Варшава, 12 грудня 2001 ― Новий уряд Польщі робить рішучі спроби переглянути концепцію попереднього кабінету міністрів щодо проблеми диверсифікації енергоносіїв.
12 грудня, наприклад, було заявлено, що Польща не повинна боятися постачання російського газу, адже його, мовляв, не боїться Західна Європа, а тому постачання газу з Данії та Норвегії, про що існували вже підписані попереднім прем’єром угоди, може виявитися для Польщі не корисним.
Ця заява – ще одна підстава для висновку про суттєві зміни в польсько-російських відносинах, що, безперечно, вплине і на стратегічне партнерство між Польщею та Україною.
Заява польських урядовців щодо високих цін та надмірної кількості норвезького да датського газу, який повинен був стати, згідно з концепцією попереднього правого уряду, основним джерелом диверсифікації енергоносіїв, збіглося в часі з візитом до Москви голови польського Сейму Марка Поля. Ця заява – це також крок до приїзду у Варшаву у січні наступного року президента Росії Володимироа Путіна. З усього видно, що польсько-російське зближення – це вже не намір, а конкретний факт.
У тому контексті концепція польсько-українського стратегічного партнерства потребує принципових змін. Які ж зміни пропонують самі польські політичні еліти? Ми запитували про це у політиків різних політичних орієнтацій.
Ліві, наприклад, відповідали, що у польсько-українському стратегічному партнерстві нічого не змінюється і що, мовляв, його треба продовжувати у тому ж напрямі.
Але чи ж може задовольняти Україну той самий напрям? Адже якщо подивитися на цифри, то помітними є тенденції для України не корисні. Попри всі досягнення, цифри річ уперта, подивімося: обсяги взаємної торгівлі зростають, але при цьому збільшується від’ємне для України сальдо. Поляки купують в Україні все менше міндобрив, більш, ніж на 40% менше за перше півріччя цього року рільничих продуктів, натомість, Україна майже вдвічі збільшила експорт з Польщі готових продуктів харчування, машин, обладнання, пластмас.
Не зважаючи на величезні зусилля, не вдалося також просунутися Україні на польському ринку і в галузі військової техніки. А перспективи тут великі, адже модернізація польського війська відбувається все ж на базі ще радянського обладнання.
Словом, не озброєним оком видно сьогодні, що попри всі розмови про польсько-українське стратегічне партнерство, Україна все ж відходить на другий план, у порівнянні з Росією, а було навпаки.
Що ж пропонують польські центристи? Вони кажуть, що треба творити щось на зразок польсько-українсько-російського трикутника, залучаючи таким чином Україну до нових російсько-польських ініціатив.
Праві ж польські політики стоять на тому, що Україні і Польщі, мовляв, не треба посередників і що, враховуючи нові польсько-російські ініціативи, українсько-польське стратегічне партнерство повинно все ж іти окремим шляхом.
Чи не виявиться цей шлях маргінальним, треба у себе запитати?
Так чи інакше, аналіз ситуації, що складається, мусив би, насамперед, зі сторони України бути абсолютно блискавично проаналізований і повинні бути зроблені висновки. Швидкі темпи перебудови самої суті українсько-польського партнерства на основі досягнутого, звичайно ж, можливо, дали б шанс принципово нових підходів і несподівано добрих результатів у новому політичному контексті, який складається у Центрально-Східній Європі, у буквальному смислі, на очах.
12 грудня, наприклад, було заявлено, що Польща не повинна боятися постачання російського газу, адже його, мовляв, не боїться Західна Європа, а тому постачання газу з Данії та Норвегії, про що існували вже підписані попереднім прем’єром угоди, може виявитися для Польщі не корисним.
Ця заява – ще одна підстава для висновку про суттєві зміни в польсько-російських відносинах, що, безперечно, вплине і на стратегічне партнерство між Польщею та Україною.
Заява польських урядовців щодо високих цін та надмірної кількості норвезького да датського газу, який повинен був стати, згідно з концепцією попереднього правого уряду, основним джерелом диверсифікації енергоносіїв, збіглося в часі з візитом до Москви голови польського Сейму Марка Поля. Ця заява – це також крок до приїзду у Варшаву у січні наступного року президента Росії Володимироа Путіна. З усього видно, що польсько-російське зближення – це вже не намір, а конкретний факт.
У тому контексті концепція польсько-українського стратегічного партнерства потребує принципових змін. Які ж зміни пропонують самі польські політичні еліти? Ми запитували про це у політиків різних політичних орієнтацій.
Ліві, наприклад, відповідали, що у польсько-українському стратегічному партнерстві нічого не змінюється і що, мовляв, його треба продовжувати у тому ж напрямі.
Але чи ж може задовольняти Україну той самий напрям? Адже якщо подивитися на цифри, то помітними є тенденції для України не корисні. Попри всі досягнення, цифри річ уперта, подивімося: обсяги взаємної торгівлі зростають, але при цьому збільшується від’ємне для України сальдо. Поляки купують в Україні все менше міндобрив, більш, ніж на 40% менше за перше півріччя цього року рільничих продуктів, натомість, Україна майже вдвічі збільшила експорт з Польщі готових продуктів харчування, машин, обладнання, пластмас.
Не зважаючи на величезні зусилля, не вдалося також просунутися Україні на польському ринку і в галузі військової техніки. А перспективи тут великі, адже модернізація польського війська відбувається все ж на базі ще радянського обладнання.
Словом, не озброєним оком видно сьогодні, що попри всі розмови про польсько-українське стратегічне партнерство, Україна все ж відходить на другий план, у порівнянні з Росією, а було навпаки.
Що ж пропонують польські центристи? Вони кажуть, що треба творити щось на зразок польсько-українсько-російського трикутника, залучаючи таким чином Україну до нових російсько-польських ініціатив.
Праві ж польські політики стоять на тому, що Україні і Польщі, мовляв, не треба посередників і що, враховуючи нові польсько-російські ініціативи, українсько-польське стратегічне партнерство повинно все ж іти окремим шляхом.
Чи не виявиться цей шлях маргінальним, треба у себе запитати?
Так чи інакше, аналіз ситуації, що складається, мусив би, насамперед, зі сторони України бути абсолютно блискавично проаналізований і повинні бути зроблені висновки. Швидкі темпи перебудови самої суті українсько-польського партнерства на основі досягнутого, звичайно ж, можливо, дали б шанс принципово нових підходів і несподівано добрих результатів у новому політичному контексті, який складається у Центрально-Східній Європі, у буквальному смислі, на очах.
