Київ, 13 травня 2002 - Правозахисники і представниці неурядових жіночих організацій вважають його важливим кроком у напрямку розв'язання такої актуальної й серйозної проблеми для України , як тортури у сім'ї. Проте, на думку міжнародної правозахисної організації “Amnesty international”, цей закон хоч і є важливим, тому що він дає визначення домашнього насильства та розглядає запобігання йому як державний пріоритет, проте він містить багато недоліків.
Неурядова правозахисна організація “Правозахисники Міннесоти”, представники якої у 2000 році проводили дослідження на цю тему, стверджують, що домашнє насильство є складним явищем, яке набуває різних форм. Під насильством у сім'ї слід розуміти не лише побої чи сексуальне посягання, але й психологічний чи економічний тиск на жінку. Незважаючи на те, що домашнє насильство тільки нещодавно стало предметом дискусій і досліджень в Україні, воно вже встигло обрости багатьма міфами. Наприклад, довгий час насильство у сім'ї вважалося приватною справою, тому велика кількість злочинів, скоєних чоловіком щодо своєї дружини, залишалися прихованими. До того ж у суспільстві побутує думка, що часто жінки самі провокують ситуацію, що призводить, скажімо, до побиття чи зґвалтування. Така поведінка жінки, що має назву віктимна, стала нормою закону України “Про попередження насильства у сім'ї”. Міжнародна правозахисна організація “Amnesty international” вважає, що з огляду на це, закон суперечить нормам міжнародного права.
Говорить координатор українських програм “Міжнародної амністії” Наталія Дульнєва.
“Закон про запобігання домашньому насильству в певних моментах суперечить міжнародному праву, оскільки в ньому є пункт про віктимну поведінку. Цей юридичний термін не може бути моментом виправдання кривдника за напад на жертву. Дуже дивно, що цей термін став частиною статті Закону “Про попередження насильства у сім'ї”. Як на мене, аналогій нема в жодному законодавстві світу”.
Один із найпоширеніших міфів стосується того, що жертвами домашніх тортур найчастіше стають представниці нижчих соціальних прошарків, до того ж причиною домашнього насильства є нові соціально - економічні умови, а відтак і стресові ситуації, в яких опиняються чоловіки. Проте це не відповідає дійсності, - стверджує Лілія Гук, координатор програми запобігання кризовим ситуаціям Львівського регіонального центру “Жінка для жінки”. За телефоном анонімної гарячої лінії центру звертаються жінки з усіх суспільних груп, різного віку і з різними статками. Вони скаржаться не лише на побиття і фізичне катування, але й на психологічний і економічний тиск. Говорить Лілія Гук: “Кожна четверта жінка, яка до нас телефонує, страждає від різних форм насильства. Насправді насильство над жінками не має ні національних, ні соціальних, ні економічних, ні релігійних бар'єрів. Воно може трапитись і будь-якій родині. Цікава деталь – 59 відсотків жінок, що потерпають від домашніх тортур, мають вищу освіту.”
За словами Лілії Гук, 99 відсотків жінок, які звертаються у центр по допомогу, є абсолютно необізнані у своїх правах. “Вони не знають, до кого можна звернутись за підтримкою. Жінки часто бояться звертатись до правоохоронних органів, або, якщо вже і подали скаргу, то потім забирають її з різних причин. Тому до суду доходять приблизно 2 відсотка всіх справ, пов'язаних із домашнім насильством.”
Правозахисники вважають, що не лише брак правової культури є причиною домашнього насильства. У свій час, коли складалася концепція прав людини, то громадянські й політичні права вважалися пріоритетними для сильної половини людства, соціально-економічні права умовно належали жінкам. Відтак усі проблеми, що образно кажучи стосувалися “хати”, родини і традиційного суспільства, на думку деяких юристів, не мусили бути законодавчо врегульовані. Тому зараз, як вважають іноземні правозахисники, українській державі дуже важко долати соціальні стереотипи і сприймати домашнє насильство як різновид тортур.
Неурядова правозахисна організація “Правозахисники Міннесоти”, представники якої у 2000 році проводили дослідження на цю тему, стверджують, що домашнє насильство є складним явищем, яке набуває різних форм. Під насильством у сім'ї слід розуміти не лише побої чи сексуальне посягання, але й психологічний чи економічний тиск на жінку. Незважаючи на те, що домашнє насильство тільки нещодавно стало предметом дискусій і досліджень в Україні, воно вже встигло обрости багатьма міфами. Наприклад, довгий час насильство у сім'ї вважалося приватною справою, тому велика кількість злочинів, скоєних чоловіком щодо своєї дружини, залишалися прихованими. До того ж у суспільстві побутує думка, що часто жінки самі провокують ситуацію, що призводить, скажімо, до побиття чи зґвалтування. Така поведінка жінки, що має назву віктимна, стала нормою закону України “Про попередження насильства у сім'ї”. Міжнародна правозахисна організація “Amnesty international” вважає, що з огляду на це, закон суперечить нормам міжнародного права.
Говорить координатор українських програм “Міжнародної амністії” Наталія Дульнєва.
“Закон про запобігання домашньому насильству в певних моментах суперечить міжнародному праву, оскільки в ньому є пункт про віктимну поведінку. Цей юридичний термін не може бути моментом виправдання кривдника за напад на жертву. Дуже дивно, що цей термін став частиною статті Закону “Про попередження насильства у сім'ї”. Як на мене, аналогій нема в жодному законодавстві світу”.
Один із найпоширеніших міфів стосується того, що жертвами домашніх тортур найчастіше стають представниці нижчих соціальних прошарків, до того ж причиною домашнього насильства є нові соціально - економічні умови, а відтак і стресові ситуації, в яких опиняються чоловіки. Проте це не відповідає дійсності, - стверджує Лілія Гук, координатор програми запобігання кризовим ситуаціям Львівського регіонального центру “Жінка для жінки”. За телефоном анонімної гарячої лінії центру звертаються жінки з усіх суспільних груп, різного віку і з різними статками. Вони скаржаться не лише на побиття і фізичне катування, але й на психологічний і економічний тиск. Говорить Лілія Гук: “Кожна четверта жінка, яка до нас телефонує, страждає від різних форм насильства. Насправді насильство над жінками не має ні національних, ні соціальних, ні економічних, ні релігійних бар'єрів. Воно може трапитись і будь-якій родині. Цікава деталь – 59 відсотків жінок, що потерпають від домашніх тортур, мають вищу освіту.”
За словами Лілії Гук, 99 відсотків жінок, які звертаються у центр по допомогу, є абсолютно необізнані у своїх правах. “Вони не знають, до кого можна звернутись за підтримкою. Жінки часто бояться звертатись до правоохоронних органів, або, якщо вже і подали скаргу, то потім забирають її з різних причин. Тому до суду доходять приблизно 2 відсотка всіх справ, пов'язаних із домашнім насильством.”
Правозахисники вважають, що не лише брак правової культури є причиною домашнього насильства. У свій час, коли складалася концепція прав людини, то громадянські й політичні права вважалися пріоритетними для сильної половини людства, соціально-економічні права умовно належали жінкам. Відтак усі проблеми, що образно кажучи стосувалися “хати”, родини і традиційного суспільства, на думку деяких юристів, не мусили бути законодавчо врегульовані. Тому зараз, як вважають іноземні правозахисники, українській державі дуже важко долати соціальні стереотипи і сприймати домашнє насильство як різновид тортур.
