Доступність посилання

ТОП новини
19 Жовтень 2019, Київ 04:58

Волонтер: «Для мене особисто свобода і воля – не аморфні емоції, а цілком конкретні речі»


Ветеран АТО Сергій Братчук із Великоднім кошиком для воїнів

«Христос Воскрес – воскресне Україна!» – так вітають одне одного патріотично налаштовані українці. З початком російсько-української війни це привітання має інакший, глибший сенс, як і благодійна та духовна підтримка оборонців України, родин загиблих воїнів, яку надають не лише капелани, а й волонтери. Серед них – Сергій Братчук із Одеси: член команди гуманітарної місії «Чорний тюльпан», військовий журналіст, нині він отримує духовну освіту у Київській православній богословській академії. Про виїзди на передову, спілкування з оборонцями України, з людьми, чиї життя зламала війна, Сергій Братчук розповідає Радіо Свобода.

– Моя «особиста» війна почалась, коли я уперше виїхав на адміністративний кордон з Кримом, на Херсонщину. Але у Криму вже були «зелені чоловічки». Саме там я і відчув, сказати б, подих війни, але не збагнув, що війна так близько підійшла і може «розтягтись» у часі і в українському просторі. Тривога зростала, бо ж було багато незрозумілих речей, ситуацій тощо.

Пам’ятаю усміхнені обличчя наших десантників із 79-ї бригади аеромобільних військ ЗСУ: декого з тих, із ким 2014 року зустрічався, вже нема у цьому світі

З того часу я пам’ятаю усміхнені обличчя наших десантників із 79-ї бригади аеромобільних військ ЗСУ, яка розташована у Миколаєві (на жаль, декого з тих, із ким 2014 року зустрічався, вже нема у цьому світі). Вони були позитивно налаштовані. І я з цим позитивом повернувся до Одеси, ще не усвідомлюючи, що почалась війна. Абсолютно по-людськи я себе переконував, що незабаром усе вирівняється і нам, українцям, вдасться далі жити у мирі.

Сергій Братчук
Сергій Братчук

– А що підказував досвід військової журналістики?

– Я завжди говорив і повторюю це тепер: хочемо ми того чи ні, але якщо ми не заплатимо кров’ю за незалежність і волю, ми їх цінності не зрозуміємо. Ми не зрозуміємо, що таке держава, що таке нація, що таке свобода. Для мене особисто свобода і воля – не аморфні емоції, а цілком конкретні речі. Це наша чудова мирна Одеса й усі інші мирні спокійні міста і містечка по всій Україні, якщо говорити з огляду на географію.

Одеса: акція на підтримку українських політв’язнів біля консульства Росії, 24 травня 2018 року
Одеса: акція на підтримку українських політв’язнів біля консульства Росії, 24 травня 2018 року

​Водночас це тепер і великий біль за загиблими друзями, за хлопцями, які загинули у боях та яких ми шукали, знаходили і повертали додому, коли я був у складі гуманітарної місії «Чорний тюльпан». Це вкрай тяжка морально, виснажлива, але потрібна й відповідальна робота.

– Коли ви вперше виїхали у зону розмежування?

– Знаєте, я вперше на фронт поїхав як військовий журналіст (я за фахом військовий журналіст, випускник Львівського вищого військово-політичного училища), хоча звільнився у запас у лютому 2011 року з посади начальника регіонального медіа-центру Міністерства оборони України.

Ми з колегами-військовими журналістами запасу також просили Генштаб, щоб нас відправили у відрядження у зону бойових дій, але не склалось

Але коли в Україні була оголошена АТО, я «обривав» телефони знайомих працівників Міноборони з пропозицією сформувати прес-центр штабу АТО. Ми з колегами-військовими журналістами запасу також просили Генштаб, щоб нас відправили у відрядження у зону бойових дій, але не склалось.

На фронт я вперше потрапив наприкінці червня 2014 року, хоч до того про цю війну я ніколи не писав. Писав пости у соціальних мережах, у приватних розмовах викладав свої думки тощо. А коли потрапив «на передок», був вражений, наприклад, тим, яка велика кількість російськомовних солдатів та офіцерів у нашому війську. Тобто боронити рідну землю вийшли всі – українці різного етнічного походження, різних віросповідань тощо.

– Як ви потрапили у команду «Чорного тюльпана»?

– Це 20-і числа серпня 2014 року, коли «вимальовувався» Іловайськ. 2 вересня, після «котла», військові звернулись по допомогу – викликали пошуковців, які змогли б вивезти тіла загиблих. Тоді й народилась гуманітарна місія «Чорний тюльпан». Наші побратими з Кривого Рогу і Києва виїхали туди, у район Іловайська, щоб повернути родинам їхніх загиблих.

Команда гуманітарної місії «Чорний тюльпан»
Команда гуманітарної місії «Чорний тюльпан»

Я у 2014 році зняв кілька документальних стрічок про війну, а у травні 2015 року після чергової поїздки на передову я вирішив приєднатись до «Чорного тюльпана».

Я пам’ятаю кожного загиблого, кого повернув додому, кожну дату, коли ми забирали і привозили тіло. Зараз, коли приїжджаю до Богословської академії, проходжу вздовж Михайлівського муру, на якому міститься Стіна пам’яті, я вдивляюсь у фотографії загиблих і впізнаю тих, кого привіз і передав рідним.

– Що спонукало вчитись на священика?

– До цього я прийшов сам. Це бажання з’явилось під час моїх поїздок на Донбас у складі місії «Чорний тюльпан». Спершу був постриг у ченці: я прийшов до владики Марка, Одеського і Балтського єпископа (УПЦ Київського патріархату тоді), й сказав, що відчуваю потребу, бажання долучитись до церкви. Пояснив, що почуваюся спустошеним, що маю відчуття «вигоряння», як і мої побратими.

Я прийшов до владики Марка, Одеського і Балтського єпископа УПЦ Київського патріархату тоді, й сказав, що відчуваю потребу, бажання долучитись до церкви

Владика Марк зробив, що належить, а я прийняв постриг ченця. А коли пізніше прибув до Одеси новий владика – єпископ Одеський і Балтський Павло – я упродовж певного часу не міг з ним побачитись і поспілкуватись. Аж якось нарешті потрапив до нього. Ми поговорили, і він раптом мені каже приготуватись до вечірньої служби Божої. Я здивувався, навіть розгубився. Але владика Павло підказав, де взяти вбрання і необхідні речі – так я вперше у житті служив. І, якщо вірити фотографіям того дня, очі у мене були «квадратні», – і так почалось моє сучасне життя.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...
XS
SM
MD
LG