам утовкмачується думка, що Україна та Білорусь – це складові Росії. Одним із інструментів такої ідеологічної обробки, як зазначає Олег Охредько, є те, що «автори російських підручників дуже вільно поводяться зі словом «русский», підставляючи його всюди, де йдеться про Русь.
Усе правильно, в тім числі і щодо словесної маніпуляції. Але відкриваємо російськомовний варіант статті, і бачимо, що там викриття автором цих маніпуляцій подане… з використанням тих самих маніпуляцій! Читаємо: «В учебнике Баранова и др. прямо сказано, что Древнерусское государство является «русским». Ясна річ, в оригіналі фігурувала «Давньоруська держава» – але російська літературна мова вимагає перекладати цей термін як «Древнерусское государство», і ніяк інакше…
Отож і виходить, що російська мова є іманентно імперською. Так вона історично формувалася, такою її унормували. І якщо російською ще можна заперечити, що події античних часів у Північному Причорномор’ї не відбувалися, як написано у підручниках, «на территории России», то з Руссю та руськими князівствами просто лихо. Бо ж згідно з нормами мови навіть Галицько-Волинське князівство – це «Древнерусские юго-западные земли».
Що ж робити? Адже головне лихо тут навіть не в тому, що ці мовленнєві формули закладаються у підсвідомість юних росіян; головне – те, що все це спрацьовує і щодо українців, закладаючи у підсвідомість російськомовної частини населення ті ж самі формули – мовляв, було єдине «Древнерусское государство», а потім розкололося, відтак українці – молодші брати росіян…
Як на мене, вихід існує. І полягає він у тому, щоб здійснити унормування іншого, неімперського варіанту російської мови, в якому зазначені вище та інші мовленнєво-ідеологічні маніпуляції будуть відсутні.
В Україні – своя російська
Утім, існують й інші вагомі підстави для такого унормування. За переписом 2001 року понад третина громадян України назвала рідною російську мову. Зараз, якщо не враховувати населення окупованих територій, так відповість, імовірно, приблизно чверть громадян. І на це немає ради, крім змістовної (а не «філологічної») українізації всього культурного простору України.
Власне, ця змістовна українізація вже відбувається – попри яловість, завдяки зусиллям громадянського суспільства. Скажімо, під час Революції гідності молодою поетесою Анастасією Дмитрук був написаний вірш:
Никогда мы не будем братьями
ни по родине, ни по матери.
Духа нет у вас быть свободными –
нам не стать с вами даже сводными.
Потім цей вірш став піснею:
А згадаймо знаменитий вірш Леоніда Кисельова про те,
Что всё на свете – только песня
На украинском языке.
І невже ж це феномени російської культури?
Як на мене, варто дослухатися до думки письменника Андрія Куркова: «Російська мова – це одна з мов України й одна з мов української культури… Давно треба було відкрити Інститут російської мови при Академії наук України й досліджувати її як феномен, що існує тільки на українській території. Тобто український варіант російської мови. Тоді можна змінювати правила, фіксувати особливості».
Є сумніви у реальності створення цілого академічного інституту, але відділ чи центр, який досліджуватиме «українську російську», щоб унормувати її та сприяти законодавчому закріпленню цих норм в Україні, в тому числі і в російськомовних мас-медіа, потрібно. В ідеологічному плані це допоможе вирвати мовний інструмент із лап імперії, і немає особливого значення, чи очолюватиме її Путін, Ходорковський чи Роґозін, адже російська мова в її панівному соціолекті є одним із підґрунть імперсько-тоталітарного дискурсу (чого варте лише узвичаєне словосполучення «подавляющее большинство»!).
Утім, і в історії російської культури існував відмінний від панівного дискурс.
Мова й антиімперський дискурс
Класичний приклад: норми російської мови вимагають писати «на Украине». А тим часом, скажімо, Пушкін писав: «В Украйну Карл поворотил». І не лише він. «Она уехала в Украину, я собирался в ссылку», – це Герцен. Є й інші приклади вживання класиками російської культури виразу «в Украине». Де-факто його використовує не тільки більшість російськомовних мас-медіа України, а й деякі опозиційні автори з Росії, не бажаючи перебувати в межах імперського дискурсу. Чи, скажімо, те саме «Древнерусское государство». В підручниках, про які писав Олег Охредько, зведення законів цієї держави зветься «Русская правда». Насправді ж це зведення законів звалося «Правда русьска». І не випадково російський академік Дмитрій Ліхачов, видатний знавець культури давніх часів, пропонував запровадити в російську мову для позначення феноменів, пов’язаних із Руссю, слово «русьский», «русьская», «русьское». Це, наполягав він, необхідно для мовленнєвого розрізняння Русі та Росії, оскільки йдеться про принципово різні феномени. Проте офіційні мовознавці його не послухали: як можна! ми втратимо п’ять сотень років історії! Не мало значення, що Ліхачов, історик і філолог світового рівня, досконально знав свій предмет – політична доцільність над усе! Отож, якби в Україні була прийнята ця норма, російськомовний варіант статті «Дзеркала тижня» був би вільним від зумовлених «імперською російською» казусів…
Так чи інакше, унормовувати «українську російську» слід в Україні, і ніде більше. Звісно, зважаючи на те, що саме ця мова може стати нормою для літературного мовлення певної частини культурного постімперської Росії (якщо, втім, така Росія в досяжному майбутньому можлива…). Тим часом процес іде; скажімо, такі поняття, як «Верховная Рада» чи «Киеврада», – це не просто українізми, це закріплення на лексичному рівні явищ. які відмінні від схожих на них у Росії. А «Киргизстан», «Беларусь», «Туркменистан»? У Росії мас-медіа звуть ці країни так, як вони звалися у бутність совєтськими республіками, тоді як «українська російська» вимагає поважати самоназви…
І ще одна давно вже чинна відмінність «української російської» від імперсько-російської. Зверніть увагу на наголос у віршах Леоніда Кисельова: «украúнский», а не «укрáинский».
Зрозуміло, що викладені тут ідеї сприйматимуться по-різному. Але, як на мене, принаймні одне є беззаперечним: чого російськомовні українці мають користуватися мовленнєвими конструкціями, покликаними закріпити на рівні підсвідомості російський імперський дискурс?
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
На цю ж тему:
12.02.2015
Путін розпочав війну проти України із мовної агресії
Володимир Путін оголосив про початок війни, перебуваючи у Києві далі
26.03.2016
Антін Мухарський про мову та «русский мир» Путіна і Гундяєва
«В Україні виросло покоління людей, які не просто хочуть, а вимагають українського продукту в українському ефірі» далі
