Доступність посилання

ТОП новини
21 Серпень 2018, Київ 07:31

Кримське ханство. Між Петербургом і Стамбулом


Олекса Гайворонський, Сергій Громенко

(Продовження, попередні частини: перша, друга, третя, четверта, п’ята, шоста, сьома, восьма, дев’ята, десята, одинадцята, дванадцята, тринадцята, чотирнадцята, п’ятнадцята, шістнадцята, сімнадцята, вісімнадцята, дев’ятнадцята, двадцята, двадцять перша, двадцять друга, двадцять третя, двадцять четверта, двадцять п’ята, двадцять шоста)

Історії Кримського ханства не пощастило двічі: в Російській імперії її писали переважно чорними фарбами, а в Радянському Союзі взагалі спробували забути. Та й жителі сучасної України, ніде правди діти, здебільшого перебувають у полоні російських міфів і помилок щодо кримських татар. Щоб хоч трохи виправити ситуацію, Крим.Реалії підготували цикл публікацій про минуле Кримського ханства та його відносини з Україною.

Коли спостерігати за бурхливими подіями, що розгорталися в ті роки у Криму, не може не виникнути питання: якою ж, у самій своїй основі, була мотивація їхніх учасників? До чого прагнули в усіх цих подіях самі кримці, що було їхньою головною метою: незалежність ханства, союз із Росією чи повернення в підданство Стамбула?

Метою будь-якої людської діяльності є покращення людиною своїх умов життя та організація своєї безпеки. Зрозуміло, не були винятком і жителі Кримського ханства. А треба зауважити, що ці дві пріоритетні проблеми ‒ умови життя та безпека ‒ наприкінці 18-го століття стояли перед ними вкрай гостро. Тому що до цього періоду стало абсолютно очевидно, що унія з Османською імперією, яка упродовж трьохсот років більш-менш успішно допомагала задовольняти ці базові потреби, на цьому етапі просто перестала виконувати свою колишню функцію через послаблення та занепад самої Туреччини.

Кримсько-турецька унія на той момент ще далеко не вичерпала себе, й тому перспективу її розриву ніхто в Криму тоді серйозно не розглядав

Сумніви щодо ефективності цієї унії виникали на всяких гострих поворотах історії й раніше ‒ в 17-му, наприклад, столітті, коли представники кримської династії, бувало, вголос обговорювали перехід Криму з османського під польське заступництво. Але це були такі, радше декларативні, суто демонстративні обговорення, покликані справити ефект, перш за все, на саму ж Туреччину, щоб та, злякавшись втрати Криму, змінила своє ставлення до нього на більш, так би мовити, уважне та дбайливе. Тоді як насправді кримсько-турецька унія на той момент ще далеко не вичерпала себе, й тому перспективу її розриву ніхто в Криму тоді серйозно не розглядав. Таку перспективу не розглядали й на початку 18-го століття, коли уряд Петра I вперше зробив спроби переманити Крим під своє верховенство з-під верховенства османського, але не досяг нічого.

Однак тепер, у 1770-і, питання про партнерство з тією чи іншою супердержавою Кримови довелося переглядати вже незалежно від свого бажання, тому що провали Туреччини на всіх фронтах її війни з Росією ясно попереджали, що Крим, у разі російського наступу, султан захистити не зможе.

До кримських беїв прийшли російські агенти зі словами про те, що Стамбул лише висмоктує сили з Кримського ханства, а сам нічим не може й не хоче йому допомогти

Ось тепер уявімо собі ситуацію, в якій опинилися кримські беї, коли до них прийшли російські агенти зі словами про те, про що кримці знали й самі, а саме – що Стамбул лише висмоктує сили з Кримського ханства, а сам нічим не може й не хоче йому допомогти. Агенти пропонували подумати: чи не краще в такому разі Кримові жити незалежно від Туреччини, в мирі та дружбі з Росією? І не так мало кримських аристократів дійшли висновку, що так, мабуть, таки дійсно краще.

Зрозуміло, свою роль у цих переконаннях відіграли і щедрі грошові підкупи, і тонка гра на взаємних образах кримських аристократів ‒ як же без цього? ‒ але все-таки не ці низькі мотиви в першу чергу визначили позицію тієї частини кримських беїв і мірз, які зрештою увійшли до проросійського табору.

Тим більше, що росіяни мали цього разу не настільки вже й ворожий вигляд. Згадаймо: років за 90 до того Москва люто говорила на весь світ, що виселить усіх татар геть із Криму, а за 35 років до того загони Мініха та Лассі вогнем і мечем дотла випалили всю країну. Але тепер петербурзькі представники розмовляли зовсім іншим тоном, навіть не заїкаючись ні про яке виселення, спустошення чи завоювання. Вони просто пропонували Кримові знову стати незалежним, як це було у славетні часи великих ханів минулого ‒ Хаджи Герая та Менглі I Герая.

І хоча одночасно з цим у Петербурзі всередині урядових кіл глухо звучали й зовсім інші пропозиції щодо того, як треба вчинити з татарами, зокрема й ідея про виселення, ці методи на цьому етапі були визнані неефективними, й руху їм поки не давали.

Тому вважати цих проросійських беїв, у сучасних термінах, зрадниками й колабораціоністами буде, мабуть, зайвим спрощенням. Тому що не викликає сумніву те, що у своїй діяльності вони переслідували інтереси зовсім не Росії, а власної держави, Кримського ханства ‒ а якщо говорити точніше, то свого привілейованого класу, який традиційно вважали найбільш повноважним та автентичним виразником інтересів жителів своєї країни. А в інтересах цього класу ‒ і, відповідно, всієї Кримської держави ‒ було терміново знайти відповідь на життєво важливе питання: як вижити малій країні в умовах, коли її основний союзник і захисник впав у кому, а основний противник стоїть біля дверей зі зброєю? Що робити, якщо цей основний суперник фізично цілком здатний, якщо захоче, цю країну й захопити, й спустошити, й знелюднити ‒ проте замість усіх цих жахів пропонує їй незалежність і союз?

Зрозуміло, що за таких умов вибір був вкрай обмежений. І тому така відповідь низки кримських беїв на користь співпраці з Росією була зовсім не логічним продовженням віковічних прагнень Кримського ханства до державної самостійності, а лише вимушеним рішенням, ухваленим під тиском більшої сили.

Що стосується ханів ‒ взяти хоча б Селіма III або Девлета IV Гераїв ‒ то їм значно простіше було залишатися стійкими супротивниками російської гегемонії, бо у разі провалу на них гарантовано чекали за морем затишні маєтки в Стамбулі, даровані султаном, а також довічні пенсії з султанської скарбниці. А ось беям і мірзам тікати було нікуди, чекати допомоги ззовні не було звідки, й разом з тисячами підвладного їм народу вони, на відміну від ханів, виявилися міцно прив’язані до своєї землі й були, так би мовити, заручниками подальшої історичної долі півострова. І це не мої власні міркування, тому що цю принципову різницю в положенні ханів і беїв добре усвідомлювали й не раз озвучували в самому Криму тих часів.

Вимушене рішення беїв чимось може нагадувати муки вибору козацької старшини та Богдана Хмельницького

Звичайно, це досить далека аналогія, але вимушене рішення беїв чимось може нагадувати муки вибору козацької старшини та Богдана Хмельницького, які, теж добре розуміючи, що не вистоять поодинці, шість років шукали собі союзників і покровителів і, врешті-решт, нехай і вимушено, нехай і з деяким занепокоєнням, але сперлися на Москву. Чим це обернулося потім для України ‒ ми чудово знаємо, але ми знаємо це з нашого далекого майбутнього, коли нам уже відомо, що було далі, в яку пастку потрапили козаки.

А ось чи передбачали наслідки свого рішення беї… Думаю, мали передбачити, адже до їхніх часів уже був багатий досвід сумної долі різних тубільних еліт, які будь-коли укладали політичні угоди з російською державою. Але, мабуть, кримські аристократи вирішили, що все-таки зуміють виграти матч у кості у самого Мефістофеля і зможуть вміло використовувати росіян на свою користь. І ми (як і у випадку з Хмельницьким, знову-таки, зі свого далекого майбутнього) знаємо, що це у них не вийшло, що розплатитися за цей програш Кримові довелося, мабуть, навіть ще більш болючим способом, ніж Україні.

Розплатитися за цей програш Кримові довелося, мабуть, навіть ще більш болючим способом, ніж Україні

Так що, якщо давати пряму відповідь на ваше запитання, чого ж хотіли самі кримці ‒ то вона дуже проста: кримці хотіли для себе спокою та безпеки. Дарма що були вкрай серйозні причини за цю безпеку дуже тривожитися. А ось яким способом цю безпеку організувати ‒ з цього приводу думки в суспільстві були різні.

Адже кримське суспільство, всупереч поширеній помилці, зовсім не було племенем примітивних тубільців із однаковою думкою з усіх питань; Крим був суспільством складним, багатогранним і, що помітно, надзвичайно ліберальним у плані свободи слова при дворі. У Криму здавна були різні філософські школи; здавна розвивалися і змагалися різні напрямки політичної думки; і цілком природно, що в найвищих сферах такого суспільства йшла гаряча (а іноді навіть запекла!) боротьба концепцій.

Одні кола ‒ особливо дуже впливовий прошарок кримського духовенства ‒ все ще сподівалися на Стамбул і, зрозуміло, мали повне право вимагати від султана допомоги; питання стояло лише в тому, чи міг сам султан таку допомогу надати. Інші вважали, що перед лицем військової загрози з боку Росії не залишається іншого вибору, окрім як спробувати перетворити старого ворога, тобто російського сусіда, на нового друга ‒ і навіть використовувати цього друга у своїх інтересах.

Що ж до третьої ідеологеми, тобто привабливої мрії про незалежність країни… Знаєте, знайомлячись із документами епохи, я переконуюся, що по-справжньому у здійсненність цієї ідеї в Криму вже дуже давно ніхто не вірив. Та й як в неї було вірити, якщо упродовж усього терміну цієї так званої «незалежності» у країні стояли іноземні війська?

За прихильниками османської орієнтації стояла хоч і слабка, але все ж реалістична надія на військову допомогу султана. За спинами тих, хто вірив у приязність Росії, стовбичили багнети російських солдатів. А звідки було очікувати десанту на допомогу собі поборникам повної незалежності? Ось тому таких поборників у подіях анексії Криму ми й не побачимо. Вибір кримців, на превеликий жаль, стояв лише між двома імперіями, а третього варіанту історія їм цього разу не дала.

Далі буде.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
Загрузка...
XS
SM
MD
LG