Доступність посилання

ТОП новини
26 Квітень 2018, Київ 11:21

Олекса Гайворонський, Сергій Громенко

(Продовження, попередні частини: перша, друга, третя, четверта, п’ята, шоста, сьома, восьма, дев’ята)

Історії Кримського ханства не пощастило двічі: в Російській імперії її писали переважно чорними фарбами, а в Радянському Союзі взагалі спробували забути. Та й жителі сучасної України, ніде правди діти, здебільшого перебувають у полоні російських міфів і помилок щодо кримських татар. Щоб хоч трохи виправити ситуацію, Крим.Реалії підготували цикл публікацій про минуле Кримського ханства та його відносини з Україною.

Начебто мало було Криму воєн зовнішніх, але в ньому розгорілася ще й внутрішня. Уваги наших слухачів, безумовно, заслуговує історія з поваленням і загибеллю хана Мехмеда ІІ Герая (1532–1584) та подальша боротьба його синів за відновлення справедливості. Що стало причиною цих потрясінь? Якою була роль у події османських султанів? І, нарешті, як Москва використовувала такі ситуації в своїх цілях?

Ця історія була прямим продовженням теми іранських походів кримської армії, про яку ми говорили минулого разу. Нагадаю, що Стамбул регулярно вимагав від Мехмеда II Герая особисто вести в бій кримську армію на Кавказ, але хан веління ігнорував.

Зрештою султан наказав заарештувати Мехмеда II Герая, що й було зроблене візиром, який повертався з Ірану через Кавказ і Крим. Хан намагався було дати туркам бій під стінами Кефе, але програв, тікав і був убитий на шляху власним братом Алпом Гераєм ‒ одним із зачинателів бунту, який назрівав у ханському сімействі. А трьом синам Мехмеда II Герая: Саадету, Мураду та Сафі ‒ вдалося втекти з Криму. Зібравши в степах військо з ногайців, на яких за життя спирався покійний Мехмед II Герай, Саадет Герай навіть зміг пробитися назад до Криму й на дуже короткий час із боєм повернути собі батьківський престол, але турки відразу вибили його з півострова.

Троє втікачів поневірялися спочатку в ногайських улусах, потім шукали притулку на Кавказі, але скрізь було небезпечно, тому що Алп Герай міг там наздогнати їх. Тоді брати знайшли притулок значно надійніший: вони з’явилися в російську Астрахань. І їх там зустріли надзвичайно привітно. Ще б пак: тепер у руках у росіян з’явилися законні претенденти на кримський престол. Принцам-втікачам пообіцяли, що якщо вони визнають владу царя й будуть вірно служити йому, то цар зробить їх правителями залежних від Росії держав: Мурада астраханським ханом, а Саадета ‒ кримським. Іншими словами, Крим, про завоювання якого росіяни вже перестали навіть мріяти після невдач, які спіткали Івана Грозного, тепер сам ішов Москві в руки.

Брати, звісно, дуже раділи такому сприятливому повороту в своїй долі. І, намагаючись вселити боярам довіру до себе й, так би мовити, відпрацювати свій хліб, чимало допомогли в розширенні московського впливу на ногайські степи й Кавказ.

Зрозуміло, брати розраховували використовувати росіян у своїх інтересах. Смішно навіть уявити, що Саадет Герай, ставши ханом, став би й далі служити Москві ‒ тим більше, що, посадивши свого ставленика в Криму, цар більше не мав би жодних важелів впливу на нього. Але й Москва чудово розуміла ці їхні наміри. Тому, маючи втікачів у своїх руках, вона не поспішала відсилати їх у похід на Крим, а воліла шантажувати наявний кримський уряд можливістю такого їхнього повернення. Кримом тоді керував Іслям II Герай, людина, далека від політики, сумирна й полохлива. І Москва вміло користувалася цим, невпинно лякаючи його, що ось-ось відпустить астраханських дисидентів із російським військом на Крим, і тоді ханові доведеться скрутно. Тим самим бояри не тільки намагалися забезпечити собі мир з боку ханства, а й намагалися цими погрозами змусити хана воювати з Польщею в своїх інтересах.

Так минуло близько чотирьох років, Іслям II Герай, який був уже немолодим, помер, а на зміну йому султан прислав до Криму славнозвісного героя і поета Газі II Герая. Кримці зустріли це призначення просто із захопленням, бо їх уже давно втомило протистояння ханських братів, невміле правління Ісляма II Герая, невгамовна ворожнеча між бейськими родами ‒ адже в Криму, по суті, йшла громадянська війна: з півострова були вигнані не лише ханські сини, але й ті беї, які підтримували їх, зокрема ногайці. Тому кримський народ, радісно зустрічаючи популярного й обожнюваного нового правителя, навіть не звернув уваги, що він не був обраний кримськими беями за споконвічними чингізидськими звичаями, коли ханом належало стати старшому в правлячій династії, а що він призначений на кримський престол вольовим рішенням султана. Адже Газі II Герай не був головним претендентом на трон: першочерговим наступником бездітного Ісляма II Герая мав стати Алп Герай ‒ але Алп був братовбивцею, зачинателем смути, і його нікому не було шкода, коли при воцарінні Газі II Герая Алп утік, щоб сховатися від відповідальності за свої злодіяння.

Газі II був ідеальним кандидатом, але споконвічний звичай, коли кримці самі обирали собі правителя, а султани лише затверджували їх, із цієї пори пішов у минуле

Газі II, безумовно, був ідеальним кандидатом, але споконвічний звичай, коли кримці самі обирали собі правителя, а султани лише затверджували їх, із цієї пори пішов у минуле. Був створений прецедент, і тепер усе стало навпаки: надалі султани призначали ханів зі власної волі, а кримські беї лише проводили формальні церемонії їхнього вибору, які вже мало що значили, а потім відмовилися й від цих церемоній. Втрата Кримом такого важливого компонента своєї незалежності, як самостійний вибір правителя, ще дуже боляче відгукнеться в майбутньому, але в той момент це було не очевидним.

Так ось, Газі Герай, зійшовши на престол, почав відновлювати справедливість, зганьблену вбивством Мехмеда II Герая та гоніннями на його дітей і вірних йому беїв. Новий хан постарався зловити й покарати всіх учасників колишнього беззаконня й повернути в Крим усіх постраждалих від них. Серед них і синів Мехмеда II, які перебували в руках астраханських воєвод, із якими він зв’язався, запрошуючи їх повернутися на батьківщину й обіцяючи їм удома повну безпеку. Сафа Герай, який жив у ногайців, повернувся до Криму разом із опальними беями, а ось доля Мурада й Саадета склалася інакше.

Не сміючи відмовляти ханові, але й не бажаючи відпускати біженців, московська влада таємно вбила в Астрахані їх обох: спочатку Саадета, а потім і Мурада

Москва миттєво зрозуміла, що Газі II Герая вона вже не зможе лякати так, як вдавалося лякати його попередника. Хоча, власне, Газі II Герай і не був особливо налаштований конфліктувати з Москвою: його, як уже мовилося в одній із попередніх передач, більше цікавили інші напрямки. Він подякував цареві за те, що той дав притулок його родичам у скрутну годину, й наполегливо озвучив прохання відпустити їх до Криму. Москва опинилась у непростому становищі. З одного боку, в неї не було причин відмовляти ханові, а самі біженці в ситуації, що змінилася, втратили для неї будь-яку цінність. Але відпускати їх не хотілося, тому що за роки служби цареві Саадет та Мурад Гераї, висловлюючись по-сучасному, стали занадто багато знати про його наміри й плани на Кавказі. А також завели там багато корисних зв’язків. І саме тому їхнє повернення було дуже бажане для Газі Герая, тому що Кавказом, на відміну від колишнього ординського Поволжя, він цікавився і мав серйозні плани розширити й зміцнити там кримський вплив. І тому, не сміючи відмовляти ханові, але й не бажаючи відпускати біженців, московська влада просто таємно вбила в Астрахані їх обох: спочатку Саадета, а потім і Мурада.

Всі до єдиного претенденти на кримський престол, які мали надії на підтримку царя, отримували свій зоряний час короткого успіху, але потім закінчували дуже сумно

Москва, зрозуміло, гаряче заперечувала свою причетність. Астраханські воєводи навіть влаштували гучний показовий процес, розшукавши й засудивши до спалення на вогнищі якихось степових чаклунів, які нібито своїми чарами згубили Мурада Герая, але в Криму цій версії, звісно ж, ніхто не вірив. Такою була доля цих діячів, що довірилися боярським обіцянкам.

Москва, мабуть, має право пишатися тим, що перехитрувати її та використовувати в своїх інтересах не вдалося ні їм, ні всім їхнім послідовникам упродовж наступних століть, аж до Шахіна Герая. Тому що всі до єдиного претенденти на кримський престол, які коли-небудь мали надії на підтримку царя, в різний час отримували свій зоряний час короткого успіху, але потім, без варіантів, закінчували свій вік дуже сумно.

І на завершення цієї теми пропонуємо торкнутися теми культурного життя Криму тієї епохи. Раніше ми вже розповідали, як на рубежі XV і XVI століть Менглі Герай облаштував для себе нову столицю з ханським палацом Девлет-Сарай, а також про будівлі, що збереглися від цієї його столиці до наших днів. А чи залишили після себе якісь видатні архітектурні пам’ятки його наступники, які правили в XVI столітті?

Безумовно, залишили. І ці пам’ятки були дійсно по-справжньому видатними ‒ власне кажучи, саме впродовж XVI століття були створені найбільш цінні в історичному й художньому плані архітектурні споруди ханського періоду.

Найбільш значущим і найбільшим із них, безумовно, є бахчисарайский Ханський палац, заснований Сахібом I Гераєм 1532 року. Це, поза всяким сумнівом, головна й основна пам’ятка матеріальної культури ханської епохи.

Сахіб I Герай до того, як стати кримським ханом, уже встиг побачити на своєму віці різні палаци правителів, тому що до того він кілька років займав престол Казанського ханства, а також відвідав султана в його стамбульському палаці Топ-Капи.

Якщо раніше кримськотатарська культура будувалася на сельджукських та ординських зразках, то XVI століття відкрило епоху широкого проникнення османських впливів

Повернувшись уже як хан до Криму, він вирішив оновити столицю й збудувати для себе нову резиденцію. Колишня столиця, затиснута у вузькій Салачикській ущелині, мабуть, уже стала затісною, а старий ханський палац Девлет-Сарай уже не дуже відповідав сучасним потребам. Адже Крим у ті роки стрімко розвивався ‒ до того ж, у країні відбувалася справжня культурна революція. Якщо раніше кримськотатарська культура будувалася на сельджукських та ординських зразках, то XVI століття відкрило епоху широкого проникнення в кримськотатарську культуру різноманітних османських впливів. Це відображалося на всьому: від діалекту мови офіційних документів до орнаментів на стінних розписах, від архітектурних форм до літературних жанрів. Навіть склад придворного штату був невпізнанно змінений: у ньому з’явилися посади, яких ніколи не було в Орді, але які мали прямі аналоги в Стамбулі. І час для цього припливу культурних впливів був дуже вдалим, тому що Туреччина XVI століття, особливо за правління султана Сулеймана Пишного, в епоху так званого «Османського Ренесансу», перебувала на піку свого культурного розквіту, їй у цьому плані навіть дуже було чим поділитися з Кримом.

Свою нову резиденцію Сахіб Герай вирішив розташувати неподалік колишньої ‒ всього за два кілометри, але ландшафт місцевості тут був уже зовсім інший. Замість вузької ущелини тут була простора, полога річкова долина з густими садами на берегах. Тут Сахіб I Герай і заснував своє нове житло, яке отримало назву «Садовий Палац» ‒ кримськотатарською «Бахчи-Сарай». А незабаром навколо палацу розкинулося й нове столичне місто, населення якого в ханський час можна оцінювати в 7 або 10 тисяч людей. Це місце дуже мальовниче, з прекрасним повітрям і водою ‒ але в той же час украй вразливе в стратегічному сенсі. Ворог може не тільки з легкістю обстріляти Бахчисарай із навколишніх висот, але й без напруження спуститися в місто ‒ це було неможливим у Салачику, захищеному стрімкими скелями та стіною, що перегороджує ущелину. Але в тому й справа, що міркування безпеки, які змусили перших кримських ханів переселитися в добре укріплений Салачик із Ескі-Кирима, в епоху Сахіба Герая вже втратили будь-який сенс. У його правління Крим уже не боявся раптового ординського набігу, а інших ворогів у Криму в 1530-х роках ще не з’явилося. Тому політ творчої фантазії будівельників палацу вже не був обмежений турботою про безпеку, їм цілком вдалося відтворити своє уявлення про рай на землі ‒ скромний, але затишний.

Той палац, що стоїть у Бахчисараї зараз, дуже мало нагадує первісну резиденцію Сахіба Герая ‒ тому що навіть упродовж ханських часів він неодноразово перебудовувався, змінювався й доповнювався новими будівлями, не кажучи вже про колосальні за масштабами перебудування царських часів. Однак кілька його найстаріших будівель уціліли, і одна з них ‒ це лазня Сари-Ґузель, над входом у яку й зараз можна бачити кам’яну плиту з ім’ям Сахіба Герая. Ця лазня безперервно працювала, обслуговуючи городян, аж до 1920-х років.

Не можна не згадати ще одну чудову пам’ятку тієї епохи: Ханську мечеть у нинішній Євпаторії, або Ґезлеві, як місто називалося в ханські часи. Ця мечеть, яка також називалася в Туреччині мечеттю Татар-Хана, а в Криму ‒ мечеттю Девлета Герая, збудована знаменитим, всесвітньо прославленим османським архітектором Ходжа-Синаном. Із вигляду споруди, зведеної в 1560-х роках, видно, що її проектував справжній майстер: ця споруда стоїть на ґезлевському березі, немов відображення стамбульської пишноти з іншого боку моря. Ходжа-Синан збудував у Криму ще й міські лазні в Кефе, нинішній Феодосії, але вони були зруйновані в XIX столітті. Його ж рука ‒ а радше рука його учнів, але теж із бездоганним стамбульським смаком ‒ простежується також у контурах Бахчисарайського мавзолею, де похований загиблий 1584 року в усобиці Мехмед II Герай, із якого ми почали сьогоднішню розповідь.

Далі буде.

Оригінал публікації – на сайті Крим.Реалії

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
Загрузка...
XS
SM
MD
LG