Київ, 27 червня 2003 року.
Володимир Ляшко
Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном Володимир Ляшко. Сьогодні ми вестимемо мову про об‘єктивно значущі факти і явища, які українське суспільство часом випускає з поля своєї уваги
Як не парадоксально, після офіційного засудження Верховною Радою України Голодомору 1932-33 років як геноциду проти українського народу, ця тема фактично зникла з поля зору засобів масової інформації і політиків. Історик Юрій Шаповал вважає це неприпустимою помилкою. Йому слово.
Юрій Шаповал
Цей рік є не тільки роком Росії в Україні, але цей рік є роком, в якому ми повинні пам’ятати трагедію Голодомору і відзначати ці сумні події, цю сумні річницю. Після того, як ВР ухвалила відоме своє рішення, не дуже погане, на мій погляд, з огляду на перебіг обговорення щодо того, чи вважати геноцидом трагічні події 1932-33 років, якось ця тема відійшла на маргінес в Україні, на маргінес суспільного життя. Мені здається, це неправильне, з огляду на кілька факторів. Хоча б скажімо, з огляду на те, що саме на початку літа 1933 в Україні померла найбільша кількість людей, насамперед, селян. З огляду на те, що саме весна і початок літа 1933-го ознаменували апофеоз з так званим українським націоналізмом не лише у формі геноциду щодо українського селянства, але і у формі тотальної чистки, яка охопила практично всі сфери тодішнього життя в Україні.
Для тодішньої влади дрібниць не було і якщо, скажімо, в загальнополітичному плані, в глобальному плані це все владою називалося “викриття скрипниківщини”, коли влада, точніше конкретні її представники, такі як Микола Попов, Володимир Затонський, Андрій Хвиля, звичайно, Павло Постишев, вели пряму атаку на Миколу Скрипника, який тоді очолював Держплан, а перед тим був відповідальним за Наркомат освіти, який опікувався надзвичайно широкою сферою, не лише освітньою, а й культурно-мистецькою. Так от, крім цієї лінії, влада повела атаку проти українського правопису, почалося виправлення тодішніх словників, наближення їх до російських словників, виправлення, яке, фактично, означало деукраїнізацію української мови. Крім цього, фабрикувалося кілька гучних справ, таких, як “справа Української воєнної організації”. Крім цього, розпочалася чистка у сфері науки, насамперед, Всеукраїнській організації марксо-ленінських інститутів, була така дахова організація, яка охоплювала, як тоді висловлювалися, кілька фронтів: філософський, економічний та інший. Так от, в цей час дуже активно викривалися представники, як тоді мовилося, українського націонал-фашизму в цій сфері. Нарешті, не можна не згадати про те, що такі структури, як Наркомат юстиції, Видавництво української радянської енциклопедії, кіностудія, музеї багатьох міст України, Київське історичне містечко “Лавра”, бібліотеки України, державні курси українізації, які чомусь мали ім’я Карла Маркса, Інститут української культури імені Багалія, Інститут радянського права у Харкові – ці всі установи і багато, багато інших стали жертвами тотальної чистки саме в цей час. І ті брутальні дії були наслідком політики Голодомору, яка була запроваджена щодо українського селянства, в першу чергу, яка була майстерно зв’язана з національним питанням.
І нарешті, слід зауважити, трагічні події 1933 року не обійшли і багатьох українських митців. Я наведу лише такі цифри: влітку і восени 1933-го було заборонено 200 “націоналістичних творів”, і, звернімо увагу, 20 “націоналістичних перекладів світової класики”. Навряд чи хто зможе пояснити, що, власне, означає “націоналістичний переклад світової класики”. Тим не менш, за цими безглуздими обвинуваченнями було заарештовано чимало відомих митців і, з поміж них, Лесь Курбас, який з багатьма представниками української інтелігенції буде українізувати Соловки і трагічно загине у 1937-му. Я гадаю, що вже цих прикладів достатньо для того, щоб підкреслити: тема Голодомору не перестає і не мусить переставати бути актуальною для нашого духовного життя. Отже, до офіційної цьогорічної дати - 23 листопада, коли буде у всеукраїнському масштабі відзначена річниця Голодомору, видається мені важливим, щоб ця тема була на вістрі уваги і ЗМІ і , зрозуміло, українських політиків.
Володимир Ляшко
На перший погляд, з Івано-Франківським державним художнім музеєм усе добре: нещодавно він відсвяткував своє 23-ліття. Але схоже на те, що цей музей продовжує жити не внаслідок уваги до нього з боку влади і суспільства, а завдяки ентузіазмові своїх працівників. Розповідає Іван Костюк.
Іван Костюк
Відкриття Івано-Франківського державного художнього музею відбулося ще в 1980-му році в кращих традиціях радянського офіціозу. На урочисту церемонію навіть прибув тодішній міністр культури. Варто відзначити, що музей відкрився 18-го травня, в день коли, згідно з рішенням ЮНЕСКО, відзначається міжнародний день музеїв. “Перша на Прикарпатті скарбниця образотворчого мистецтва”, як тоді було прийнято говорити, отримала притулок під дахом найдавнішої архітектурної пам’ятки обласного центру - костьолу Непорочного Зачаття Діви Марії, Андрія і Станіслава. Костьол прекрасно спроектовано, а пізніше побудовано в ренесансному стилі уродженцем Авіньйона, французьким фортифікатором Франсуа Корассіні. Зараз ця скарбниця переживає не найкращі часи.
Економічні негаразди, практично паралізували головні напрямки музейної діяльності - придбання творів, їх реставрацію, проведення наукових експедицій та видавничої справи. У музейній скарбниці зібрано сотні оригінальних зразків не лише майстрів гуцульського мистецтва, самобутніх українських художників. Тут також представлено роботи найкращих майстрів тих народів, які впродовж століть населяли Галичину: німців, поляків, вірмен, австрійців. Отже, Івано-Франківський художній музей – це своєрідна мистецька мозаїка тих творів, які створені на перетині і поєднанні різних культур та народів. Недаремно його експозиції називають спільним надбанням різних народів. У ці дні в музеї разом з тим з вдячністю згадують багатьох безкорисливих жертводавців, які в останні роки подарували художньому музею цілий ряд цінних давніх творів, які суттєво збагатили його фонди.
Згадують в ці дні також цікаві випадки, які траплялись у музейній практиці. Так, скажімо, у 1994 році дві церковні громади невеличких сіл з власної ініціативи передали понад 50 пам’яток церковного мистецтва до музею, зігнорувавши сумну традицію спалювати все те, що вийшло з літургійного вжитку. Як згодом виявилося, серед переданих та напівзнищених часом і людьми ікон були справжні шедеври. Їх негайно віддали на реставрацію. Однак, найдорогоцінніший скарб музею – це люди, які в ньому працюють. На їх плечах і тримається саме існування музею та поповнення його експозиції. Справжнім зразком відданості рідному музею може бути скромна і працьовита людина – пенсіонерка Надія Кузьмівна Ківшик, якій уже під 80 років. За 15 років праці нею обліковано й записано 12 тисяч музейних експонатів. Для цього знадобилось понад 80 товстезних інвентарних книг, густо помережаних її почерком. Лише завдячуючи таким людям, існує дотепер Івано-Франківський художній музей, музейний човен, як називають його самі працівники. Саме завдяки їм він пливе в бурхливому морі сьогодення, оминаючи більші й менші рифи, даруючи радість людям, які його відвідують.
Володимир Ляшко
Так звані “товсті” журнали, які знайомлять читача з сучасною літературою – українською і зарубіжною, зараз мають наклади не у десятки тисяч, а максимум – у тисячу-дві примірників. Чимало потенційних читачів цих журналів просто не знають, що вони існують, розвиваються і борються за своє виживання. Знаному в Україні журналу “Вітчизна” виповнилося сімдесят років. Слово – його головному редактору Олександрові Глушку.
Олександр Глушко
Журнал “Вітчизна”, який має понад 70 років, забутий владою, на нього махнули рукою, журнал немає засобів до існування, журнал, який добиває самотужки гроші від різних спонсорів, і держава переполовинює ці гроші. Замість того, щоб допомогти, держава ці гроші забирає як податок на прибуток, податок на додану вартість, тобто до нас ставляться, як до прибуткової комерційної структури. Ніякої абсолютно різниці між журналом і нафтогазовою якоюсь структурою немає. Ми платимо всі ті ж податки, всю ту ж рентну плату. І навіть закон, який прийнятий був Верховною Радою про державну підтримку ЗМІ і соціальний захист журналістів, не передбачив існування літературних журналів, вони випали за рамки цього закону, ніби це не державна справа. Не підтримуються обласні газети, районні, засновниками яких є державні структури. І не зважаючи на те, що деякі з тих газет..., я за те, щоб їх підтримували , але не зважаючи на те, що деякі видання за радянський час були антиукраїнськими, виступали як гонителі свободи, звинувачували найменші якісь законотворчі ідеї за те, що це український буржуазний націоналізм, сьогодні вони підтримуються. Журнал, навколо якого гуртувалися найкращі патріотичні сили всі 70 років, журнал, який опублікував такі твори, як “Собор”, творчість Костенко, Тютюнника і так далі – сьогодні абсолютно позбавлений будь-якої уваги з боку державних і інших органів.
Ми сьогодні робимо все, щоб журнал був цікавий. Ми підбираємо, ми перші опублікували, єдиний журнал, який вперше опублікував роман Винниченка, який ніколи не був опублікований ніде, навіть в Америці чи Франції, де він написаний був. Ми даємо сучасну літературу, у нас іде... і Володимира Дрозда , роман про патріотів України.
Ми друкуємо антологію української поезії 20 століття протягом року, найкращі, маловідомі твори. І ми вважаємося журналом, який не може вижити, бо всі сили покладаємо на те, щоб зміст робити нормальний. Ми не є тими людьми, які можуть десь добувати гроші. Володимир Ляшко
Досі, попри тезу про європейську приналежність української культури, чимало сучасних інтелектуалів України рухаються до цієї європейськості північно-східним напрямком. Між тим 300 років тому, скажімо, українські філософи вважали своїми безпосередніми інтелектуальними вчителями Августина, Коперніка та Спінозу. Про одного з таких філософів – ректора Києво-Могилянської академії Христофора Чарнуцького – розповідає Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Перші відомості про Христофора Чарнуцького датуються 1700 роком, коли архімандрит Києво-Печерського монастиря Йоасаф Кроковський постриг його у ченці. Через 2 роки Чарнуцький став викладачем Києво-Могилянської академії, викладав спочатку логіку, згодом філософію та богослов’я. За свідченням професора риторики Ярошевицького, у жовтні 1704 року «префект школ могилянських отець Чарнуцький» виголосив промову на честь «найсвітлішого гетьмана запорожців, преславного покровителя Академії Івана Мазепи». А 19 липня 1708 року він був призначений ректором Києво-Могилянської академії.
Ігумен Братського монастиря на Подолі, Христофор Чарнуцький противився намаганням російського уряду підпорядкувати церкву державі. Він відкидав втручання розуму у справи віри і викладав богослов’я, за словами православного богослова Кіпріана Керна, «цілковито в дусі римо-католицизму».
У своєму навчальному курсі філософії професор Чарнуцький виходив з античної спадщини (зокрема, метафізики Арістотеля), надбань середньовічної думки і здобутків західноєвропейського раціоналізму Нового часу. Дотримуючись теорії «двоїстої істини», він розмежовував сфери віри і розуму, богослов’я і філософії. На думку філософа, отримавши перший поштовх від Бога, світ надалі розвивається тільки за законами природи. Слідом за Спінозою, Чарнуцький вважав природу не тільки створеною Богом, а і творчою саму по собі. Він заперечував божественне походження мови і називав її дійсністю думки, доводячи, що поза єдністю з мисленням мова була би беззмістовним набором звуків.
1709 року Христофор Чарнуцький був возведений у сан ігумена Київського Пустинно-Миколаївського монастиря на Печерську. У цій обителі він і помер 28 червня 1726 року. Свою чималу бібліотеку Чарнуцький заповів Києво-Печерській лаврі, а власні гроші розподілив між дванадцятьма монастирями Києва та його околиць.
Володимир Ляшко
На цьому ми завершуємо програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Передачу вів Володимир Ляшко. Над випуском працювали: укладач програми Сергій Грабовський та звукооператор Михайло Петренко. На все добре. Говорить радіо «Свобода».
Володимир Ляшко
Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном Володимир Ляшко. Сьогодні ми вестимемо мову про об‘єктивно значущі факти і явища, які українське суспільство часом випускає з поля своєї уваги
Як не парадоксально, після офіційного засудження Верховною Радою України Голодомору 1932-33 років як геноциду проти українського народу, ця тема фактично зникла з поля зору засобів масової інформації і політиків. Історик Юрій Шаповал вважає це неприпустимою помилкою. Йому слово.
Юрій Шаповал
Цей рік є не тільки роком Росії в Україні, але цей рік є роком, в якому ми повинні пам’ятати трагедію Голодомору і відзначати ці сумні події, цю сумні річницю. Після того, як ВР ухвалила відоме своє рішення, не дуже погане, на мій погляд, з огляду на перебіг обговорення щодо того, чи вважати геноцидом трагічні події 1932-33 років, якось ця тема відійшла на маргінес в Україні, на маргінес суспільного життя. Мені здається, це неправильне, з огляду на кілька факторів. Хоча б скажімо, з огляду на те, що саме на початку літа 1933 в Україні померла найбільша кількість людей, насамперед, селян. З огляду на те, що саме весна і початок літа 1933-го ознаменували апофеоз з так званим українським націоналізмом не лише у формі геноциду щодо українського селянства, але і у формі тотальної чистки, яка охопила практично всі сфери тодішнього життя в Україні.
Для тодішньої влади дрібниць не було і якщо, скажімо, в загальнополітичному плані, в глобальному плані це все владою називалося “викриття скрипниківщини”, коли влада, точніше конкретні її представники, такі як Микола Попов, Володимир Затонський, Андрій Хвиля, звичайно, Павло Постишев, вели пряму атаку на Миколу Скрипника, який тоді очолював Держплан, а перед тим був відповідальним за Наркомат освіти, який опікувався надзвичайно широкою сферою, не лише освітньою, а й культурно-мистецькою. Так от, крім цієї лінії, влада повела атаку проти українського правопису, почалося виправлення тодішніх словників, наближення їх до російських словників, виправлення, яке, фактично, означало деукраїнізацію української мови. Крім цього, фабрикувалося кілька гучних справ, таких, як “справа Української воєнної організації”. Крім цього, розпочалася чистка у сфері науки, насамперед, Всеукраїнській організації марксо-ленінських інститутів, була така дахова організація, яка охоплювала, як тоді висловлювалися, кілька фронтів: філософський, економічний та інший. Так от, в цей час дуже активно викривалися представники, як тоді мовилося, українського націонал-фашизму в цій сфері. Нарешті, не можна не згадати про те, що такі структури, як Наркомат юстиції, Видавництво української радянської енциклопедії, кіностудія, музеї багатьох міст України, Київське історичне містечко “Лавра”, бібліотеки України, державні курси українізації, які чомусь мали ім’я Карла Маркса, Інститут української культури імені Багалія, Інститут радянського права у Харкові – ці всі установи і багато, багато інших стали жертвами тотальної чистки саме в цей час. І ті брутальні дії були наслідком політики Голодомору, яка була запроваджена щодо українського селянства, в першу чергу, яка була майстерно зв’язана з національним питанням.
І нарешті, слід зауважити, трагічні події 1933 року не обійшли і багатьох українських митців. Я наведу лише такі цифри: влітку і восени 1933-го було заборонено 200 “націоналістичних творів”, і, звернімо увагу, 20 “націоналістичних перекладів світової класики”. Навряд чи хто зможе пояснити, що, власне, означає “націоналістичний переклад світової класики”. Тим не менш, за цими безглуздими обвинуваченнями було заарештовано чимало відомих митців і, з поміж них, Лесь Курбас, який з багатьма представниками української інтелігенції буде українізувати Соловки і трагічно загине у 1937-му. Я гадаю, що вже цих прикладів достатньо для того, щоб підкреслити: тема Голодомору не перестає і не мусить переставати бути актуальною для нашого духовного життя. Отже, до офіційної цьогорічної дати - 23 листопада, коли буде у всеукраїнському масштабі відзначена річниця Голодомору, видається мені важливим, щоб ця тема була на вістрі уваги і ЗМІ і , зрозуміло, українських політиків.
Володимир Ляшко
На перший погляд, з Івано-Франківським державним художнім музеєм усе добре: нещодавно він відсвяткував своє 23-ліття. Але схоже на те, що цей музей продовжує жити не внаслідок уваги до нього з боку влади і суспільства, а завдяки ентузіазмові своїх працівників. Розповідає Іван Костюк.
Іван Костюк
Відкриття Івано-Франківського державного художнього музею відбулося ще в 1980-му році в кращих традиціях радянського офіціозу. На урочисту церемонію навіть прибув тодішній міністр культури. Варто відзначити, що музей відкрився 18-го травня, в день коли, згідно з рішенням ЮНЕСКО, відзначається міжнародний день музеїв. “Перша на Прикарпатті скарбниця образотворчого мистецтва”, як тоді було прийнято говорити, отримала притулок під дахом найдавнішої архітектурної пам’ятки обласного центру - костьолу Непорочного Зачаття Діви Марії, Андрія і Станіслава. Костьол прекрасно спроектовано, а пізніше побудовано в ренесансному стилі уродженцем Авіньйона, французьким фортифікатором Франсуа Корассіні. Зараз ця скарбниця переживає не найкращі часи.
Економічні негаразди, практично паралізували головні напрямки музейної діяльності - придбання творів, їх реставрацію, проведення наукових експедицій та видавничої справи. У музейній скарбниці зібрано сотні оригінальних зразків не лише майстрів гуцульського мистецтва, самобутніх українських художників. Тут також представлено роботи найкращих майстрів тих народів, які впродовж століть населяли Галичину: німців, поляків, вірмен, австрійців. Отже, Івано-Франківський художній музей – це своєрідна мистецька мозаїка тих творів, які створені на перетині і поєднанні різних культур та народів. Недаремно його експозиції називають спільним надбанням різних народів. У ці дні в музеї разом з тим з вдячністю згадують багатьох безкорисливих жертводавців, які в останні роки подарували художньому музею цілий ряд цінних давніх творів, які суттєво збагатили його фонди.
Згадують в ці дні також цікаві випадки, які траплялись у музейній практиці. Так, скажімо, у 1994 році дві церковні громади невеличких сіл з власної ініціативи передали понад 50 пам’яток церковного мистецтва до музею, зігнорувавши сумну традицію спалювати все те, що вийшло з літургійного вжитку. Як згодом виявилося, серед переданих та напівзнищених часом і людьми ікон були справжні шедеври. Їх негайно віддали на реставрацію. Однак, найдорогоцінніший скарб музею – це люди, які в ньому працюють. На їх плечах і тримається саме існування музею та поповнення його експозиції. Справжнім зразком відданості рідному музею може бути скромна і працьовита людина – пенсіонерка Надія Кузьмівна Ківшик, якій уже під 80 років. За 15 років праці нею обліковано й записано 12 тисяч музейних експонатів. Для цього знадобилось понад 80 товстезних інвентарних книг, густо помережаних її почерком. Лише завдячуючи таким людям, існує дотепер Івано-Франківський художній музей, музейний човен, як називають його самі працівники. Саме завдяки їм він пливе в бурхливому морі сьогодення, оминаючи більші й менші рифи, даруючи радість людям, які його відвідують.
Володимир Ляшко
Так звані “товсті” журнали, які знайомлять читача з сучасною літературою – українською і зарубіжною, зараз мають наклади не у десятки тисяч, а максимум – у тисячу-дві примірників. Чимало потенційних читачів цих журналів просто не знають, що вони існують, розвиваються і борються за своє виживання. Знаному в Україні журналу “Вітчизна” виповнилося сімдесят років. Слово – його головному редактору Олександрові Глушку.
Олександр Глушко
Журнал “Вітчизна”, який має понад 70 років, забутий владою, на нього махнули рукою, журнал немає засобів до існування, журнал, який добиває самотужки гроші від різних спонсорів, і держава переполовинює ці гроші. Замість того, щоб допомогти, держава ці гроші забирає як податок на прибуток, податок на додану вартість, тобто до нас ставляться, як до прибуткової комерційної структури. Ніякої абсолютно різниці між журналом і нафтогазовою якоюсь структурою немає. Ми платимо всі ті ж податки, всю ту ж рентну плату. І навіть закон, який прийнятий був Верховною Радою про державну підтримку ЗМІ і соціальний захист журналістів, не передбачив існування літературних журналів, вони випали за рамки цього закону, ніби це не державна справа. Не підтримуються обласні газети, районні, засновниками яких є державні структури. І не зважаючи на те, що деякі з тих газет..., я за те, щоб їх підтримували , але не зважаючи на те, що деякі видання за радянський час були антиукраїнськими, виступали як гонителі свободи, звинувачували найменші якісь законотворчі ідеї за те, що це український буржуазний націоналізм, сьогодні вони підтримуються. Журнал, навколо якого гуртувалися найкращі патріотичні сили всі 70 років, журнал, який опублікував такі твори, як “Собор”, творчість Костенко, Тютюнника і так далі – сьогодні абсолютно позбавлений будь-якої уваги з боку державних і інших органів.
Ми сьогодні робимо все, щоб журнал був цікавий. Ми підбираємо, ми перші опублікували, єдиний журнал, який вперше опублікував роман Винниченка, який ніколи не був опублікований ніде, навіть в Америці чи Франції, де він написаний був. Ми даємо сучасну літературу, у нас іде... і Володимира Дрозда , роман про патріотів України.
Ми друкуємо антологію української поезії 20 століття протягом року, найкращі, маловідомі твори. І ми вважаємося журналом, який не може вижити, бо всі сили покладаємо на те, щоб зміст робити нормальний. Ми не є тими людьми, які можуть десь добувати гроші. Володимир Ляшко
Досі, попри тезу про європейську приналежність української культури, чимало сучасних інтелектуалів України рухаються до цієї європейськості північно-східним напрямком. Між тим 300 років тому, скажімо, українські філософи вважали своїми безпосередніми інтелектуальними вчителями Августина, Коперніка та Спінозу. Про одного з таких філософів – ректора Києво-Могилянської академії Христофора Чарнуцького – розповідає Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Перші відомості про Христофора Чарнуцького датуються 1700 роком, коли архімандрит Києво-Печерського монастиря Йоасаф Кроковський постриг його у ченці. Через 2 роки Чарнуцький став викладачем Києво-Могилянської академії, викладав спочатку логіку, згодом філософію та богослов’я. За свідченням професора риторики Ярошевицького, у жовтні 1704 року «префект школ могилянських отець Чарнуцький» виголосив промову на честь «найсвітлішого гетьмана запорожців, преславного покровителя Академії Івана Мазепи». А 19 липня 1708 року він був призначений ректором Києво-Могилянської академії.
Ігумен Братського монастиря на Подолі, Христофор Чарнуцький противився намаганням російського уряду підпорядкувати церкву державі. Він відкидав втручання розуму у справи віри і викладав богослов’я, за словами православного богослова Кіпріана Керна, «цілковито в дусі римо-католицизму».
У своєму навчальному курсі філософії професор Чарнуцький виходив з античної спадщини (зокрема, метафізики Арістотеля), надбань середньовічної думки і здобутків західноєвропейського раціоналізму Нового часу. Дотримуючись теорії «двоїстої істини», він розмежовував сфери віри і розуму, богослов’я і філософії. На думку філософа, отримавши перший поштовх від Бога, світ надалі розвивається тільки за законами природи. Слідом за Спінозою, Чарнуцький вважав природу не тільки створеною Богом, а і творчою саму по собі. Він заперечував божественне походження мови і називав її дійсністю думки, доводячи, що поза єдністю з мисленням мова була би беззмістовним набором звуків.
1709 року Христофор Чарнуцький був возведений у сан ігумена Київського Пустинно-Миколаївського монастиря на Печерську. У цій обителі він і помер 28 червня 1726 року. Свою чималу бібліотеку Чарнуцький заповів Києво-Печерській лаврі, а власні гроші розподілив між дванадцятьма монастирями Києва та його околиць.
Володимир Ляшко
На цьому ми завершуємо програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Передачу вів Володимир Ляшко. Над випуском працювали: укладач програми Сергій Грабовський та звукооператор Михайло Петренко. На все добре. Говорить радіо «Свобода».
