Доступність посилання

ТОП новини

СПОКОНВІКУ БУЛО СЛОВО: Віра в житті людини. Що таке культурна пам’ять?


СПОКОНВІКУ БУЛО СЛОВО: Віра в житті людини. Що таке культурна пам’ять?

СПОКОНВІКУ БУЛО СЛОВО: Віра в житті людини. Що таке культурна пам’ять?

Прага, 20 липня 2002 -

Юрій Маєрник

Спочатку кілька слів про зміст сьогоднішньої передачі. Що таке віра в житті людини? Про це міркують Левко Горфінкель, голова єврейської громади в Умані та Василь Жданкін, відомий в Україні колись львівський бард, який п’ять років тому змінив спосіб свого життя.

Сьогодні ми відкриваємо рубрику, в якій професор фізики Анатолій Свідзинський викладатиме на тему: самоорганізація й культура. У зв’язку з цим зупинимося над питанням, що таке культурна пам’ять?

Днями Державний комітет у справах релігій підбив підсумки реєстрації статутів релігійних громад і релігійних організацій упродовж першого півріччя цього року. Вони засвідчують, що релігійна активність в Україні залишається доволі високою, темпи зростання числа релігійних спільнот принаймні не зменшуються Прогнози стосовно того, що екстенсивний, сказати б, період розвитку релігійного життя в Україні от-от скінчиться й настане період розвитку інтенсивного, знов не справдилися. З коментарем мій колега Віктор Єленський.

Віктор Єленський

Упродовж півроку в Україні було створено 855 релігійних громад – на півсотні більше навіть, ніж за той самий період минулого року. Зареєстровано також статути 15 монастирів – чотири жіночих і 11 чоловічих, 8 духовних навчальних закладів, 10 місій, декілька релігійних центрів і управлінь. Більше половини всіх новостворених релігійних громад – православні, понад третина – протестантські.

Нагадаю, що до середини 1990-х років зростання числа релігійних інституцій відбувалося в Україні за рахунок її західних областей. В цьому регіоні, де старше покоління встигло отримати більш чи менш повноцінну катехізацію, а Церква відіграла дуже важливу національно- і культурозберігаючу роль, релігійну культуру було зруйновано набагато меншою мірою, ніж на сході й півдні. Тому навряд чи має вважатися парадоксальним, що у найменшій в Україні за кількістю населення Чернівецькій області протягом 1988-1996 pp. створено 480 релігійних організацій, а у найбільшій - Донецькій - 406.

Між тим, повільно, але з кінця 1990-х років ситуація почала змінюватися. Так, 1998 р. на дуже вже насиченій релігійними інституціями захід країни припадало тільки 13% загальноукраїнського зростання числа релігійних громад. Натомість на Донбас і Дніпропетровщину – 14,5%, на південь – 18% і т.д. Освоєння церквами та релігійними спільнотами простору, який вважався “релігійною пустелею”, підтримує високу динаміку зростання кількості релігійних громад упродовж уже доволі тривалого часу.

Тенденція лишається дійсною і для цього року. На області, які до Другої світової війни перебували поза межами СРСР, припало 15% зростання числа релігійних громад, а на Донбас, Харківщину й Південь країни – понад 40%. Що, власне, є природним, враховуючи різницю в кількості населення регіонів. Ще третина новостворених громад – це центр країни й Поділля: Київщина, Полтавщина, Черкащина, Хмельницька й Вінницька області.

До цього треба додати те, що в Галичині, до прикладу, насиченість релігійними громадами історичних церков – тобто Католицькими й Православними є такою високою, що зростати їм практично нема куди. Водночас, вкоріненість цих церков, із якими так або інакше пов’язане життя абсолютної більшості населення краю, перешкоджає поширенню тут новітніх релігійних рухів і значно знижує ефективність проповіді неопротестантських спільнот, які доволі плідно працювали впродовж півріччя на сході.

Однак, у кожному разі можна стверджувати, що суспільна атмосфера, де релігійна поведінка заохочується, а релігійно-культурні моделі підтримуються на різних рівнях громадської думки, вийшла за межі Західної України і досить активно поширюється на схід і південь країни. Саме ця атмосфера великою мірою зумовлює інтенсивне храмобудівництво та створення нових релігійних громад. Те, що відбувається є доволі природним відтворенням релігійної культури, понівеченої, але не знищеної цілковито в процесі варварської модернізації з її геноцидним розселяненням і висадженими в повітря храмами. Зрозуміло, стовідсотково відтворити те, що було на початку чи навіть всередині століття неможливо й навряд чи потрібно.

Релігійна культура не може не розвиватися, вона прагне радше території душі й серця, ніж музею й заповідника.

Юрій Маєрник

Ніхто, крім комуністів-ленінців не сумнівається в тому, що релігія є основою духовного життя як окремої людини, так і великих людських спільнот – націй і народів, усього цивілізованого світу. Це доводить дотеперішній розвиток культури й цивілізації. Не існує безрелігійної культури.

Це лише в комуністичних країнах переслідували й карали віруючих. Однак, заборони й переслідування не могли зупинити людину шукати стежку до Бога і прямувати нею. Дороги ці різні. Однією з них пройдемо сьогодні разом із Левком Горфінкелем, головою однієї з єврейських громад міста Умані. З ним зустрілася Тетяна Чорномаз.

Тетяна Чорномаз

Розмова з паном Левком відбувалася обабіч перехрестя двох доріг Кіровоград-Вінниця та Київ-Одеса. Не зважаючи на свій немолодий вік, Левко Горфінкел майже весь час на колесах, тому і зустріч з ним відбулася під час однієї з його поїздок. Левко Володимирович почав свої оповідь, як завжди, не чекаючи запитання.

Левко Горфінкел

Наприкінці війни, коли нас звільнили у 1944 році, нас звільнили на перший день Пасхи. Моя матінка після цього все своє життя дотримувалася основних іудейських правил. Відповідно, із самого дитинства привчала мене до цього.

Крім того, в нашому селі, у якому жило 3000 євреїв, після війни з’їхалося лише 27 сімей, десь душ 80, але виділили вчителя, який після уроків у загальній школі збирав нас і вчив нас читати, писати на мові ідиш і відповідно, читав нам про релігію. Це так відбилося у моїй душі, що все своє життя я практично людина релігійна.

Єдине, що я не знаю, чому мене весь час кидає у пошуки? Залишаючись іудеєм, я в той же самий час, заходжу у православні церкви, я був у монастирях, Корецький Свято-Троїцький жіночий монастир, Почаївська Лавра і таке інше. Приходив туди, і коли мене якось запитала одна монашка:«Чому ви, заходячи у храм, не перехрестили лоба? » Я сказав, що я іудей. «А чого ж ви сюди прийшли?» Я відповідав майже по Євангелію: «Іщі й обрящиш». Я в пошуках.

Господь для мене - це єдине, непорушне, в яке я вірю, розумію. Із самого дитинства мені як іграшці казали, що я маю найти якісь веселі образні обряди. Так мені подобалася християнська Пасха, тому що була гарна їжа у голодні 40-і роки. Мені подобалося як відносяться до релігії люди із Західної України, католики. Але ніколи в житті у мене і в думці не було, що я маю перейти у якусь іншу конфесію. Не через те, що я не поважаю, а із-за пам’яті моїх предків, із-за того, що це з дитинства вкарбувалося в моє життя, в мої погляди на життя.

Я ніколи не був комуністом. Все моє життя я із задоволенням зустрічав релігійні свята. І справа, навіть, не в тих святах, а справа в основах релігійних. Людина має мати в душі віру у Всевишнього і, звертаючись до нього, дякувати йому за те, що сьогодні людина прокинулася й бачить сонце, хмарки, бачить ліс, трави, землю. Я вдячний за це Господу.

В іудаїзмі, коли людина прокидається, вона читає молитву. Я прочитаю її українською мовою: «Я вдячний Богові за те, що ти вернув мені душу. Я прокинувся й бачу те щастя життя, яке навколо мене, і розумію, що Всевишній дав мені це все. А я маю лише вірити в нього і підтримувати все те добро, яке він дав мені і дав мені наснагу, щоб я цінував все і в природі, і у своїх сусідах, які іншої віри, але я з повагою відношусь і до них».

Тетяна Чорномаз

Щороку в Умань на єврейський Новий рік приїжджають паломники з усього світу, віруючі євреї, представники новітньої гілки іудейського віросповідання Хасидизму. Вони приїжджають поклонитися єврейському святому рабину Нахману, що похований в Умані. Пане Левку, Ваше ставлення до цього явища?

Левко Горфінкель

Чому іудаїзм тисячі років не був, але він вижив? Тому що в кожен свій час були люди, які коректували наше відношення, саме євреїв, до сучасності. Релігія наша не замерзла 5000 років тому, вона завжди розвивається в тому філософському руслі, яке нам надавав Раманбам у коментарі до П’ятикнижжя Мойсея. Той же Цадик Нахман, всі його твори - це філософське осмислення сучасності саме релігійного погляду. Якраз релігія у філософських творах святого Нахмана, а він таки філософ, наблизила наше релігійне почуття до тієї сучасності, яка зараз довліє над нами. Я з гордістю можу сказати, що всесвітньо признані філософи, такі як Зігмунд Фрейд, Франц Кафка писали свої філософські твори, і фундаментом для них були погляди того Нахмана. Він належить всьому іудейському світові, але як прапор його вибрали тільки Брацлавські хасиди. До нього з повагою відносяться усі віруючі люди, і я думаю, що з кожним роком усе більше й більше людей, і не ортодоксів, будуть приїздити в Умань для того, щоб поклонитися цій святій людині.

Юрій Маєрник

П’ять років тому відомий раніше, зокрема як член дуже популярної колись львівської естрадної групи ’’Не журись’’ музикант-бард Василь Жданкін разом зі сім’єю залишив улюблений Львів і оселився в тихому містечку Кременець на Тернопільщині, що неподалік духовної святині Почаївської Лаври.

Пан Василь співає у церковних хорах у Кременці та Почаєві, займається столярством – виготовляє рами для ікон. Звісно, при цьому любить співати, любить також посидіти на березі ставка чи у човні з вудочкою. Почувається щасливою людиною і вважає, що найголовніше в житті – це віра в Бога й молитва.

Ось міркування Василя Жданкіна про православну віру, церкву, про інші релігії, які записала моя львівська колега Галина Терещук.

Василь Жданкін

По-перше, це моя віра в працю, я не хочу її міняти. До речі, це і колишня віра в греко-католиків. Сама традиція, це ще ніщо, а ось саме та благодать, яка відчувається в храмі, її не можна передати. Благодать - це те, що людину вільнить, якщо говорити людськими словами. Це не можна фізично якось відчути, тільки бувають дуже особливі моменти на великих святах, такі події бувають, коли благодать відчувається фізично, коли доводиться співати в олтарі. Таке враження, що заходиш у якусь густу субстанцію, де дуже приємний запах. Це не можливо нічим передати. Враження, ніби знаходишся в якійсь рідині. Більше в жодній релігії цього немає. Це я можу сказати певно.

Я толерантно ставлюся до всіх релігій, маю на увазі християнські,тому що решта релігій - буддизм, мусульманство - релігії ворожі. Якщо в буддизмі є культ поклоніння богині смерті Калі, то про що можна говорити. У Старому Завіті написано, що найгірші часи для духу настануть тоді, коли непримиренні помиряться. Здавалось, що це добрий приклад. Праведні від того, що приймуть неправедних, стануть праведними, а неправедні праведності не приймуть.

Істину не можна надвоє розділити, вона не може бути і там і там, вона може бути тільки одна. Якщо признати Будду, то виходить, що Христос не Спаситель світу. Інші християнські релігії - так, в тій чи іншій мірі близькі до істини. Відкидати чи католиків чи баптистів, казати, що вони нехристі, не можна. Я не можу цього собі дозволити, тому що і там люди шукають спасіння, яке пов’язане з Христом. Якщо людина народилася в католицькому середовищі, може в цьому середовищі вона і знайде своє спасіння.

Про себе можу сказати, що я в тій вірі не спасуся. Мені потрібне православ’я. Крім того, православ’я ще сильне тим, що має пророцтва до останніх днів. Власне, ті мощі святих свідчать про те, що істина лишається в православній церкві, тому що більше жодна церква таких мощей не має. Мощі Святителя Миколая знаходяться в Італії у католицькому соборі, до речі, там немає до них доступу. Тут нас до мощей і до чудотворних ікон допускають і ми прикладаємось. Вони для того і є. Це ідеальний варіант, коли в Україні буде одна церква, але головне те, що вона має бути істиною. Зробити одну церкву тільки для того, щоб вона була одна - це не дасть нічого. Церква має бути істиною.

Юрій Маєрник

Це були міркування – дуже особисті - Василя Жданкіна. Навряд чи з усіма твердженнями можна беззастережно погодиться. Наприклад, щодо почитання мощей святих. У Католицькій церкві це почитання не менше побожне, ніж у Православній.

А щодо проблеми ’’відчування божої благодаті’’, то хто з нас наважиться відмовити в цьому віруючому буддистові чи мусульманину? Звісно, кожна релігія може існувати й розвиватися лише за умов чіткого виокремлення себе від іншої. Інакше вона розчиняється й перестає бути релігією.

Якщо віруюча людина живе згідно із заповідями своєї релігії, яка в свою чергу є головним фактором формування совісті її носія і якщо дана релігія не закликає ненавидіти чи навіть убивати ближнього лише тому, що він - іншого віросповідання, що є, до речі характерним як для буддизму, так і мусульманства, то це, мабуть, є важливою ознакою толерантності в складній релігійній, расовій і національній мозаїці сучасного світу. Звісно, є виродки, як наприклад Усама Бін Ладин. Це Раскольніков сучасного мусульманства, який узяв на себе функцію Бога, щоб судити усіх – мусульман і немусульман.

Повернімося до думок віруючого єврея Левка Горфінкеля з Умані про роль вірі в його житті. Без того, щоб пан Левко це прямо висловив, він вказав на одну з основних заповідей іудейської релігії, про яку віруючі євреї співають під час суботнього богослужіння: ’’Збережи і пам’ятай!’’ /шемор у зехор бе-дібур ехад/.

Ідеться про зберігання пам’яті, яка передається з покоління в покоління про вихід із Єгипетської неволі, що є, до речі, центральним також у єврейському святі Песах, тобто Пасхи. Мова йде отже про те, що переказам предків потрібно довіряти, їхні свідчення зберігати й передавати.

Таким чином маємо справу з ’’культурною пам’яттю’’. Вона має ознаки сакрального – священного. В суспільстві цей ’’сакрум’’ циркулює як сенс існування і діяльності, націленої у майбутнє. Для культурної пам’яті не є важливою історія фактична. Суттєвою є історія згадування, мета якої - прояснити сучасність із точки зору Початку. Це, звісно, не стосується лише іудейської релігії, а й усіх інших, в тому числі й християнської.

Найголовнішим святом християн є Воскресіння Ісуса Христа – Великдень. Євангеліє /від Івана/, яке читається під час урочистої літургії починається зі слів: ’’Споконвіку було Слово й Богом було Слово, і Слово було Бог’’...

Відомий російський учений Сергій Аверінцев якось зауважив, що в ранньому християнстві поняття ’’віра’’ і ’’вірність’’ були майже ідентичними. А німецький культуролог Ассманн пояснює, що вірити: по грецькі ’пістіс’, по-єврейські – емунаг - це лише інше слово для пригадування.

Пригадуванням своєї історії, осучасненням її головних репрезентантів і їхньої діяльності громада або народ забезпечують собі свою тотожність, усвідомлюють сенс свого існування й діяльності, як громада, чи народ.

Зберігати групову пам’ять було первісним завданням поетів. Згадаймо Гомера, згадаймо епоси різних народів, згадаймо літописця Нестора і його Повість минулих літ чи ’’Слово про закон і благодать’’ митрополита Іларіона.

Стає зрозуміло, чому Тарас Шевченко своє Посланіє адресував ’’і мертвим, і живим і ненародженим землякам моїм’’ – щоб таким чином підкреслити важливість і континуітет /тяглість/ згадування й передання наповненого священним змістом.

Це і є культурна пам’ять. Вона єднає живих із мертвими, дає духовну силу і практичну мудрість для подальшого розвитку народу. Прапервісною формою культурної пам’яті є – ушанування померлих предків.

Ось кілька думок для пояснення, чому змістом передачі ’’Споконвіку було Слово’’ є питання не лише релігії, а й культурної пам’яті.

Як я вже сказав на початку, сьогодні ми відкриваємо нову рубрику: ’’самоорганізація й культура’’. До речі, це назва книжки завідувача кафедри теоретичної фізики Волинського університету в Луцьку, професора Анатолія Свідзинського, яку видано 1999 року у видавництві імені Олени Теліги в Києві.

Щосуботи протягом кількох тижнів з вами спілкуватиметься сам автор цієї надзвичайно цікавої й корисної праці. Професор Свідзинський розповідатиме вам про те, що таке синергетика, тобто самоорганізація; що спільного має вона з культурою, релігією й наукою і хто та яким чином дав /або дає/ поштовх для феноменів самоорганізації, що їх спостерігаємо в навколишньому, видимому і невидимому світі.

Переконаний, що вам буде цікаво почути про це саме з уст спеціаліста-фізика. Отже, сьогодні до вашої уваги, шановні слухачі, перша передача в новій рубриці ’’Самоорганізація й культура’’. Перед мікрофоном автор серії професор Анатолій Свідзинський.

Анатолій Свідзинський

Є науки, які визрівають в лоні інших, давніших, внаслідок схрещення нових і старих ідей. Такою є синергетика, яка постала на основі фізики, математики, інформатики і виробила новий, вельми широкий і універсальний підхід до старих і нових проблем науки. Нині вона є настільки важливою складовою нашого світобачення, що можна говорити про синергетичну картину світу.

Дуже важливим є той факт, що синергетика вийшла за межі природничих наук, вона поширила свої ідеї й підхід також до тої сфери знання, яка традиційно вважається гуманітарною. Йдеться про економіку, соціологію, в цих бесідах ми говоритимемо про синергетичні ідеї у культурології.

Синергетика займається пошуком відповіді на фундаментальну проблему: як твориться нове, як виникають нові структури нашого світу. Точніше кажучи, як з певного субстрату, менше впорядкованого, менш структурованого, виникає нова, більш складна структура, що характеризується якісно новими рисами поведінки.

Отже, говорячи про підвищення структурованості, мають на увазі не лише багату просторову будову, яку утворюють старі елементи, а й їх поведінку в часі, нові функціональні можливості.

Коли спостерігаєш народження нового, це завжди викликає почуття дива. Кожен бачив, як конденсуюча пара на холодному шклі в морозний день, не просто осідає на ньому, а утворює складні і різноманітні візерунки. Як це може статися? "Звідки знають" молекули води, що досі рухалися хаотично, які положення їм зайняти, щоб утворити регулярну високо впорядковану структуру?

Ще кілька прикладів із дуже багатьох.

Чому частинки, які називають елементарними, не розсіялися по просторах всесвіту, а утворили хімічні елементи, що мають нові властивості, яких не мали вихідні частинки?

Як із неживих структур утворюються живі і що, власне, означає, що якась система стає живою?

Здавалося б ці питання мали б досліджувати традиційні науки. Але фізики 19 століття потрапили в парадоксальну ситуацію: вони чудово вміли пояснювати, чому складне може розпадатися, деградувати; сформувалося навіть переконання про те, що світ невмолимо прямує до так званої теплової смерті — стану максимальної деградації. І це положення набуло рангу закону. Однак питання, як і чому твориться нове, — залишалося відкритим.

В ХХ столітті стало зрозуміло, що складність підвищується у відкритих системах, які пронизуються потоками речовини, енергії, інформації.

Друге видатне досягнення науки ХХ століття полягало у встановленні того, що світ не є безмежним у просторі і не є вічним у часі: він постав близько 16 млрд. років тому і в цілому аж ніяк не прямує до теплової смерті.

У зв’язку з цим виникає метафізичне питання: оскільки самоорганізація, тобто творення структур, може відбуватися лише у відкритих системах, до чого чи до кого світ є відкритий? Адже поза світом нема речовини та енергії. То чи не є перший стимул до буття світу наслідком інформаційного потоку?

Звичайно, цілком конкретно цими питаннями займається сучасна космологія.

Але як там не було, ідея Бога, Творця тепер стає менш ірраціональною, вона природно пов’язується з усім позначеним колом ідей і проблем.

Однак і це ще не все. В останніх десятиліттях ХХ століття було встановлено, що фундаментальні характеристики нашого світу — константи гравітаційної, електромагнітної, ядерної взаємодії та деякі інші числа не є в певному сенсі довільними. Ми поки не знаємо, чому вони ті чи інші, але знаємо, що якби співвідношення між ними були інакші, то в такому уявному світі явище самоорганізації не могло б відбуватися, в ньому не змогли б утворитися наявні нині структури від атома до людини. Отже, творець як завбачливий архітектор забезпечив таку підгонку констант, за якої тільки й відбувається самоорганізація. Якщо завгодно, цим була виявлена Його воля щодо того, яким має бути світ.

Цим я дуже коротко пояснив, що таке самоорганізація, яке ж відношення ці міркування мають до явища культури, поговоримо наступного разу.

Юрій Маєрник

На тему, що таке синергетика з вами спілкувався завідувач кафедри теоретичної фізики Волинського університету в Луцьку, професор Анатолій Свідзинський, автор книжки ’’Самоорганізація й культура’’.

На цьому сьогоднішню передачу СПОКОНВІКУ БУЛО СЛОВО завершуємо.

У празькій студії радіо СВОБОДА з вами прощається укладач і ведучий передачі Юрій Маєрник. До зустрічі через тиждень у той самий час.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG