Доступність посилання

23 Жовтень 2017, Київ 15:19

Голлі Морріс: «Рідний дім – сильніший за радіацію»


Чорнобильська зона відчуження

Американський режисер зняла документальний фільм про чорнобильських бабусь і закохалася в зону відчуження

Навіть через 30 років із часу аварії на Чорнобильській атомній електростанції – зона відчуження не перестає притягувати до себе увагу усього світу. Американська режисер й мандрівниця Голлі Морріс вперше потрапила до Чорнобиля п’ять років тому й загорілася ідеєю зняти фільм про непересічних українських жінок-самоселів, які прийняли для себе рішення повернутися в рідні домівки у зоні відчуження. Так виникла документальна стрічка «Чорнобильські бабусі».

Її українська прем’єра відбудеться незабаром в рамках Фестивалю кіно та урбаністики «86», що відбудеться в місті Славутичі у травні цього року. Морріс сподівається, що героїні її документального фільму – чорнобильські бабусі, будуть в гарному здоров’ї та зможуть приїхати на показ. Поки що ж вона демонструє стрічку в США.

Ми зустрічаємося з Голлі Морріс в її нью-йоркській квартирі. При вході на господиню чекає собака у валізі, а на кухні режисера книжки про мандри уживаються по сусідству з каструлями. Голлі Морріс, багаторічна ведуча американської телепрограми «Мандрівник світами» (Global Trekker), чекає на дзвінок із Африки. В житті вона відвідала безліч країн – перейшла із караваном Сахару й одягнула чадор, щоб побачити Іран. Але чи не найбільше в серце їй запали прості українські бабусі з Чорнобиля. Саме після відвідин чорнобильської зони Голлі Морріс взялася за зйомки документального фільму про них.

«Ось тут є Ганна – вона одна з головних героїнь. У фільмі вона дбає про свою сестру Соню, яка все життя була інвалідом. Її нема тут на фото… А ось це – Марія. Вона чудесна! Вона дуже пишається своїм садом і всією тією картоплею, яку вирощує. Марія дуже весела», – каже Морріс.

«Чорнобильські бабусі» – стрічка про жінок із зони відчуження, які поверталися в хоч і забруднені радіацією, але такі рідні будинки. Аби дістатися до домівок, люди проповзали попід колючим дротом і йшли пішки. Серед тих, хто вирішив повернутися й три головні героїні стрічки – бабусі Валентина, Марія й Ганна, які знають одна одну змалечку. В фільмі вони пригадують разом колишніх чоловіків, печуть млинці й п’ють горілку.

«Пили ми водку, пили горілку, ще й мед будем пить, а хто з нас буде сміятися, того будем бить», – хвацько заводять співи героїні стрічки на камеру. Режисер жартує: спершу може навіть здатися, що чорнобильські бабці не знають, що таке сум. Але насправді приїзд знімальної групи для них часто означав можливість зустрітися й відсвяткувати життя так, як уміють тільки вони в чорнобильській мертвій зоні.

Режисер документального фільму каже: однодумці, які вирушили разом із нею зі США знімати кіно в Чорнобилі, знайшлися швидко. Але, як і більшості документалістів, їй спершу бракувало коштів. Врешті команда таки зібрала їх в інтернеті, й від грантодавців.

«Загалом ми провели в зоні близько 16 знімальних днів, а потім ще додатково знімали поза її межами. Однією з головних учасниць нашої знімальної групи була Марина Орєхова, яка живе в Києві. Вона була нашим перекладачем й продюсером, а також мала дуже гарний зв’язок із нашими героїнями, що дуже допомогло», – пригадує Морріс.

Голлі Морріс зізнається, так само як і чорнобильських самоселів, її особисто зона відчуження притягувала як магніт, й змушувала повертатися знову і знову.

«Це дуже красиве місце, – каже вона. – Чорнобиль барвистий і якийсь дуже самотній… Він зовсім не схожий на той апокаліптичний страшний пейзаж, який виникає в нашій уяві, коли ми про нього думаємо чи говоримо. А можливість провести час із мешканцями зони, з цими людьми, які мають неймовірні історії, робить його ще більш цікавим.

Фільм став історією про дім. Він показує, що в кінцевому результаті сильнішою є не радіація, а батьківщина
Голлі Морріс

Саме через унікальність доль мешканок Чорнобиля, фільм, що спершу задумувався як історія про ядерну катастрофу, перетворився на щось зовсім інше.

«Найбільш несподіваним для мене було те, чим врешті-решт став цей фільм, – зізнається режисер. – Я думала: о, ну так, це ж буде історія про Чорнобиль і радіацію. Отже це буде така сумна історія, в якій можна буде поговорити також про контроверсійність ядерної енергетики. Але мені здається, що фільм став історією про дім. Він показує, що в кінцевому результаті сильнішою є не радіація, а батьківщина. І для мене ця думка, що дім є сильнішим за радіацію, була свого роду відкриттям».

Після показу документальної історії про чорнобильських бабусь у США публіка реагує по-різному. Американська молодь через стрічку часто вперше відкриває для себе тему Чорнобильської катастрофи, а українці, які живуть за океаном, пригадують і своїх бабусь. Вони як ніхто розуміють, що то значить щоранку прокидатися й жити не «вдома».

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG