Доступність посилання

ТОП новини
19 Жовтень 2018, Київ 16:56

Кримське ханство. Запорозький вектор


Олекса Гайворонський, Сергій Громенко

(Продовження, попередні частини: перша, друга, третя, четверта, п’ята, шоста, сьома, восьма)

Історії Кримського ханства не пощастило двічі: в Російській імперії її писали переважно чорними фарбами, а в Радянському Союзі взагалі спробували забути. Та й жителі сучасної України, ніде правди діти, здебільшого перебувають у полоні російських міфів і помилок щодо кримських татар. Щоб хоч трохи виправити ситуацію, Крим.Реалії підготували цикл публікацій про минуле Кримського ханства та його відносини з Україною.

Повернімося до теми запорозького козацтва, якої ми вже торкнулися раніше. Ми згадали про наміри Івана Грозного використовувати українських козаків у його завойовницьких планах щодо Криму. А як у цілому складалися кримсько-українські відносини упродовж XVI століття?

Отже, як уже говорилося, плани використання українських козаків у Івана Грозного були, й вони були здійснені. У 1550-х роках українські козаки охоче об’єднувалися з донськими у своїх річкових рейдах на кримські прикордоння. Особливо в цьому плані прославився знаменитий Дмитро Вишневецький ‒ видатний представник української шляхти, який, маневруючи між польським, російським та османським урядами, на певний час перетворився мало не на самостійну політичну силу в регіоні. Він був учасником і організатором чималого числа козацьких вилазок на Крим, а ще він заснував, на противагу дніпровським укріпленням хана та султана, козацьке укріплення на Малій Хортиці, тим самим ставши одним з основоположників Запорозької Січі.

Вишневецький, маневруючи між польським, російським та османським урядами, на певний час перетворився на самостійну силу

Однак співробітництво з Московією було лише епізодом в історії козацтва XVI століття ‒ тим більше, що сам цар, переконавшись у малій ефективності річкових походів і не маючи можливості рушити на Крим свої регулярні війська, скоро збайдужів до задуму підкорення Криму й відступив від цих планів. Ну а що стосується українських козаків, то вони ходили на Крим ще років за 20 до Івана Грозного, й продовжували ходити після нього, причому досягли того, чого в XVI столітті не вдавалося досягти російським козакам: іноді вони діставалися до самої території Криму. В окремих випадках їм вдавалося навіть захопити Перекоп ‒ щоправда, піти далі, вглиб півострова, вони все ж не наважувалися. А в другій половині XVI століття їхні флотилії регулярно здійснювали морські десанти на кримське узбережжя, зокрема, на західний берег.

Один з таких морських походів, наприклад, відбувся в 1589 році, коли 800 запорожців висадилися в Гезлеві (нині ‒ Євпаторія). Взяти Гезлевську фортецю вони не змогли, проте, поки хан Газі II Герай поспішав з військами з Бахчисарая відбити несподівану атаку, козаки встигли розграбувати міський ринок, а з наближенням хана відступили назад у море.

Однак усе-таки Крим вважався вкрай важкодоступною метою для козацьких флотилій, і переважну більшість своїх нападів козаки направляли на турецькі фортеці в гирлах Дніпра та Дністра.

Мабуть, зараз не будемо заглиблюватися в тему бойових зіткнень козаків і кримчаків під час незліченних вторгнень кримських військ на територію власне України. І зовсім не тому, що в цьому факті є щось, по-модному висловлюючись, неполіткоректне, а просто тому, що це й без мене досить відоме й докладно висвітлене в будь-якому шкільному підручнику історії.

Замість того, мені здається, цікавіше звернути увагу на інший нюанс кримсько-українських відносин, на який увагу звертають дуже рідко.

В безперервній низці взаємних нападів між козаками та кримцями існувало щось на кшталт паритету

​Зайнявши в XVI столітті своє місце на українському прикордонні в безпосередній близькості до Криму, козаки не те щоб поставили під загрозу існування ханства, однак, скажімо так, стали силою, існування якої ханам доводилося постійно брати до уваги. І потенційна небезпека цієї сили для Криму упродовж деякого ‒ втім, не дуже довгого ‒ часу навіть, мабуть, дещо перевищувала небезпеку з боку Московії. Тому що, на відміну від московитів, козаки дуже рано дізналися шлях до Криму, час від часу з’являлися на півострові зі зброєю і йшли звідти з трофеями. Іншими словами, в безперервній низці взаємних нападів між козаками та кримцями існувало щось на кшталт паритету.

У цьому була основна відмінність від ситуації в Московському царстві. Москва протягом дуже довгого часу не могла навіть мріяти про самостійні удари по Криму, й тому царям у ранній період у боротьбі з Кримом завжди доводилося покладатися в цьому на чиюсь сторонню допомогу: то хаджі-тарханських ханів, то заволзьких ногайців, то українських козаків, то потім калмиків. Тому Росії в протистоянні з Кримом мимоволі доводилося займати лише оборонну позицію, а перейти до наступальної їй вдалося набагато пізніше.

В Росії Кримське ханство аж до XVIII століття сприймалося як недоступний гарнізон

Тому в Росії Кримське ханство аж до XVIII століття сприймалося як найбільш укріплений недоступний гарнізон, жорстокі удари з боку якого не можна попередити й не можна по-справжньому помститися за них. Тоді як для українських козаків Крим був місцем, де ‒ за вдалого збігу обставин ‒ можна вдало збагатитися цінними трофеями. Точно так само, як для ханських військ таким місцем була Україна.

Тому козаки, цілком тверезо оцінюючи небезпеку з боку Криму, в той же час не боялися його, могли безпосередньо воювати з ним і вміли робити вилазки туди ще в той час, коли це не вдавалося жодній іншій силі. І тому, відповідно, не демонізували ні сам Крим, ні татар, які проживали в ньому. Для козаків татари були не містичними демонами, що з’являються з невідомих далей, яким неможливо чинити спротив і яких залишається лише терпіти як небесну кару, а звичайними сусідами, людьми з плоті та крові, зі своїми сильними й слабкими сторонами, з якими, окрім того, українцям доводилося взаємодіяти не тільки на полі бою, а й у мирних ситуаціях: торгівля, видобуток солі або випасання худоби на одних і тих же Нижньодніпровських пасовищах.

Саме в цьому, як я вважаю, і лежать основи фундаментальної різниці українського та російського дискурсу щодо татар, але це вже зовсім окрема тема.

А зараз важливо наголосити на тому, що саме таке тверезе сприймання сусідами один одного й робить можливим між ними продуктивну та раціональну взаємодію у найширшому колі питань. І приклади такої взаємодії ми незабаром дуже чітко побачимо на всіх наступних етапах відносин українців і кримчаків. Ці відносини повні періодів запеклої боротьби, які змінювалися на періоди дружби та союзів, а потім знову періодами запеклої боротьби. Але сам факт, що ці відносини були настільки гнучкими й різноманітними, залежно від збігу інтересів сторін, став можливий саме завдяки тому, що між двома партнерами існувала якась паритетність. Якби не було цього, один з них став би просто об’єктом нещадної експлуатації. Як, до речі, і сталося в Криму з Росією ‒ спочатку в один бік, із перевагою Криму, а потім і в зворотній.

Отже, в XVI столітті українські козаки стали реальною, відчутною силою в регіоні. А будь-яку силу можна використовувати в своїх інтересах. Що хани з успіхом і робили.

Остафій Дашкевич ще в 1521 році ходив разом із Мехмедом I Гераєм на Москву

Співпраця між сусідами почалося рано: один з перших кошових отаманів і засновників Запорозької Січі Остафій Дашкевич ще в 1521 році ходив разом із Мехмедом I Гераєм на Москву. Це не завадило йому згодом, коли ситуація змінилася, успішно зруйнувати ханську фортеця Іслям-Кермен, але в 1535 році отаман знову брав участь у черговому поході кримців на Московію.

Коли в правління Мехмеда II Герая серед ханського сімейства розгорівся конфлікт навколо посад і участі в іранському поході, кілька молодших родичів хана самі бігли до козаків, просячи тих допомогти їм або дістатися до Стамбула, або прорватися в Крим і захопити там владу. А коли Мехмед II Герай загинув і його син Саадет II Герай на короткий час зумів повернути собі ханський престол, то козаки, дізнавшись, що молодий хан ворожий до турків, самі запропонували найнятися до нього на службу ‒ та не встигли, тому що османи швидко зігнали Саадета Герая з престолу.

Словом, відносини сусідів були вельми різносторонніми. Ці відносини були вкрай далекі від солодкої дружби, як їх стало модно зображати сьогодні, але настільки ж далекі вони були й від непримиренної ворожнечі, як їх показувала, наприклад, радянська історіографія. Це були відносини розважливого та прагматичного сусідства, де обидва сусіди миттєво й часом вельми жорстоко користувалися слабкостями один одного, але в той же час вміли по праву оцінити переваги партнера й поставити їх на взаємовигідну службу, коли інтереси сторін збігалися.

Далі буде.

Оригінал публікації – на сайті Крим.Реалії

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
Загрузка...
XS
SM
MD
LG