Оборона Києва, потім бої на Харківщині та операції у Бахмуті – з початком повномасштабного вторгнення РФ 22-річний військовослужбовець із позивним «Кальміус» побував майже у всіх гарячих точках фронту, отримав поранення та знову повернувся до лав Сил оборони. Вже рік як він – командує взводом.
«Кальміус» родом із Донецька. У 2014 році – через початок російської агресії на Донбасі, а потім й окупацію, – родина була змушена залишити рідне місто. З часом вони перебрались до Києва, де і зустріли велику війну. Тоді «Кальміус» вирішив, що більше не хоче тікати. Про рідний Донецьк, бої та ставлення до життя цивільних далеко у тилу – військовослужбовець 251-го окремого батальйону «Київська Січ» 241-ї окремої бригади Сил ТрО ЗСУ розповів «Донбас Реалії» (проєкт Радіо Свобода).
– Ви з Донецька. Коли ви виїхали і яким взагалі пам'ятаєте місто?
– Я виїхав у 2014 році. Мені тоді було 13 років. Виїжджав я з батьками. Мій тато – бізнесмен, на той час вже вийшов на пенсію. Була можливість виїхати з Донецька.
Донецьк запам'ятався як дуже недружнє місто. Мені було тоді 13 років, я сильно політичної ситуації не знав, але всі ці блокпости, встановлені росіянами, нагадували якісь дивні маски-шоу – просто якісь варвари приїхали.
Забирали майно у людей, перевіряли машини. Ну, і звісно, забирали до себе чоловіків призовного віку. Якщо [ті] не хотіли, то всі знають історії про підвали і тому подібне.
Ти бачив, коли виїжджав, різницю між хлопцями Збройних сил України, хоч ми усі знаємо про стан армії у 2014 році, – так, вони стояли у якомусь напівпікселі, в цих ВДВшних смугастих жилетках, хто в шльопанцях, – але ти бачив, що це наші хлопці, що це молоді хлопці, спортивні, підтягнуті. А на блокпостах «ДНР» – якісь незрозумілі напівчеченці: у них немає зубів і вони за пляшку горілки і пачку сигарет тебе пропускають.
– Коли ви зрозуміли, що все це – окупація, війна – надовго?
– Батько вірив, що ось-ось і війна закінчиться, ми повернемося в Донецьк. На цьому ґрунті були й сімейні скандали. Мама казала, що треба купувати квартиру в Києві й жити новим життям.
– А родичі?
– Родичі… Більшість із них підтримали окупацію. Вірили в те, що їх обстрілюють саме Збройні сили України. Усе це вони аргументували тим, що «ви виїхали в Київ, ви цього не бачили». А «ми сидимо тут в Докучаєвську (окупований Росією з 2014-го – ред.) і бачимо, що нас обстрілюють з боку України. Прилітає. В новинах показують».
– Перед 24 лютого 2022-го вірилося, що Росія може розпочати повномасштабне вторгнення?
– Скажу чесно: вірилося в те, що це може статися. Але частина мене не хотіла вірити в те, що Путін настільки схиблений на своїх імперських амбіціях, що піде на кровопролитну війну. І мені здавалося, він розуміє, що це буде певним самогубством для нього.
Але все ж таки це сталося. Перед цим з хлопцями обговорювали це(вірогідність повномасштабного вторгнення РФ – ред.), і я чітко дав зрозуміти, що піду в армію, якщо він (Путін – ред.) нападе, і буду захищати [Україну]. Бо я втомився бігати від росіян.
– Як для вас почалося 24 лютого?
– У ніч з 23 проти 24-го дуже погане передчуття було. Думаю, у багатьох українців тоді був такий стан. Я поспав буквально 2-3 години і почув перші вибухи.
Мама вже почала збирати речі й готувати тривожну валізу, казала, що їдемо на захід України. Я подивився у вікно, побачив заграву і сказав, що ви можете їхати, але я хочу піти захищати Україну.
– Коли саме ви доєдналися до Сил оборони? І які були ваші перші операції?
Я подивився у вікно, побачив заграву і сказав, що ви можете їхати, але я хочу піти захищати Україну«Кальміус»
– В перший день 24 лютого прийшов до військкомату мій побратим. Я вже не пам'ятаю, чому, але того дня я не міг піти. Він пішов, дізнався, і сказав, що нас відправляють в ТрО, оскільки ми не служили й не воювали.
Перше наше бойове завдання було на Житомирській трасі, відтинку Київ–Ірпінь, встановити блокпост. Ми перевіряли авто, які заїжджають і які виїжджають також. Але оскільки було багато диверсантів, акцент робився на ті, які в'їжджають.
Після чого нас відправили захищати київський аеропорт «Жуляни». Наше бойове завдання звучало приблизно так: організація оборони одного з терміналів, злітної смуги. Там виділялися оператори на ПЗРК – «Стінгери», «Ігли». Мета була не допустити саме висадки ворожого десанту в аеропорту.
Десь за місяць-півтора нас відправили на КПІ на злагодження. Та ми вже готувалися до першого бойового виїзду на Харківщину. Харків ми боронили десь 2-3 місяці.
– В яких найскладніших боях вам довелося брати участь?
– Найскладніші бої на Харківщині були в селах Шопине, Прудянка, Дементіївка. Хто був у складі 130-го батальйону, хлопці знають, що ці села добре відомі своєю репутацією кривавих місць, де відбувалося дуже багато різних боїв і артобстрілів з різного виду озброєння.
Я отримав безцінний досвід надання домедичної допомоги як медик в селі Дементіївка. Ми мали багато втрат 300-ми. Майже кожен день відправляли 300-х.
Почалися штурми російської морської піхоти. Вони дуже грамотно працювали, у них було багато артилерії, часто працювали танки.
Доводилось і рятувати життя, і отримати такий досвід, коли, на жаль, ти вже не можеш нічого вдіяти. Ти бачиш, як людина йде з життя.
Коли загинули більшість моїх побратимів, саме з моєї роти, я не розумів, що сталося. На той момент загинув наш головний сержант взводу, ми надали йому допомогу, відправили на евак. Тоді він був ще у свідомості, але через сильну втрату крові помер на хірургічному столі.
Іншого побратима з роти просто вбило осколком. Я цього не бачив, вже потім бачив його тіло і ми його евакуйовували. Наступного дня відбувся обстріл, де загинули суміжні підрозділи, і там загинули два мої побратими. Там така історія, коли ти людину навіть не впізнаєш.
Читайте також: «Моє головне занепокоєння» – польський експерт Конрад Музика про можливий новий наступ РФ
Усвідомлення, що їх справді немає, прийшло, коли ми вже поїхали з бойових і прийшли в морг на упізнання тіл. Я не зміг бути присутнім саме на церемонії похоронів, ми попрощались у морзі. Це дуже емоційно складно – усвідомлювати, що ти щойно розмовляв з людиною, у вас були якісь плани – ви сміялися, жартували, що після війни кудись поїдете, – а вже буквально за кілька днів бачиш її мертвою. У тебе просто немає слів, ти ненавидиш ворога і хочеш йому мститися за те, що він зробив.
– Коли ви стали командиром?
– Після Харківської операції командир роти запропонував мені взяти на себе командування взводом, оскільки головний сержант взводу загинув, а наш командир взводу, який керував операціями в Харкові, був поранений.
Фактично обійняв посаду я перед Бахмутом, тобто мені видали первинне офіцерське звання і закріпили вже на посаді комвзводу.
– Скільки років вам було?
– 21… Ні, коли обіймав фактично посаду – 22, а тимчасового виконувача – 21.
Читайте також: Чому в бій ведуть молоді командири?
– Упередження не відчували до себе через вік?
– Відчувалося від людей, які мене не знали. І можу сказати, що досі відчувається трохи несерйозне ставлення. Бачать, що молодий. Може, думають, що я чогось сильно не знаю, в чомусь не розбираюсь.
І я ще багато чого навчаюся, але коли люди трохи більше знайомляться зі мною, особливо коли побувають зі мною на бойових, змінюють свою думку.
Є певні побутові проблеми в підрозділах, оскільки тебе тільки призначили на посаду. Ти тут був солдатом, а до цього взагалі був студентом юридичного факультету. Тобі доводиться знайомитися зі статутами, як правильно влаштувати службу, знати права, обов'язки військовослужбовців.
– Розкажіть докладніше про оборону Бахмуту.
– Основна частина боїв проходила у промзоні Артемівського меблевого заводу. Чергування були на цих сталінських «хрущовках» і в приватному секторі. Нас ворог теж звідти відтісняв, бо вони дуже грамотно працювали. Забезпечення снарядами, забезпечення дронами – скільки хотіли, стільки воно й літало та й стріляло у нас.
Дуже пізно ми «прокинулись» із дронами – тільки на другий тиждень почали їх використовувати«Кальміус»
Вони постійно накривали вогнем. Ви навіть якщо стоїте в обороні в ангарі, туди постійно прилітає. Його поступово починає зносити, люди в цій коробці контужені, дезорієнтовані і не розуміють, що відбувається.
Я вважаю, проблема командування була в тому, що ніхто не пояснював, що можна вести маневрену оборону, тобто з переміщеннями з одного ангару в інший ангар, щоб відстрілюватися.
Плюс дуже пізно ми «прокинулись» із дронами – тільки на другий тиждень почали їх використовувати. І то ми не змогли забезпечити повністю циркулюючий вихід дронів, тобто щоб один дрон вийшов, і щойно він повертався на дозаряджання, його заміняв інший.
Певні помилки будуть завжди, але це все можна виправити тренуванням, доведенням усіх навичок до рефлексу, щоб в «момент Х» ти не думав, що робити, а просто це робив.
– Яку тактику Росія використовувала на Бахмутському напрямку? З ким саме доводилось мати справу вашому підрозділу?
– На нашому напрямку «м'ясних штурмів» не було. Тобто там не виводили цих зеків, яких з кулемета «кришиш» і на тебе впливає те, що ти стільки людей щойно ліквідував, і ти вже психологічно ламаєшся.
Але проти нас були злагоджені підрозділи «Вагнерів» і ВДВ. Вони дуже грамотно воювали, з розумінням своєї справи. Ми розуміємо, що це були не якісь зеки, вони знали, що робили. Вони постійно літали дронами, постійно переміщувались, вели маневрений бій і постійно нас тримали в напруженні.
Була методична робота ворога з виявлення наших позицій, а після виявлення – постійні обстріли, штурми. І в такому стані вони нас тримали цілодобово.
У Бахмуті помітив таку річ, що порівняно з Харковом на початку війни у них було менше систем РСЗВ, ствольної артилерії. Але РПГ, міномети, СПГ – усе це у них є, і в такій кількості, що мама не горюй, як то кажуть.
– Ви отримали поранення, як це сталося?
– Це відбулося буквально за кілька днів до того, як нам сказали, що буде ротація. Я заводив групу, щоб замінити на позиції іншу групу. Вони виходили з-за будівлі, старший групи, у якого була радейка (радіо – ред.), прикривав двох, які були попереду, і його накрили кулеметним вогнем. Після чого інші два повернулися до нас.
Один із хлопців з групи запропонував мені за ним піти і виділити ще двох людей. Я подивився навколо і подумав, що не хочу нести відповідальність за хлопців, якщо їх поранить чи не дай боже вб'є. Я собі цього не пробачу. Я запитав, хто піде. Визвався мій медик, і ми втрьох пішли.
Ми вийшли до хвіртки, побачили тіло «Андая» (позивний старшого групи, який отримав поранення – ред.), кричали йому, щоб він відгукнувся, але реакції не було. Я подивися на обстановку і ухвалив рішення: якщо він нам не відповідає, йти за ним небезпечно. І тільки ми хотіли зайти в будинок, за парканом впала міна. Мені прилетіло в ногу – наскрізне над коліном, в стегно, і в боковий камербанд (тактичний пояс – ред.) прилетіло – трохи подряпало ребра.
Ми швидко залетіли в будівлю. Там хлопці почали надавати допомогу. Ми довго чекали на рішення. Я передав рацію одному з бійців, якого вважав гідним бути старшим. Було дуже боляче, я був контужений і не розумів, що відбувається.
Від командира роти прийшло рішення виходити. Нас супроводжували дроном, бо «контакт» підходив все ближче, й було відчуття, що тобі зараз в спину чергою зарядять, і на цьому все.
Я піднімаю голову, а того, хто мене вів, вже немає…«Кальміус»
Потім по нас почав працювати снайпер. Ми впали. Мені налізла каска на обличчя. Я піднімаю голову, а того, хто мене вів, вже немає…
Я почав кричати хлопцям «де ви?» Спочатку жодної відповіді не почув. Потім почав повзти. Там був такий пагорбок з цеглин, і мені треба було швиденько його проскочити – з моєю пораненою ногою це було нелегко. Я почув відповідь від хлопців, але звук дуже сильно розсіювався. Я якось здогадався, де вони, і поліз туди.
Втомився, але тут відчув, що мене витягують. Ще метрів 200 було до місця, де нас мав забрати пікап. Там вже знеболили, допомогли, на «мотолигу» (МТ-ЛБ – ред.) і на Дружківку.
– Після поранення ви повернулися на якийсь час до цивільного життя. Які відчуття?
– Мені важко сказати, що я повернувся до цивільного життя, змінив умови від бойових до небойових, бо весь час проводив з родиною і ходив в зал, щоб відновитися. Як такого цивільного життя я й не пожив, так щоб ходити на роботу, вигулювати собаку.
Коли перебуваю у звільненні, я навіть все одно ношу військовий одяг, бо зі свого старого цивільного вже виріс. І більшість часу проводжу, як військовий: встаю рано-рано, стараюсь руханку робити. День починаю з того, що читаю якийсь військовий матеріал чи статути, вивчаю нове озброєння, дивлюся контент.
– А загалом як відчуття? Побутує така думка, що цивільні в тилу забули про війну. Ви відчуваєте це?
– Я це зрозумів ще після Харкова. Але я намагаюся бути в цьому плані скромним і не вимагати від цивільних чогось екстраординарного. Бо я вважаю, що ти нікому нічим не зобов'язаний.
Але якщо говорити про стан суспільства в Україні, то так, люди починають забувати про війну. І потроху все це перетворюється на 2014 рік, коли війна потрібна була лише військовим і тим, у кого хтось воює.
Люди мають пам'ятати, що ті, хто зараз воює, віддають все. Я себе знайшов у військовій кар'єрі, але багато людей не бачать себе військовими у майбутньому, і вони відмовилися від справи всього свого життя заради спільної мети.
– Чи хотілося б взяти участь у звільненні рідного Донецька?
– Звісно. І я стараюсь роби все для того, щоб прискорити цей момент.
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС РЕАЛІЇ:
Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук, телеграм або вайбер за номером +380951519505. Якщо ви пишете з окупованих територій, ваше ім'я не буде розкрите.
Форум