Доступність посилання

21 Листопад 2017, Київ 20:24

Останніми роками стало більше українського кіно – голова журі Одеського кінофестивалю


Крістіан Петцольд

Крістіан Петцольд – німецький режисер, серед кінонагород якого є «Срібний ведмідь» Берлінського кінофестивалю за найкращу режисуру в фільмі «Барбара» і два призи Міжнародної федерації кінопреси (FIPRESCI): за фільм «Вольфсбург» у 2003 році і у 2014 році за фільм «Фенікс». На Одеському міжнародному фестивалі він вже вдруге – в минулому році проводив майстер-клас, а цього року очолив журі міжнародної конкурсної програми. В інтерв’ю Радіо Свобода Петцольд розповів про програму цього року, про своє ставлення до пострадянського кінематографу і про ставлення до серіалів.

– Чи є у Вас вже фаворити у конкурсній програмі? Чи Ви задоволені рівнем кінофільмів?

Цього року стало набагато більше українських і румунських фільмів. В мене є відчуття, що ці країни, особливо Україна, намагаються створити свій образ, свій імідж

– Я – член журі, тому не можу говорити про ті фільми, які мені особливо сподобались. Ми маємо обговорювати це тільки в журі, всередині. Мені здається, що цього року стало набагато більше українських і румунських фільмів. В мене є відчуття, що ці країни, особливо Україна, намагаються створити свій образ, свій імідж. Тому люди тут починають робити все більше і більше фільмів. Два роки тому мене дуже вразило «Плем’я» Мирослава Слабошпицького. Будь-якій країні потрібно власне кіно і Україна зараз працює над цим.

– Ви згадали «Плем’я». Чи є якісь ще українські фільми, які Вам сподобались?

Мені подобається приїжджати в Одесу і дивитися українське кіно. Через ті фільми можна зрозуміти, що відбувається в країні

– Мені подобається приїжджати в Одесу і дивитися українське кіно, тому що насправді я не уявляю, що тут знімають. Звичайно, в світі ми можемо подивитися лише фільми-переможці фестивалів, а щоб побачити якісь незвичайні картини, треба їздити. Наприклад, я подивився фільм, який зняв оператор «Племені», він називається «Рівень чорного». Я побачив ще два українських фільми, про які я не можу поки говорити. Через ті фільми можна зрозуміти, що відбувається в країні.

– Чи ми можемо говорити про зростання рівня українського кіно? Що Вас в ньому цікавить найбільше?

– В усього пострадянського кінематографа є спільна риса. Треба зазначити, що я – повністю західна людина. Я виріс в західній Німеччині, мене завжди тягнуло до Франції і США, я перебуваю десь між «Безпечним їздцем» і фільмами Жана-Люка Годара. Отже, усі фільми з пострадянських країн в мене викликають таке ж відчуття, як пісня Beatles «Eleanor Rigby». Вони там співають: «О, самотні люди, звідки ви прийшли».

Я бачив багато навчальних фільмів з пострадянських країн про нещасних людей у багатоквартирних будинках, які почувають себе дуже самотніми. Сподіваюсь, що на фестивалі я побачу інше українське кіно, з іншою історією

Я бачив багато навчальних фільмів з пострадянських країн про нещасних людей у багатоквартирних будинках, які почувають себе дуже самотніми. І це треба дивитися 90 хвилин. У цих фільмах немає ніякої історії. І це при тому, що, наприклад, в Чехії чи східній Німеччині знімали зовсім інші фільми – це були чудові комедії із фантастичними діалогами, які в принципі робилися в західних традиціях. Я сподіваюсь, що на фестивалі я побачу інше українське кіно, з іншою історією.

– Ви говорили про пострадянське кіно, і я згадав Еміра Кустурицю і карнавальний настрій його фільмів. Він говорить там зовсім не про самотніх людей.

– Ще до того, як громадянська війна в Югославії знищила так багато в європейській ідеї, 1989 рік відкрив два світи одне одному. Це був час відкритості, ромської музики, сексуальності і танців. Через два роки світ знову змінився, але Кустуриця – режисер саме того моменту, саме того періоду. Ви можете відчути 1989 рік, коли дивитеся його фільми.

– Наскільки те, що відбувається на Одеському міжнародному кінофестивалі, відображає світові тенденції?

В нас з’являються нові фільми, але не з’являються нові кінотеатри. І це проблема світового рівня

– За 5 хвилин до цього інтерв’ю в мене була дискусія з директором і продюсером фестивалю. Ми говорили про те, що в нас з’являються нові фільми, але не з’являються нові кінотеатри. І це проблема світового рівня. Нові паби з’являються, а нові кінотеатри – ні. Це проблема капіталізму – в центрі міст немає кінотеатрів. Але вони потрібні – не тільки для фільмів, але ще й для спілкування.

Отже, кінотеатрів немає, але є фестивалі. І нам сьогодні потрібно говорити про те, як перетворити міста, побудовані за законами капіталізму, у міста для життя і спілкування. І в цій ланці кінотеатри дуже важливі.

Кіно змінюється

Кіно змінюється. Коли сьогодні відбирають історії для екранізації, проводять пітчинги – це завжди короткі історії. Наприклад, історія про лимонне дерево, яке росте наполовину в Ізраїлі, а наполовину на території Сектора Гази. Чи історія про трьох різних дівчин з Туреччини.

Я не хочу бачити соціальні проблеми, я хочу відчути погляд режисера на світ

Гроші на такі фільми дають телевізійні канали, які потрібні проблемні фільми. Фільми, які потім можна обсудити на ток-шоу чи в новинах. Наприклад, фільм про хворобу Альцгеймера – це не кіно. Кіно – це коли ви йдете в центр міста, один чи з друзями, а потім занурюєте в якийсь сомнамбулічний стан ваше тіло в кінотеатрі, а ваша свідомість – в 90-хвилиній подорожі. Я не хочу бачити соціальні проблеми, я хочу відчути погляд режисера на світ.

– Кілька років тому навіть серйозні режисери почали знімати серіали. Наприклад, Мартін Скорсезе зняв «Підпільну імперію». Що Ви думаєте про таку міграцію кіномитців у телебачення?

Телебаченню потрібне кіно, хоча телевізійникам це й не подобається

Мені сподобалось, але це – не кіно. Телебаченню потрібне кіно, хоча телевізійникам це й не подобається. З тієї ж причини, з якої для існування музики на смартфонах, потрібні вінілові пластинки. Потрібно щось, що має реальну цінність.

Ніхто не стає справжньою зіркою лише на телебаченні. Серіалам потрібні такі люди, як Джоні Депп чи Стів Бушемі, який і зіграв в «Підпільній імперії». Філософ Маршалл Маклуен називав у своїх книгах телебачення «холодним медіа», тому що воно не народжує емоцій. Навіть радіо підштовхує вас до емоцій, тому що вам потрібно вмикати свою уяву. А в телебаченні емоцій немає.

В одній зі своїх книг Маклуен наводить приклад дружини актора Пола Ньюмана – Джоан Вудворд. Режисер Еліа Казан якось запитав її, у чому різниця між телевізійником і кіноактором. І вона відповіла: «Коли я знімалася в кіно і люди мене бачили, вони кричали: «Ей, Джоан Вудворд!». А коли я перейшла на телебачення, вони почали кричати мені вслід: «Ей, я тебе знаю!». І в цьому різниця.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG