Київ, 6 травня 2002 - Великдень був в Україні святом, яке офіційному “науковому атеїзму” так і на вдалося подолати. Всупереч заборонам і забобонам, сотні тисяч, а, може, й мільйони людей приходили на Великдень до церкви, а потім удома збиралися за сімейним столом з обов‘язковими крашанками і пасками. У цей день навіть за “розвиненого соціалізму” сіра буденність неначе відступала перед подихом вічного і життєдайного.
Зараз, коли впали державні бар‘єри між людиною і Церквою, відзначає Великдень практично вся Україна, не тільки вірні православної і греко-католицької Церков. За даними опитування, проведеного Центром імені Разумкова, близько 95% українських громадян святкували день Воскресіння Христового. При цьому 80% вважають цей день справді великим святом; на Західній Україні такої думки дотримується 97% опитаних, на Півдні – 62,5%. Понад 10 мільйонів люду зібралося на великодні богослужіння у ніч із суботи на неділю у 13 тисячах церков. І що прикметне: у цю ніч міліція не зареєструвала жодного правопорушення, пов‘язаного із святкуванням Великодня.
Та чи засвідчують ці цифри справжню внутрішню відданість усіх парафіян України глибинним християнським цінностям? Чи не є, принаймні, для частини цих парафіян, свято Великодня насамперед чимось зовнішньо-ритуальним, узвичаєною вже новою традицією, а не відповіддю на власний душевний поклик? Чи справді, прагнуть вони знайти істину во Христі, чи тільки роблять те, що стало тепер прийнятим робити?
Відповідь на ці питання знайти важко. Можливо, чи не насамперед – тому, що лишається неподоланим розкол українського православ‘я, тому, що самі священики доводять парафіянам, що саме їхня Церква єдино придатна для спілкування з Богом, тому, що до думок про вічне навіть на Великдень несамохіть домішуються думки про земні баталії між тими, хто покликаний нести Слово Боже українському народові. Але, як би там не було, Великдень не може не єднати люд в устремлінні до вищого й вічного. А те, як упали недолугі заборони на відзначення цього свята, наводить на думку про можливість близького подолання міжцерковних бар‘єрів.
Зараз, коли впали державні бар‘єри між людиною і Церквою, відзначає Великдень практично вся Україна, не тільки вірні православної і греко-католицької Церков. За даними опитування, проведеного Центром імені Разумкова, близько 95% українських громадян святкували день Воскресіння Христового. При цьому 80% вважають цей день справді великим святом; на Західній Україні такої думки дотримується 97% опитаних, на Півдні – 62,5%. Понад 10 мільйонів люду зібралося на великодні богослужіння у ніч із суботи на неділю у 13 тисячах церков. І що прикметне: у цю ніч міліція не зареєструвала жодного правопорушення, пов‘язаного із святкуванням Великодня.
Та чи засвідчують ці цифри справжню внутрішню відданість усіх парафіян України глибинним християнським цінностям? Чи не є, принаймні, для частини цих парафіян, свято Великодня насамперед чимось зовнішньо-ритуальним, узвичаєною вже новою традицією, а не відповіддю на власний душевний поклик? Чи справді, прагнуть вони знайти істину во Христі, чи тільки роблять те, що стало тепер прийнятим робити?
Відповідь на ці питання знайти важко. Можливо, чи не насамперед – тому, що лишається неподоланим розкол українського православ‘я, тому, що самі священики доводять парафіянам, що саме їхня Церква єдино придатна для спілкування з Богом, тому, що до думок про вічне навіть на Великдень несамохіть домішуються думки про земні баталії між тими, хто покликаний нести Слово Боже українському народові. Але, як би там не було, Великдень не може не єднати люд в устремлінні до вищого й вічного. А те, як упали недолугі заборони на відзначення цього свята, наводить на думку про можливість близького подолання міжцерковних бар‘єрів.
