Київ, 21 червня 2001 - Українці не визнали рішення країн Антанти від 20 листопада 1919 року про передачу Галичини до складу Польщі на 25 років. Спочатку опір польській владі мав мирний характер, як-от бойкот перепису населення 21-го року та виборів до сейму 22-го року чи відмова українців споживати алкоголь і тютюн, виробництво та продаж яких були державною монополією. Проте з посиленням польської політики асиміляції національних меншин Організація Українських Націоналістів вдалася до збройного спротиву.
Восени 1930 року польська влада провела так звану «пацифікацію», тобто масові побиття та арешти українців, погроми українських громадських організацій, закриття українських шкіл. Репресіям були піддані і греко-католицькі священики за богослужіння українською мовою або вживання українських прізвищ своїх парафіян при заповненні метрик.
Відповіддю українських націоналістів стало вбивство 15 червня 34-го року міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького, який керував проведенням «пацифікації». Терористичний акт організував крайовий провідник ОУН Степан Бандера. А 17 червня президент Польщі Мосцицький видав розпорядження про створення концентраційного табору для політичних в’язнів. Табір був відкритий 5 липня у місті Береза Картузька на Берестейщині у будівлях колишнього монастиря російської православної церкви.
Вже наприкінці року у Березі Картузькій відбували ув’язнення 120 українських націоналістів, 40 західноукраїнських комуністів та ще 40 членів польської опозиційної партії «Обуз народово-радикальний». Через п’ять років у таборі перебувало п’ять тисяч українців, ув’язнених на підставі позасудових рішень як політично неблагонадійні.
Адміністративний нагляд над Березою Картузькою здійснював місцевий воєвода полковник Януш Бернадський-Костек. Він домігся встановлення у концтаборі особливо суворого режиму, що призвело до значних втрат серед в’язнів.
Концентраційний табір у Березі Картузькій проіснував до поділу Польщі між Радянським Союзом та Німеччиною у вересні 1939 року.
Восени 1930 року польська влада провела так звану «пацифікацію», тобто масові побиття та арешти українців, погроми українських громадських організацій, закриття українських шкіл. Репресіям були піддані і греко-католицькі священики за богослужіння українською мовою або вживання українських прізвищ своїх парафіян при заповненні метрик.
Відповіддю українських націоналістів стало вбивство 15 червня 34-го року міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького, який керував проведенням «пацифікації». Терористичний акт організував крайовий провідник ОУН Степан Бандера. А 17 червня президент Польщі Мосцицький видав розпорядження про створення концентраційного табору для політичних в’язнів. Табір був відкритий 5 липня у місті Береза Картузька на Берестейщині у будівлях колишнього монастиря російської православної церкви.
Вже наприкінці року у Березі Картузькій відбували ув’язнення 120 українських націоналістів, 40 західноукраїнських комуністів та ще 40 членів польської опозиційної партії «Обуз народово-радикальний». Через п’ять років у таборі перебувало п’ять тисяч українців, ув’язнених на підставі позасудових рішень як політично неблагонадійні.
Адміністративний нагляд над Березою Картузькою здійснював місцевий воєвода полковник Януш Бернадський-Костек. Він домігся встановлення у концтаборі особливо суворого режиму, що призвело до значних втрат серед в’язнів.
Концентраційний табір у Березі Картузькій проіснував до поділу Польщі між Радянським Союзом та Німеччиною у вересні 1939 року.
