Відверта розповідь біженки з Північної Кореї про «систему, яка перетворює людей на рабів»

Роман Супер

19 червня на сайті Української редакції Радіо Свобода було опубліковане інтерв'ю журналіста Російської служби Радіо Свобода з біженцем із Північної Кореї, що покинув країну 13 років тому, якому в 2003 році довелося тікати з рідного Пхеньяна в Сеул.

Радіо Свобода продовжує тему кризи корейського півострова ще одним унікальним матеріалом. Журналіст Російської редакції Радіо Свобода Роман Супер опинився у редакції маленького маловідомого південнокорейського онлайн-видання Daily North Korea, в яке кілька років тому прийшла працювати Кан Мі Джин – перебіжчиця з північнокорейської провінції Янган (Янган-до). На відміну від попереднього героя, Кан не приховує своє обличчя і справжнє ім'я. У КНДР вона росла в хорошій заможній родині, закінчила університет і влаштувалася на престижну роботу. Але її життя і ставлення до режиму круто змінилися після народження дочки, разом з якою вона мало не потрапила в рабство і зрештою у 2009 році тікала через Китай в Сеул.

​

– Розкажіть про себе. Як Вас звати?

– Мене звати Кан Мі Джин.

– Скільки вам років?

– Мені 49 років.

– Це Ваше справжнє ім'я?

– Так.

​– Чому Ви не змінили ім'я і дозволили Вас сфотографувати? Чому погодилися розповісти про себе? Ви не боїтеся?

– Я не приховую своє обличчя, тому що хочу показати на своєму прикладі, що змінити своє життя можна практично за будь-яких обставин. Я погодилася з вами поговорити, тому що хочу привернути увагу всього світу до проблем, які породжує розділення Кореї на Південь і Північ. Перш за все – це проблема дотримання прав людини. Ті умови, в яких опиняються багато північних корейців, неприпустимі в сучасному світі. Система, яка багато років калічить людські долі і перетворює людей на рабів, неприпустима в сучасному світі. Не може в 21-му столітті людина бути рабом, у людини повинні бути базові права – це нормально.

– Давайте почнемо з самого початку. Ви народилися в Пхеньяні?

– Ні, я народилася в провінції Янган, в місті Хесан. На півночі провінція межує з Китаєм.

– Це маленька провінція?

– Не така вже маленька. Приблизно 700 тисяч людей там живе.

– З якої Ви родини? Хто Ваші батьки?

– Мій батько працював у пункті постачання продовольства. Він відповідав за розподіл продуктів харчування у провінції.

– Гадаю, це дуже «хлібна» посада, коли народ існує багато в чому завдяки картковій системі розподілу продуктів.

– Так, робота в центрі розподілу товарів була бажаною. Гарна посада.

– Значить, у дев'яності, коли в Північній Кореї лютував голод, у вас не було проблем з їжею?

– Тоді у всіх були проблеми з їжею. Але наша сім'я була багатшою, ніж багато інших сімей, це факт.

– Ви це якимось чином підкреслювали? Це взагалі було прийнято в Північній Кореї – хизуватися заможністю перед сусідами?

– Ні, що ви. Навпаки. Мій батько міг дозволити вести більш красиве життя, ніж дозволяв насправді. Побутової техніки у нас практично не було. Ми вели себе дуже і дуже скромно. Ми і телевізор вирішили не купувати, хоча могли. Телевізор у моєму житті з'явився, коли я покинула рідну домівку.

– Де працювала Ваша мама?

– Моя мама багато років займалася маленькими дітьми, працювала в яслах.

– Яка у Вас освіта?

– Я закінчила трирічний коледж, потім вступила до університету там, де і жила, в провінції Янган.

– Куди Ви влаштувалися, коли закінчили університет?

– Я влаштувалася в місцевий комітет північнокорейського демократичного союзу жінок.

– Звучить загрозливо.

– Загрозливо звучить моя наступна посада. За чотири роки до втечі з Північної Кореї я стала командиром взводу 380-ї військової частини провінції Янган.

– Чим Ви займалися у 380-й військовій частині?

– Це була особлива військова частина. По суті, я працювала на спеціальній базі, яка регулювала і забезпечувала безпеку торгових відносин із закордоном.

– Ви контролювали валютні потоки, які проникали в країну?

– Так, у тому числі.

– Спілкуючись з Вашим співвітчизником Джоном, я зрозумів, що разом з валютою в Північну Корею з початку нульових років почала проникати і західна культура, інформація про зовнішній світ. Це так?

– Інформація та відгомони іншої культури почали проникати раніше. Вже у вісімдесятих роках ми досить багато, хоча і не без страху слухали заборонене радіо. Вже тоді я особисто тримала в руках і листівки, надіслані з Південної Кореї.

– Що було в цих листівках? Південнокорейська пропаганда?

– Якась елементарна інформація про світ, яка тепер здається банальною і смішною.

– Виходить, що північні корейці дізнавалися про світ з двох джерел: з радіо і з листівок із Сеула?

– Так, здебільшого так.

– Більше ніякої заборони не було?

– Була, але до неї було складніше дістатися. Я дивилася німецькі фільми, радянські фільми, було китайське відео. І південнокорейські фільми теж вдавалося дивитися. Але південнокорейські фільми були під найбільшим забороною. Тому ці фільми були і найбажанішими. Я їх дивилася час від часу, ночами, навіть ближче до ранку, коли ніхто точно не застукає. Ми дізнавалися якісь крихти про світ і з подивом і сумом порівнювали все це з нашим життям в Північній Кореї.

– Ви вже тоді – у вісімдесяті – почали думати про втечу?

– Думки стали з'являтися вже тоді. Було дві великі події, які на мене вплинули. Перше – це літня Олімпіада в Сеулі в 1988 році. Друге – тринадцятий Всесвітній фестиваль молоді і студентів, який проводився в Пхеньяні, куди приїхало багато різних людей. Після цих заходів у мені чітко почав проростати інтерес до Південної Кореї, до південнокорейської культурі, до південнокорейського суспільства.

– В який момент цей інтерес до Півдня уперся в стелю і пробив його?

– Це все довго збиралося. Мені здається, що я дуже багато зробила для Північної Кореї. Я старанно і добре працювала. Я не робила нікому нічого поганого і намагалася жити чесно і правильно, але атмосфера навколо була абсолютно неприйнятною.

– Ви маєте на увазі ідеологію, чучхе?

– Перш за все я маю на увазі людські відносини в суспільстві і ставлення силових служб до людей. Я маю на увазі вимагання хабарів, я маю на увазі нахабство начальників і чиновників на кожному кроці, я маю на увазі постійну брехню, в якій народжуються, дорослішають, старіють і вмирають люди.

– У Вас вимагали гроші? Ви ж були командиром взводу. Кому в голову могло прийти вимагати гроші у Вас?

– Як тільки силові структури бачать, що ти вибиваєшся із загального бідного прошарку населення (а я вибивалася), так на тебе одна за одною починають валитися всякі дрібні і великі неприємності. І відразу ж з'являється людина в погонах, яка пропонує ці неприємності вирішити. За гроші, зрозуміло. Розумієте? Таке часто-густо було. Є я командиром взводу чи кимось іншим – неважливо зовсім. У мене почалися в якийсь момент серйозні тертя з владою через те, що я вела себе зухвало, не давала хабарів, я пішла на принцип, а це було вже реально небезпечно.

– Знаєте, кажуть, що до всього можна звикнути. Чому Вас це так дратувало? Адже у Вас було більше їжі, ніж у інших, Ви контролювали зовнішні торговельні відносини, а значить, мали доступ до товарів, грошей у Вас було більше, ніж у інших. Погано, чи що?

– У мене з'явилася своя сім'я, я багато часу стала приділяти вихованню дочки і все частіше почала замислюватися, що не хотіла б, щоб це фон був частиною і її життя теж. Це найважливіше. Основна причина моєї втечі – це бажання дати моїй доньці кращу освіту і взагалі краще майбутнє, уявлення про яке я мала з фільмів, листівок і радіопередач.

– У Вас тоді перед очима вже були приклади успішних втеч з Північної Кореї?

– Так, були. Я знаю, що в нашому районі жили жінки, які без особливих проблем втекли з Північної Кореї. Але були й такі, кого зловили. Їх затримували, допитували і засуджували до тюремних термінів.

– Ви психологічно були готові до тюремного терміну?

– Я готувалася до втечі. Я ретельно обмірковувала план. І, як мені здавалося, я його придумала ідеально.

– Ви вирішили втікати з дочкою?

– Так, я вирішила тікати разом з дочкою і заради дочки. І в цьому була головна проблема.

– Чому?

– Для північнокорейської жінки найочевидніший і в якомусь сенсі простий спосіб втекти – це продатися в рабство в Китай.

– Це метафора?

– Ні. У 2009 році, коли ми тікали, продаж північнокорейських жінок в Китай був налагоджений дуже добре. Це справжній бізнес.

– Ви так спокійно про це говорите.

– Для Вас це новина?

– Думаю, приблизно для всіх це новина.

– Ні, всі, хто займається цією проблемою професійно, добре знають, що продаж жінок з Північної Кореї до Китаю – це просто факт. Загалом я вирішила скористатися цією лазівкою і продати себе в Китай.

– Що значить продати себе? Є якийсь чорний ринок людських доль?

– Можна і так це назвати. Ринок дійсно є. Є учасники ринку. У цього ринку є правила.

– Розкажіть, як це працює.

– У Північній Кореї є спеціальні «брокери» – контрабандисти, які займаються торгівлею людьми. Вони мають міцні зв'язки з різними високопоставленими військовими чиновниками і за гроші роблять всю цю процедуру «під ключ». Ти платиш їм винагороду, вони тебе продають в Китай, домовляючись, з ким треба. У 2009 році, коли я тікала, розцінки були такі: за молодих жінок до тридцяти років китайці платили двадцять тисяч юанів, а за тих старших – від трьох до п'яти тисяч юанів.

– Виходить три тисячі доларів за молоду дівчину. І сімсот баксів за жінку, яка старша.

​

– Якщо операція відбувалася, північнокорейський «брокер» передавав жінку контрабандисту, який перевозив її до Китаю. У Китаї місцеві посередники продають жінку на своєму чорному ринку – в будь-який куточок країни.

– І Ви вирішили продати себе китайцям разом з маленькою донькою? Вони і дітьми були готові займатися?

– Це перше, що спадає на думку жінці, яка хоче втекти з Північної Кореї. Так. Головне – опинитися за межами країни, все інше вже можна вирішити в Китаї, там набагато простіше.

– Ви знайшли такого «брокера» і запропонували себе?

– Я знайшла «брокера», запропонувала себе, але він відмовився мати зі мною справу через доньку. Він був готовий продати мене одну, але з донькою – ні. Тоді я знайшла іншого «брокера», але він теж відмовився мати справу з дітьми. Всього було п'ять «брокерів», з якими я розмовляла. І всі відмовилися. А одна тікати я не могла. Так я зрозуміла, що цієї лазівки у мене немає. Я почала шукати інші шляхи для втечі.

– Як Ви їх знайшли?

– Зв'язки і хабарі. Я вийшла на дружніх прикордонників. Вони поділилися зі мною дуже корисною інформацією: розповіли мені, що такого числа о такій годині такий дозор буде там і там. А якщо дозор буде там і там, то в іншій точці на кордоні кілька годин дозору не буде. Я точно визначила район, де мені потрібно було опинитися, зазначила його на карті, зібрала речі, взяла доньку. Так ми успішно перетнули кордон і втекли до Китаю.

– Китай був для Вас трансферної зоною? Ви ж насправді прагнули до Сеула?

– Так, звичайно. Але ми затрималися на якийсь час у Китаї: там я зустрічала різних людей, в тому числі і інших біженок з КНДР. Я познайомилася з дивовижною жінкою Кім Кен Ок. Вона примудрилася двічі втекти з Північної Кореї. Вона вийшла заміж за китайського корейця, життя стало налагоджуватися, але китайська влада її депортували назад. Їй довелося відсидіти у в'язниці два роки в КНДР. Звільнившись, вона знову втекла, приблизно тоді ж, коли і ми з донькою. Опинившись знову в Китаї, Кім Кен Ок зв'язалася зі своїм чоловіком, але той за два роки встиг одружитися на іншій жінці.

– Як Вас у підсумку прийняла Південна Корея?

– Ця втеча дуже сильно вимотала нас. Опинившись в Сеулі, ми видихнули. І прийом здався нам дуже теплим. Я нічого не зробила для Південної Кореї, я не посадила тут жодного дерева, я не брала в руки лопату, не встигла пролити жодної краплі поту, не платила податки, а країна все одно поставилася до мене як до своєї. Для мене це був привітний прийом. Не можу сказати нічого поганого.

– Вам не було важко адаптуватися до капіталізму?

– По-різному було. Спочатку мене дуже багато дивувало. По-дитячому дивувало. Все здавалося іншим.

– Ну що, наприклад?

– Та все, навіть рідна корейська мова виявився у Сеулі іншою, нагромадженою великою кількістю запозичених слів. Мене вразило, що одна і та сама мова у одного народу може бути такою різною. Мене дивували культурні відмінності. Мене дивувало, що цілий рік з крана тече гаряча вода, а світло може горіти в будь-який час доби, якщо його включити. І ще мене дивувало, що за роботу, виявляється, повинні платити гроші, на які реально купити різні продукти і різні лахи. Зараз це вже смішно, а в 2009 році мене це все вражало.

– Вам вдалося влаштуватися в Сеулі на роботу?

– Так, мені пощастило з цим. Дуже пощастило. Я знаю випадки, коли біженці з КНДР не могли влаштуватися і знайти себе в новій реальності. Вони бігли назад в Північну Корею, з найрізноманітніших і непростих причин.

– Куди Ви влаштувалися?

– Я, коли приїхала в Сеул, як і всі перебіжчики, опинилася у державній школі – «Ханавон». Англійською це називається Settlement Support Center for North Korean Refugees. Там людям допомагають перелаштовуватися на інший лад, навчають їх базовим навичкам, які знадобляться в капіталістичному світі. У цій школі я дізналася, що таке інтернет. Багато чого дізналася. І вирішила спробувати зайнятися журналістикою. Я захотіла розповісти Південній Кореї і всьому світу про життя в Північній Кореї. Цим я і займаюся тепер в онлайн-виданні Daily North Korea.

– Як Ви думаєте, в Північній Кореї колись з'явиться інтернет?

– При цьому режимі – ніколи. Інтернет для режиму означатиме смерть. Якщо північні корейці отримають інтернет, вони відразу ж полізуть шукати інформацію про Кім Чен Ина. Вони її отримають і дуже здивуються. Режиму це непотрібно. Ніякого інтернету. У Північній Кореї і телефонного зв'язку, який не прослуховується, немає. Все чітко контролюється. Кожне слово.

– Ви вийшли заміж у Південній Кореї?

– Ні, я незаміжня. У мене є тільки дочка, з якою ми і втекли.

– Крім журналістики, Ви займаєтеся правозахисною діяльністю?

– Так, я намагаюся це робити. Я розповідаю світу реальні історії, які відбуваються в Північній Кореї зараз. Не в середні віки, а зараз. Я, наприклад, розповідаю світу історію 32-річнуРі Кенсіль, яка народилася в Північній Кореї, в містечку Хверьон. Її обманом продали контрабандистам в Китай, коли їй було 19 років. У китайській провінції Шаньдун вона потрапила в сексуальне рабство, над нею знущалися сім місяців, після чого їй вдалося втекти в поселення китайських корейців. Пізніше вона переїхала в Сеул. Я знаю чимало таких історій. Це все жахливо.

– Ви хочете об'єднання Кореї?

– Ви не знайдете людину, яка хоче цього більше, ніж я.

– Ви вважаєте, що це реально?

– Я вважаю, що це можливо, так.

– Чи повинна південнокорейська демократія щось запозичити у чучхе? Є такі речі?

– Ні, якщо ми говоримо про систему, то запозичувати у чучхе не потрібно нічого. У соціалістичній системі немає нічого хорошого.

– У соціалістичній системі, можливо, і немає нічого хорошого. Але ось у нас в Росії якось прийнято ностальгувати за цією системою. Навіть люди, які Радянський Союз ненавидять, ні-ні та й згадають добрим словом якусь деталь з радянського молочного дитинства. Якась естетична туга за минулим є. Ви не встигли скучити за юністю, яку провели в Північній Кореї?

– Ні-ні, я не сумую за системою. Взагалі не сумую ні крапельки. Я сумую за своїми добрими друзями, я сумую за своїми шкільними учителями, сумую за земляками, з якими ставала дорослішою. За конкретними людьми сумую. За системою – ні, звичайно, не сумую. Я тікала від неї, ризикуючи життям.

– У Вас залишилися родичі в Північній Кореї? Чи підтримуєте ви з ними зв'язок?

– Родичі є, але будь-які зв'язки з ними обірвані. Я навіть не намагаюся з ними контактувати, так буде краще для всіх. І безпечніше. Контакти родичів між Півднем і Північчю – це дуже небезпечний і неправильний намір.

– Якщо уявити, що у Вас є можливість повернутися в Північну Корею на кілька днів, що б Ви зробили там за цей час?

– Якщо уявити таке диво, я б ... Я б хотіла зустрітися з друзями і розповісти їм про своє нове життя. Я б хотіла розповісти друзям, знайомим, тим, з ким разом вчилася, та просто всім людям у КНДР, що південнокорейський життєвий уклад і південнокорейське суспільство не мають абсолютно нічого спільного з тими розповідями, які поширює північнокорейська пропаганда. І ще – я хотіла б відвідати могилу батька. Мабуть, що все.

Повний текст матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода