Відсутність кричущих політичних скандалів – явище позитивне. Це, втім, не означає вмирання чи навіть завмирання політичного життя. Просто деякі політичні процеси і проблеми можуть, так би мовити, відсунутися на задній план – але від того не стати менш нагальними. Так і поточного тижня в Україні: політико-правові проблеми, які держава конче мусить розв‘язати найближчим часом, на кілька днів виявилися наче забутими – та не менш пекучими.
Почнемо із виборчого законодавства. Мажоритарна система, яку зараз майже всі політики й політаналітики вважають недемократичною, тоді являла собою верх демократії. І саме за її впровадження точилася напружена боротьба. Мало хто пам‘ятає, мабуть, що у проект Закону про вибори були закладені норми щодо обрання третини депутатів не на виборчих дільницях, а безпосередньо від громадських організацій радянського штибу, Компартії та комсомолу. Причому? обирати повинні були, наприклад, не всі члени КПУ, а тільки члени ЦК на своєму пленумі. Годі й казати, що така система забезпечувала б автоматичне панування номенклатури у Верховній Раді. І осоружна тепер “мажоритарка” за конкретних історичних обставин стала значним кроком до демократії. Про багатопартійні вибори тоді ніхто й не говорив. Адже які можуть бути багатопартійні вибори, коли існує одна-єдина партія?
У розпорядженні номенклатури і тоді був “адміністративний ресурс”. Тобто – можливість тиску на виборців та фальшування результатів голосування. Парадокс, але факт: такої обробки електорату, яка здійснюється в інтересах чинної влади через мас-медіа, як нині, у ті часи не було. Номінально державні газети, радіостанції й телеканали дозволяли собі значно критичнішу налаштованість щодо влади, ніж більшість теперішніх “незалежних” мас-медіа. Тиск на виборців давав результати хіба що у малих містечках та селах. Так само, як і фальшування результатів голосування. Де були спостерігачі на виборчих дільницях від Руху, “Зеленого світу”, “Меморіалу”, Товариства української мови – там фальшування голосування унеможливлювалося. Романтичні націонал-демократи були непідкупними і незалякуваними. Принаймні, у ті часи.
Але та ж сама романтика і впевненість у своїй перемозі зіграла чимало злих жартів з супротивниками радянського комунізму. Попри домовленість щодо створення Демблоку, у численних виборчих округах (передусім у великих містах) на одне місце претендували часом до десятка демократів різного ґатунку. В результаті або до Верховної Ради проходив партократ, або (внаслідок специфіки тодішньої системи голосування) вибори визнавалися такими, що не відбулися.
Як видається, номенклатура за минулі одинадцять років навчилася більшого, ніж демократи. У плані і використання “адміністративного ресурсу”, і приборкання мас-медіа, і, звичайно, укоськання незалежних спостерігачів. А от розпорошеність демократів з того часу тільки зросла. Демократична чверть Верховної Ради першого скликання – це справді був максимум, на який могли тоді спромогтися антикомуністичні сили. Тепер представництво демократичних сил у парламенті є меншим, ніж їхня популярність у суспільстві.