Яких змін потребує українська армія? Чи дійсно ситуація на фронті є патовою? Як на передовій оцінили звільнення командувача ССО без відома Валерія Залужного? На ці запитання в етері програми Свобода Live відповів Володимир Ращук, позивний «АРТИСТ», офіцер секції S3, 3-го батальйону «Свобода» бригади оперативного призначення «Рубіж» НГУ.
Також військовий розповів про моменти, які його найбільше дратують в сучасній армії та поділився своїм баченням України як мілітарної держави.
Про загибель помічника Залужного
– Ми вас насправді від самого початку кликали щоб поговорити про ситуацію на фронті, але я не можу вас не спитати про вчорашній інцидент, коли у помічника головнокомандувача вибухнула граната в руках удома як подарунок. Хто і які висновки з цієї історії має зробити? Взагалі, як це можливо?
– Ви знаєте, зараз такий час, коли зброя, боєприпаси – все є на руках, і воно в доступі, умовно кажучи. Особливо у військовослужбовців, і не рідкісні ситуації, коли хлопці хочуть собі додому гранати привезти.
Ми перевіряємо всі сумки, перериваємо щоб, не дай Боже, ніхто не взяв їх з собою
От я з минулої ротації їхав, і просто побратима зупинив, який 12 гранат хотів передати Новою поштою, додому відправити.
– Це настільки поширена практика, що якщо ти маєш доступ до гранат, ти можеш стільки, скільки треба забрати додому?
– Ні, звісно, ніхто це не робить. Ми перевіряємо всі сумки, перериваємо щоб, не дай Боже, ніхто не взяв їх з собою. Я маю на увазі, що бажання таке є.
Інша справа, що в таких чинах люди дарують гранати. Як на мене, це все дуже підозріло виглядає. Це, по-перше, страшенна халатність. А, по-друге, я б подалі взагалі і від зброї, і від війни, і від усього цього, що відбувається знаходився. Було б моє бажання. Тому це жах просто.
– Крім того, що це трагедія окремої родини, і я думаю, що для головнокомандувача це теж трагедія. Але це теж і свідчення якогось непрофесіоналізму, чи ні?
– Ви знаєте, коли ми, добровольці батальйону «Свобода», прийшли в армію, тоді взагалі не було ніяких проблем. Нас приймали з 18 років, у мене у квитку (військовому – ред.) взагалі було написано непридатний навіть під час війни. Тобто брали нас усіх, і були зацікавлені в тому, щоб люди воювали. Бо зазвичай кадрові (військові – ред.) вони не зовсім були готові до війни. А в нас палали очі, ми хотіли захищати свою країну.
Зараз, коли війна трішечки відійшла, непрофесіоналізму в армії дуже багато.
...щоб ми займалися 232 журналами, які ми маємо заповнювати. У тому числі журнал обліку журналів і журнал помивки особового складу
Ми бойовий підрозділ, ми бойовий батальйон, який чомусь зараз поступово намагаються якось задавити, завалити паперовими справами. Ми батальйон оперативного призначення, а зараз є відчуття що ми батальйон оперативного друкування.
Бо нам частина навалює замість війни (враження, що трішечки відволікає у якесь інше місце), щоб ми займалися 232 журналами, які ми маємо заповнювати. У тому числі журнал обліку журналів і журнал помивки особового складу.
Ну, брєд абсолютний. Але от чомусь така тенденція є, і от саме непрофесіоналізму серед кадрових військових чомусь занадто багато.
Про ситуацію на фронті
– Ви зараз приїхали з-під Бахмута, яка там ситуація?
– Ви знаєте, от зараз сильно показують у медіа про Авдіївку, про Куп'янськ, південь, що на Запоріжжі відбувається. Але насправді, я так для цивільних скажу, що немає жодної ділянки, де ворог не намагається прорвати(лінію фронту – ред.)
...немає жодної ділянки, де ворог не намагається прорватися
Тобто єдине, що не змінилося от за ці майже два роки війни, це те, що він постійно намагається промацати місце, де прорветься, постійно намагається продавити там, де легко, і там де якісь слабкі підрозділи стоять. Тому ситуація… зараз перед зимою особливо, коли почнеться холод.
У мене минула ротація була в Кордюмівці, і от зима це взагалі дуже непроста ситуація.
–Ви, мабуть, читали або в оригіналі або переклад колонки Валерія Залужного для The Economist. І він він каже, що ситуація патова і наводить подальші кроки, що треба зробити, щоб вийти з глухого кута. Ситуація патова, глухий кут?
– Я от дивлюся, наскільки роздувається це в медіа, що патова ситуація.
– Володимир Зеленський каже що не патова, до речі.
– Я зараз вам скажу. Це фантастична стаття, до речі, фантастична.
По-перше, мова йде про усвідомлення своїх помилок. А це означає, що він зробив висновки, що він визнав, де він був неправий.
По-перше, мова йде про усвідомлення своїх помилок. А це означає, що він зробив висновки, що він визнав, де він був неправий. А це значить, що у нього є рішення, як це виправити, і він приводить дуже круті речі. Що ми, на жаль, і він насамперед, як головнокомандувач, зробив багато помилок. В
ін не подумав, що велика радянська армія воює з маленькою радянською армією. І що треба, як у Сунь-Цзи, — мистецтво обману, треба вигадувати якісь інші дії, замість просто лобової атаки, замість просто штурму.
У нас немає таких ресурсів, сил та засобів, щоб воювати так, як к....пи. Нам треба їх обманювати.
Взагалі він просто сказав про те, що на фронті говориться постійно серед звичайних солдатів. І він це сказав вголос.
– Те, що пошепки на кухнях, умовно кажучи?
– Так. Що треба «пташки», що треба РЕБи, що треба не локально вирішувати питання розмінування і замінування, а треба як в Ізраїлі і Сполучених Штатах, де є саперно-штурмові підрозділи, які мають техніку, мають засоби, сили для того, щоб з цим боротися.
Чудова стаття
А в нас це дуже велика проблема. І він просто озвучив те, що нам дійсно треба. Що нам треба авіація, треба міняти тактику і все інше. Як на мене – чудова стаття.
– Ну ви сказали фантастична стаття, хтось каже — фундаментальна. Але водночас, я не знаю чи ви бачили, західна преса уже після того як була реакція Офісу президента це розцінила як конфлікт. Що в Україні є конфлікт між військовим і цивільним керівництвом, що вони по-різному бачать ситуацію на полі бою, і що це ще й у такий небезпечний час, коли Україна чекає західної допомоги. А ви бачите якийсь конфлікт?
– Ви знаєте, все настільки (ненавиджу цю фразу у цьому в контексті), все так неоднозначно, під яким соусом це подати?
Якщо хочеться подивитися, що Залужний для Зеленського конкурент, то будь ласка, вважайте так.
Я перепрошую, може це не зовсім до теми, але як там Ірина Дмитрівна Фаріон зробила таку заяву. І я розумію що це просто вирвано з контексту, бо нарізали і показали, що так зручно.
А насправді мовний конфлікт відбувається не через українську мову, а через те, що у нас якогось фіга до сих пір присутня російська. От тому є конфлікт, от її не має бути просто як факт, просто не має бути.
Так само і тут не має бути. Для мене був шок, коли я дізнався що генерал-майора Хоренка Зеленський прибрав. От для мене це був шок. Ну, він має, звісно, повноваження. Але це військова історія, і вирішувати її мають військові.
Як на мене, президент не зовсім компетентний у війні.
Він круто домовляється про озброєння. Це його задача, умовно кажучи, бути менеджером. Але вирішувати, що буде відбуватися на полі бою… Він не військовий.
– Треба цілком покладатися на військових?
– Як на мене, на 100%. Він може побажання якісь сказати, що хотілося б, бо все одно на нас іде тиск з боку заходу, від партнерів. Вони все одно так чи інакше, але диктують нам правила і хід гри.
...нам насправді дають зброю не для перемоги, а для того, щоб ми не програли
Що їх там не влаштовує наш контрнаступ, що ми мали вже дійти до Криму і повернутися назад. А ніхто не думає, що у нас ситуація з мінними полями така, що за 700 років ми це не розмінуємо.
Ну, а як рухатися в цих ситуаціях? Тобто вони нам насправді дають зброю не для перемоги, а для того, щоб ми не програли. Щоб тримались на балансі, а от чогось вирішального вони не дають, на жаль.
Що треба для перемоги?
– Ви ось озвучили цю тезу, про те, що нам дають зброю, щоб ми не програли. Цю тезу давно в політичних колах обговорюють, і це такий теж аргумент. Але як ви це сприймаєте от серед військових, усвідомлюючи, що поки що в перспективі вам не готові давати зброю, щоб швидко перемогти?
– Знаєте, ситуація в тому, що ми, як добровольці – батальйон «Свобода», ми коли зібралися і ми, в принципі, йшли воювати з калашами і коктейлями Молотова. Ми колону танків готові були зупиняти коктейлями Молотова. І працювати на характері – ну нам не звикати. Але біда в тому, що, на жаль, нашого ресурсу – людського маю на увазі, його мало, його критично мало, якщо ми будемо воювати піхотою, яка буцімто вирішує хід будь-якої війни, і це безумовно так.
Але нам треба не тільки піхотою воювати. Нам треба авіація
Але нам треба не тільки піхотою воювати. Нам треба авіація, нам треба розмінування, нам треба багато дронів, нам треба дуже багато ракет великої дальності.
Нам треба руйнувати їх тили, склади, флот – все що завгодно.
Ми мусимо воювати по-іншому, а для цього нам щось треба і вони, з одного боку, це розуміють, що вони воюють нашими руками поки що, але цей ресурс, на жаль, може закінчитися. І для нас, як для військових, це виглядає трішечки як зрадонька. Що вони не зовсім зацікавлені у тому, щоб ми саме перемогли, а кацапія програла.
– А ви, військові, бачите якийсь кінець цієї війни взагалі? Тому що цивільному населенню тривалий час (перший рік особливо) довго розповідали, що десь там кінець буде наприкінці літа, кінець десь там буде наприкінці року. Вже потім почали підозрювати, що, мабуть, не зовсім наприкінці літа і наприкінці року. А ось ви якою бачите реальну ситуацію, ви взагалі бачите, коли цей кінець?
– Знаєте, я от ці телемарафони, які відбуваються, я їх так не люблю. Я б їх закрив.
– Перемогу «наганяють»?
– Ну «наганяють», багато зайвого відбувається у цих телемарафонах. І я вважаю, що треба налаштовуватися в довгу.
Коли буде ця перемога – дуже залежить від багатьох-багатьох факторів
Бо у нас багато століть є цей ворог. Навіть якщо ми переможемо післязавтра, ну в нас же не буде, як ви уявляєте собі, парад перемоги, підемо Хрещатиком?
– Ні, не уявляю.
– Такого ж не буде. Він завжди буде поруч. Не буде так, що вони зникнуть з лиця землі. І тому коли буде ця перемога – сильно залежить від багатьох-багатьох факторів. Як на мене, років десять ще мінімум. Якщо нам вистачить ресурсу.
– Американська аналітика говорить про те, що в Росії є спроможності і людські, і технічні воювати до 40-го року. Ви згадали про Віктора Хоренка – колишнього командувач Сил спеціальних операцій, 3 листопада Володимир Зеленський його звільнив з посади. Це дуже багатьох обурило, але ще більше це багатьох обурило після того, коли стало відомо, що це зробили без відома, наскільки я розумію, Валерія Залужного. Вас теж ця історія обурила і військових, чому? Володимир Зеленський як верховний головнокомандувач з точки зору процедури мав право ухвалювати таке рішення.
– Звісно. Але як на мене, він не зовсім компетентний у цьому плані. Наскільки я знаю, бійці Сил спеціальних операцій до нього (Хоренка — ред.) ставилися з великою повагою, і є факти, що він зробив багато задач, які були успішно виконані. Чому це так відбувається, чому не повідомляють головнокомандувача.
Я не політик, ну тут мені зараз сильно смердить політикою, що це якісь дійсно підкилимні ігри відбуваються, і від цього стає трішечки тоскно. Замість того, щоб боротися з корупцією, я перепрошую, замість того, щоб будувати нашу обороноздатність: дрони РЕБи, мінну техніку, ми займаємося звільненням чомусь.
– Можливо Віктор Хоренко десь знадобиться на інших напрямках і в іншій царині?
– Я так скажу, я офіцер, але поки що не таких рівнів. Тому що в них там відбувається нагорі, це не зовсім моя справа. Я можу казати лише якісь припущення, не більше.
– Тобто військових це обурило.
– Звісно. Це ж може статися умовно кажучи з будь-ким.
У нас є комбат, якого якого ми обожнюємо
От у нас є комбат, якого якого ми обожнюємо, – Петро Кузик у «Свободі», за яким ми прийшли, якого ми поважаємо. І він, знаєте, як у козацтві, ми його обрали і от уявіть, що його зараз приберуть.
Ну, це буде бунт, тому що будь-хто, хто вирішив це зверху, вони для нас не авторитети, умовно кажучи. Тому що ми поважали його, і ми за ним прийшли, тому ви маєте думку підрозділу чути, особливо якщо це ефективно. Якщо ж це геть неефективно, і знищуються тисячами люди, то це вже питання. Але такого немає.
Про зміни, яких потребує армія
– Що ви думаєте про випадок у Запорізькій області, коли прилетіла ракета і вбило щонайменше 19 військових із 128-ї бригади. Я так розумію, там мало місце шикування. Принаймні про це пишуть наші колеги з Громадського, що командир бригади запросив там усіх на шикування, сам запізнився і прилетіла ракета. Це взагалі що?
– От я з самого початку сказав про цей військовий дебілізм. Я просто не зовсім вважаю себе військовим. Я вважаю себе добровольцем який вчиться професійно воювати всі ці два роки.
– Раптом хтось з нашої аудиторії вас не знає, Володимир — актор який пішов добровольцем на фронт.
– Так. І я скажу грубо, і може це і є жарт, що після орків, другі, кого я не люблю, – це військові.
Я скажу грубо, і може це і є жарт, що після орків, другі, кого я не люблю, — це військові.
Ну тому що в них є певний дебілізм. От як можна у передовій зоні вишикувати офіцерський склад для нагородження? Це робиться тихо у підвалах. Коли нас нагороджували, нас просто засунули у якийсь підвал.
Ми думали взагалі нам наганяй якийсь будуть зараз робити. І десь там по-тихому дали, подякували і роз'їхалися. Так воно має бути на передовій. Така практика (шикувань – ред.) є, на жаль, і вона є постійною.
Ну, от навіть до сих пір, ми зараз тренуємося, проходимо злагодження перед зимовою ротацією, і тим не менше, нас шикують. Ми далеко, умовно кажучи, ми не на передовій зараз. Але от це в них має бути. Кепочка має бути, а от вже прийшли холоди, має бути шапочка, бо так по статуту.
Війна мутує, вона змінюється постійно і підхід до цієї війни має теж змінюватися.
Те, що написано у статуті, як в американців: у них від кожної операції переписується статут, переписуються правила, переписуються методички. А у нас, як написали, так воно і фігариться. А майже два роки у стадії війни, яка еволюціонувала колосально.
Я пам'ятаю, як ми починали, і що зараз відбувається. Просто ніби в якомусь технологічному вимірі: дрони наземні, які носять, літають, зривають. Ну, це ж капець.
– А як ви думаєте, від кого це залежить, хто це має міняти, оці підходи? Те, про що ви кажете, оці старі радянські пережитки, які залишилися в українській армії. І навіть молоді люди, які туди приходять, не завжди можуть це зламати.
– Це дуже важко зламати, я вам так скажу. От через те що купа на початку війни було не бойових командирів. Я тут так поясню: у «Свободі» ти ніколи не станеш командиром, якщо ти не пройшов окопи, піхоту, якщо ти не не копав (окопи – ред.), якщо ти не знаєш зсередини цього процесу, то ти ніколи не станеш командиром загону або відділення. Ну, і так далі.
У нас на початку війни все вирішувалося досить горизонтально
Тобто в нас не може бути офіцера без бойового досвіду безпосередньо піхотного. А там, на жаль, випускаються лейтенанти, їм дають роту, а вони після університету, і не знають що з нею робити. Тобто практичного досвіду в них немає. І як це?
І тому, на жаль, мені здається, є оця певна затягнутість. Як, де це міняти, я дуже це боляче зараз переживаю, тому що бойовий підрозділ замість того, щоб злагоджуватися, нас завалюють папірцями. Мені не зовсім це зрозуміло. Так, це треба вміти, це треба знати.
Але от, до речі, в російській армії, у них же абсолютна вертикаль. Тобто солдат жодного кроку ми зробить без командування. А у нас на початку війни все вирішувалося досить горизонтально.
– А зараз хіба не так?
– Так, але це намагаються знищити і зробити таку ж саму вертикаль. Ну так (виглядає – ред.) за останніми подіями. Тому боремося. Борітеся – поборете.
– А що з мотивацією людей, які зараз служать? Ви знаєте, буквально кілька тижнів тому в українських містах навіть були акції, дружини чоловіків, які на фронті, виходили, просили про ротацію. Вони втомилися. А так розумію, є проблема, тому що немає ким їх замінити. Наскільки ця проблема критична, як ви це бачите?
– Ми про це не говоримо, але це дуже болюча історія. Тому що дійсно в Києві війна закінчилась. Ну і на інших територіях, «буковельських котлах» і таке інше і, на жаль, люди не готуються до війни.
Дійсно, в Києві вже війна закінчилась. Ну, і на інших територіях, «буковельських котлах» і таке інше, на жаль, люди не готуються до війни
Велика біда в тому, що вони не можуть осягнути, що війна стосується кожного і вона прийде в кожен дім.
Тобто ми маємо стати мілітарною країною, ми маємо окрім цивільної професії, мати військову професію , будь-яку: від медика, оператора дрона, ППО – будь-де ти можеш знадобитися.
От як в Ізраїлі сталося: 300 000 за один день резерву підтягнули. Ну це ж фантастика. От нам треба такими ставати, але це не всі усвідомлюють поки що.
Людям треба вчитися, треба розуміти що Україна просто може зникнути.
От цей момент пропав. На початку війни він був дуже потужним, всім хотілося захищати Україну, ми стали єдиним народом, одним цілим.
А зараз це трішечки проходить, а люди які там (на фронті – ред.), вони дуже втомлюються і психологічно ламаються. А жінкам дуже важко і дуже важко чекати, дуже важко це терпіти, це нестерпно.
Ну, і мотивація от тільки єдина, як у націоналістів – Україна понад усе.
Форум