Доступність посилання

ТОП новини
18 Жовтень 2018, Київ 12:20

Кримське ханство. Козаки на землях Гераїв


Олекса Гайворонський, Сергій Громенко

(Продовження, попередні частини: перша, друга, третя, четверта, п’ята, шоста, сьома, восьма, дев’ята, десята, одинадцята, дванадцята, тринадцята, чотирнадцята, п’ятнадцята, шістнадцята, сімнадцята, вісімнадцята, дев’ятнадцята, двадцята, двадцять перша)

Історії Кримського ханства не пощастило двічі: в Російській імперії її писали переважно чорними фарбами, а в Радянському Союзі взагалі спробували забути. Та й жителі сучасної України, ніде правди діти, здебільшого перебувають у полоні російських міфів і помилок щодо кримських татар. Щоб хоч трохи виправити ситуацію, Крим.Реалії підготували цикл публікацій про минуле Кримського ханства та його відносини з Україною.

Після смерті Івана Мазепи його справу продовжив Пилип Орлик. Для нас він цікавий тим, що в «Пактах і конституціях Війська Запорозького» заповідав козакам жити з кримськими ханами в мирі. А Крим, зі свого боку, не залишив їх у біді. По-перше, ханські війська допомагали Орликові в його війні з Росією за Україну, а по-друге, два десятиліття, з 1711 до 1734 року, на території Кримського ханства розташовувалася Олешківська січ. Розкажіть, будь ласка, докладніше про цей унікальний період кримсько-українських відносин ‒ як складалися відносини татар із козаками, чи були перспективи їхнього союзу?

Як відомо, Олешківська січ зібралася з тих козаків, які рятувалися від погрому, вчиненого на Запоріжжі російськими військами в помсту за підтримку запорожцями Мазепи. Власне, історія з Мазепою стала для царя лише приводом для того, щоб розправитися з ними, якби не було цього приводу, то неодмінно знайшовся б якийсь інший, тому що й до того царський уряд уже виношував плани ліквідації Запоріжжя. І справа навіть не в якійсь особливій злобі Петербурга на українських козаків, а в абсолютно раціональних міркуваннях. Адже в нових умовах, коли Російська імперія зімкнулася на півдні з Османською й між ними пролягла чітко визначена межа, запорожці були вже просто не потрібні російському урядові. Тому що цар вибудовував на цьому кордоні цілеспрямовані стратегічні й тактичні плани, вибудовував з цією метою систему прикордонних договорів і угод із Туреччиною, а такі завдання найкраще вирішувати за допомогою повністю контрольованих урядових структур, зокрема й військ ‒ регулярних військ, ‒ а не за допомогою напівнезалежної, мінливої у своїх симпатіях і дуже свавільної військової корпорації, якою була Запорізька січ. Тому вигнання росіянами запорожців із Нижнього Дніпра відтоді стало лише питанням часу, й згодом настав час, коли це було зроблено остаточно.

Дуже схожа проблема виникала, до слова, й у кримських ханів зі степовими ордами, а також з окремими войовничими прошарками в середовищі самої кримської верхівки. Напівнезалежні та агресивні військові спільноти, які були надзвичайно корисні під час конфронтації з сусідами, тепер стали дуже серйозною перешкодою великій державній політиці, коли на зміну невизначеним зонам впливу в незаселеному Дикому полі прийшла пора чітко окреслених меж, затверджених міждержавними договорами двох імперій.

Що стосується Олешківської січі, то в цьому випадку, переселившись від безвиході на територію Кримського ханства ‒ з яким, як я вже розповідав, через схоже становище та схожі проблеми козаки стали знаходити все більше взаєморозуміння ‒ запорожці опинилися в досить скрутному становищі. Не кажучи вже про їхній новий політичний статус біженців, головне питання полягало в тому, звісно, як їм годуватися. Тому що в своєму новому статусі вони, зрозуміло, вже не могли, як раніше, отримувати прибутки ні від нападів на турецькі фортеці, ні від викрадання кримських стад. Але ще гірше ‒ вкрай звузився простір і для їхньої, так би мовити, мирної економіки. Тому що посушливі околиці Олешок були значно бідніші за їхні колишні володіння, де можна було мало не в промисловому масштабі займатися полюванням, риболовлею та скотарством. Та й, до того ж, ці нові землі зовсім не були вільними, тому що у них вже були свої господарі: це були ногайці, які випасали тут свої стада, й таке тісне сусідство на обмеженій території просто не могло не привести до непорозумінь, і ці тертя не забарилися виникнути.

У складі ханського війська козаки навіть зробили кілька вилазок проти російських гарнізонів на Слобожанщині, але дуже скоро походи проти Росії були заборонені черговим мирним договором султана з царем і надовго припинилися

Розуміючи всі ці труднощі, Девлет II Герай спочатку призначив козакам платню грошима та продовольством, проте платні, зрозуміло, вистачало не на всіх. Тому трохи пізніше ханський уряд передав запорожцям право збирати податок з усіх торговців, які переправлялися через дніпровські переправи, а також дозволив безмитно видобувати сіль на кримських солоних озерах і торгувати нею. Але Росія запровадила контрзаходи: вона заборонила своїм і українським купцям будь-яку взаємодію з січовиками, і в цих умовах економічні привілеї, подаровані ханом козакам, втратили будь-який сенс: бо торгувати стало, по суті, ні з ким, і, відповідно, ні з кого збирати податки на переправах.

Ханський двір намагався використовувати козаків за прямим призначенням, тобто як військову силу. У складі ханського війська козаки навіть зробили кілька вилазок проти російських гарнізонів на Слобожанщині, але дуже скоро походи проти Росії були заборонені черговим мирним договором султана з царем і надовго припинилися. Та й запорожцям не дуже сподобалося бути учасниками рейдів, в яких вище командування переслідувало шляхетні стратегічні цілі боротьби з Росією, тоді як низові командири бачили своїм найважливішим завданням захоплення в українських землях якомога більшої кількості українських невільників на продаж туркам, якщо вже випала така рідкісна можливість. Не надто успішними вийшли й спроби ханів залучити козаків до походів на Черкесію.

Словом, у ханстві, по суті, не знайшлося підхожої роботи для українських козаків. У Кримській державі просто не було соціального, так би мовити, кластера, в який можна було б гармонійно вписати цю абсолютно нову для Криму категорію населення. Щоправда, в Османській імперії існувала досить віддалено схожа з козаками категорія військових поселенців, які виконували за платню різні військові повинності для султана. І кримський уряд спробував залучити цей турецький досвід у своїх відносинах із запорізькими біженцями, намагаючись, за турецьким прикладом, залучити їх до фортифікаційних робіт. Зокрема, козаків спробували використовувати в оновленні та зміцненні Перекопської оборонної лінії. Але робота землекопами суперечила моральному кодексу козацтва й була сприйнята ними як приниження.

Згодом проблеми лише накопичувалися. Коли в степах вибухнув бунт поваленого калги Аділя Герая проти хана Менглі II Герая, бунтівний калга вирішив використовувати успішний досвід кримсько-козацьких військових союзів ‒ тільки цього разу проти хана. Багато січовиків відгукнулися на його заклики й взяли участь у заколоті, але бунт був придушений і хан суворо покарав його учасників, продавши тисячі з півтори козаків до Туреччини на галери.

Непростими виявилися відносини біженців і з їхніми новими сусідами, причорноморськими ногайцями, тому що з обох боків не вщухали взаємні сутички за стада худоби, які паслись на одних і тих же придніпровських пасовищах. Ці сутички були суворо заборонені ханським урядом і каралися ним, але, тим не менше, ставалися й були джерелом напруження.

Орлик роз’їжджав різними країнами з гарячими закликами про допомогу, всюди його зустрічали співчутливо, кивали головами, але воювати з Росією за визволення України ніхто в Європі не мав ні найменшого наміру

Словом, на кримській чужині українцям жилося незатишно, та й для кримських татар ці гості були радше джерелом головного болю, ніж стратегічно цінним надбанням. А тим часом серед козаків танули надії повернутися на батьківщину ‒ адже від самого початку своєї еміграції до Криму козаки очікували, що гетьман Іван Мазепа, а потім його наступник Пилип Орлик ось-ось зберуть у Європі та Туреччині міжнародну коаліцію для звільнення України з-під російської влади. Але роки йшли, Орлик роз’їжджав різними країнами з гарячими закликами про допомогу, всюди його зустрічали співчутливо, кивали головами, але воювати з Росією за визволення України ніхто в Європі не мав ні найменшого наміру.

Так минуло 20 років. Серед козаків вже просто змінилося покоління: генерація старих «мазепинців» вимирала, а молоді, які не зазнали на собі наслідків побоїща 1709 року, все частіше мрійливо поглядали в сторону російської гетьманської України, де життя, звісно, теж не було солодким, але, мабуть, здалеку російська влада виглядала порівняно непоганою.

Усе закінчилося тим, що козаки надіслали до Петербурга покаянного листа, просячи у цариці дозволу повернутися на старі місця. І вони отримали такий дозвіл. Козаки подякували хану Каплану I Гераю за гостинність і за підтримку в важку хвилину та стали збиратися в дорогу. Хан, звісно, розумів, що Росія змусить козаків, так би мовити, «кров’ю спокутувати» їхню «провину», й було мало сумнівів, що ця кров буде кримською ‒ і, до речі, ці сумніви цілком виправдалися всього через два роки. Але козаки були тверді у своєму рішенні, й 1734 року Олешківська січ покинула межі Кримського ханства та пішла на територію, підконтрольну Росії.

1734 року Олешківська січ покинула межі Кримського ханства та пішла на територію, підконтрольну Росії

Іншим результат цього незвичайного історичного експерименту, по суті, навряд чи й міг бути. Адже, з’явившись у Криму проти своєї волі, козаки опинилися в абсолютно неприродному для себе становищі. Січ від початку не була здатна гармонійно прижитися в державі, в ролі бар’єру проти якої, власне, й виникла майже за два століття до того. Однак сам факт тимчасового переселення запорізьких козаків у ханські володіння ‒ факт абсолютно немислимий і неймовірний для XVII століття! ‒ на мій погляд, яскраво підтверджує вже висловлену мною щойно тезу про об’єктивне (навіть якщо до кінця і не усвідомлюване) зближення інтересів Криму та України на початку XVIII століття. І саме в цьому й полягали причини невдачі, що спіткала цю спробу козацтва прижитися в межах Кримської держави.

Адже саме через це об’єктивне зближення всі такі інституції, що виникли на межі двох країн у колишній, конфронтаційний, період їхньої історії (я маю на увазі й козацькі січі, і татарські прикордонні орди), в нових умовах поступово перетворювалися на історичний анахронізм, який вже ніде не міг знайти собі колишнього застосування. І тому доля такого спільного для двох країн історичного феномену, як автономні прикордонні військові корпорації, в середньотривалій перспективі була вирішена.

У тому й полягає історична трагедія української та кримськотатарської державності, що вона виявилася міцно прив’язаною до цих специфічних інституцій, яким, по суті, вже не залишалося місця в формованому тоді новому світовому порядку. У випадку України вийшло так, що в усьому величезному та різноманітному українському суспільстві не знайшлося інших носіїв і виразників ідей національної державності, окрім тонкого прошарку козацтва. І коли козацтво як політична сила зазнало остаточного розгрому й викорінення, ідея української державності на довгі роки пішла, так би мовити, в забуття, поки її через десятки років по тому не підхопили й не реалізували нові сили.

А в разі Криму ми спостерігаємо зворотну тенденцію, але з тим же результатом, коли повноцінна держава з усвідомленою та логічною зовнішньою політикою, з самостійно виробленими зовнішньополітичними принципами, з чіткими власними геополітичними інтересами упродовж ста-ста п’ятдесяти років була силою зведена Стамбулом на рівень другорядного, залежного додатка Османської імперії, чия функція у XVIII столітті, по суті, вже мало чим відрізнялася від функції козацтва – тобто служити загороджувальним щитом імперії та зручною допоміжною силою в проведенні імперських військових акцій ‒ зокрема й таких, за які імперія не бажає самостійно нести політичну відповідальність.

У підсумку обидва ці державні проекти, український і кримськотатарський, дуже скоро були стерті з карти силами російського сусіда, свідками чого ми станемо в наших наступних бесідах про падіння Кримського ханства.

Сумно звучить? Звісно, сумно.

Український і кримськотатарський державні проекти дуже скоро були стерті з карти силами російського сусіда

Взагалі, коли сьогодні заходить мова про українсько-кримськотатарські відносини, то якось більше заведено, щоб звучали такі собі захоплені, бравурні спогади про минулі союзи, в межах енергійної боротьби з недружніми міфологемами, в межах патріотичної пропаганди та контрпропаганди тощо. Це, зрозуміло, дуже добре й дуже потрібно для українського суспільства, яке тільки зараз, напевно, по-справжньому відкриває очі на справжню роль Криму в українській історії. І в країні не бракує фахівців і любителів, готових відповісти на цю потребу суспільства ілюстраціями, які бадьорять і надихають.

Але, знаєте, коли займаєшся аналізом цієї теми фактично все життя й коли твої очі відкрилися на світ Кримського ханства не влітку 2014 року, як у багатьох, а ще років за 20 із гаком до того, то звертаєш увагу вже на значно тонші закономірності, що лежать значно глибше, ніж просто спогади про спільні перемоги. Пошук і формулювання цих закономірностей ‒ заняття значно менш веселе та захопливе, ніж розповідь про яскраві події минулого, проте це абсолютно необхідне заняття.

Тому що усвідомлення цих закономірностей дає міцний фундамент для обґрунтування історичного партнерства двох народів ‒ фундамент набагато міцніший, ніж просто спогади про спільні перемоги, тому що перемоги неодмінно змінюються поразками, союзи ‒ ворожнечею, а приязнь ‒ бійками, тоді як об’єктивні історичні процеси розвиваються повільно, діють довго, й тому далеко не настільки залежні від ситуативної зміни смаків і настроїв. І вони упродовж декількох століть розвивалися так, що ставили обидва сусідні народи в усе більш схоже положення. Тим самим ці процеси ставили обидва народи по один, так би мовити, бік історичних барикад ‒ навіть незалежно від того, якою мірою це усвідомлювалося самими учасниками подій. І навіть незалежно від того, чи бажали вони цього.

А все це, в свою чергу, створило монументально міцний фундамент співпраці та союзництва цих народів у наступні періоди. Серед іншого й у нинішній час.

Далі буде.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
Загрузка...
XS
SM
MD
LG