Нью-Йорк, 12 червня 2001 – Тимоти Маквея стратили впорскуванням отрути у федеральній тюрмі Тера-Холд в штаті Індіана. Безпосередніми свідками страти були посадовці, родичі жертв Маквея і представники преси. Дія відбувалася в спеціальній камері з ліжком у невеличкій будівлі посередині в’язничної площі, оточеної подвійним дротяним парканом. Підходи до тюрми охороняло близько півтисячі поліцейських, бо неподалік демонстрували прихильники і противники смертної кари. Суд заборонив показувати по телебаченню страту злочинця.
Тимоти Маквей здобув свою сумну славу, скоївши найбільший за всю історію Сполучених Штатів терористичний акт. Понад шість років тому, навесні 1995 року цей суворого вигляду молодик, колишній морський піхотинець підігнав вантажівку із півтонною вибухової суміші під будинок Федеральних служб в Оклахома-Сіті. Вибух знищив будинок, а в ньому загинуло 168 чоловік, з них – 19 малюків у дитсадку, що був на першому поверсі. Маквей вважав свій злочин актом опору урядові, котрий, мовляв, обмежує свободу і втручається в особисте життя людей. Він був послідовником екстремістів, прихильником організацій типу міліцейських, напіввійськових, расистських, неонацистських, антисемітських і взагалі протиурядових – під такими назвами як Національний альянс, Влада білих, Арійська церква.
За підрахунками дослідників, якщо на час оклахомського вибуху в Америці було близько двохсот двадцяти міліцій та протиурядових угруповань, то вже наприкінці 96-го їх було понад вісімсот п’ятдесят. Однак, після суду над Маквеєм, коли вся країна побачила фотографії скривавлених малюків на руках пожежників, громадська думка в Америці змінилася. Раніше до протиурядових угруповань суспільство ставилося назагал дещо поблажливо, як до таких собі ексцентричних диваків в річищі американської протестантської традиції, але відтак запанувала різка антипатія. Особливо по тому, як Маквей – знову ж таки без каяття – назвав загибель дітей від оклахомського вибуху «непередбаченими, але неминучими жертвами» – поруч урядових службовців, що він їх вважав солдатами уряду.
Громадськість обурилася. За такої атмосфери ті угруповання почали занепадати. На сьогодні, як пишуть у «Нью-Йорк таймс» Моріс Дізі, Марк Потам (керівники Південного юридичного центру боротьби з бідністю) рух міліцій практично розпався, і залишилося десь 200 угруповань, але малочисельних, ворожих одне до одного, до того ж не популярних. То ж хоча Маквей сподівався, що він загине як мученик за протиурядову віру, сказати б, то тепер стало доволі очевидним, що він помер просто як вбивця. Інша річ, що його смерть дала новий поштовх рухові проти смертної кари, але це вже інша тема.
Тимоти Маквей здобув свою сумну славу, скоївши найбільший за всю історію Сполучених Штатів терористичний акт. Понад шість років тому, навесні 1995 року цей суворого вигляду молодик, колишній морський піхотинець підігнав вантажівку із півтонною вибухової суміші під будинок Федеральних служб в Оклахома-Сіті. Вибух знищив будинок, а в ньому загинуло 168 чоловік, з них – 19 малюків у дитсадку, що був на першому поверсі. Маквей вважав свій злочин актом опору урядові, котрий, мовляв, обмежує свободу і втручається в особисте життя людей. Він був послідовником екстремістів, прихильником організацій типу міліцейських, напіввійськових, расистських, неонацистських, антисемітських і взагалі протиурядових – під такими назвами як Національний альянс, Влада білих, Арійська церква.
За підрахунками дослідників, якщо на час оклахомського вибуху в Америці було близько двохсот двадцяти міліцій та протиурядових угруповань, то вже наприкінці 96-го їх було понад вісімсот п’ятдесят. Однак, після суду над Маквеєм, коли вся країна побачила фотографії скривавлених малюків на руках пожежників, громадська думка в Америці змінилася. Раніше до протиурядових угруповань суспільство ставилося назагал дещо поблажливо, як до таких собі ексцентричних диваків в річищі американської протестантської традиції, але відтак запанувала різка антипатія. Особливо по тому, як Маквей – знову ж таки без каяття – назвав загибель дітей від оклахомського вибуху «непередбаченими, але неминучими жертвами» – поруч урядових службовців, що він їх вважав солдатами уряду.
Громадськість обурилася. За такої атмосфери ті угруповання почали занепадати. На сьогодні, як пишуть у «Нью-Йорк таймс» Моріс Дізі, Марк Потам (керівники Південного юридичного центру боротьби з бідністю) рух міліцій практично розпався, і залишилося десь 200 угруповань, але малочисельних, ворожих одне до одного, до того ж не популярних. То ж хоча Маквей сподівався, що він загине як мученик за протиурядову віру, сказати б, то тепер стало доволі очевидним, що він помер просто як вбивця. Інша річ, що його смерть дала новий поштовх рухові проти смертної кари, але це вже інша тема.
