Київ-Прага, 8 жовтня 2003 року.
Олекса Боярко
Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма “МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА”. Перед мікрофоном Олекса Боярко. Соціокультурні процеси сьогодення і минулого – у фокусі уваги нашої програми.
Спершу – про високу культуру. Кінорежисер Леонід Осика і його екранні чудеса – тема нарису ведучого циклу ШІСТДЕСЯТНИКИ Романа Корогодського.
Роман Корогодський
Іван Дідух, немаєтний ґазда, тяжко гарував на своєму клаптику землі. Ще перед сходом сонця Іван зачинав орати свою нивку, яка здималась геть на гору – це була його власна Ґолгота. Не раз його брав одчай. Та кому розповіси про свою тяжку, виснажливу працю, про свою занапащену долю? Все до тебе байдуже: і вбога земля, і розпечене сонце. І цей жайвір, який своїм несамовитим співом лише тебе мучить – такий він недоречний, так гостро дисонує з безпросвітною реальністю. І звертався бідак до пташки з жалісливим, а відтак загніваним казанням: “Мой, мовчи, не гавкай над мойов головов; кому взевси співати? Оцему обдертому та обгризеному дідові? Лети собі геть... Іди собі, пташко, в ті краї, де ще колачів не забрали, а дітей не порізали...
Отак розпочався фільм Леоніда Осики “Кам‘яний хрест”
...Іван Дідух просив своїх односельчан прийти до нього, щоб “віпрощитися” – покидає свій край його родина, їдуть шукати кращої долі: “Ой, в нас превелика біда – не можна заробить хліба, гей...” – виспівував народ. Прийшли прощатися люди, які провели разом усе життя, і всім важко і тоскно усвідомлювати, що Іван зі своєю родиною, ніби птахи, відлітають до вирію і вже ніколи не повернуться... “Лем жаль мі вас, сойки сиві, що вас плекав лем три зими, гей...” Іван Дідух, як і його дорогі гості був уже добре п‘яний: “Озьміть та вгатіть ми сокиру отут у печінку, та, може, той жовч пукне, бо не витримаю! Люди, такий туск, такий туск, що не памнєтаю, що си зо мнов робить!
“Музика троїста грала, молодь танцювала, жінки плакали, ґазди курили і тяжко зітхали, шкодуючи і нещасних дідухів, і самих себе” . На екрані постають зображувально-пластичні ремінісценції з деякими мотивами картин Івана Труша. “Хоц біда в нас, не поїду, хоц біда в нас, не поїду, в гамерицький край”.
Крізь це море людського розпачу – прощання з Батьківщиною – йшли сліпі жебраки, от ніби зараз зійшли з картини Пітера Брейгеля-старшого. Йшли і, як мара, драматично зникали в ярузі...
Серед гостей камера вихоплювала ну просто дивні обличчя: то ніби ціла галерея так званої, народної картинки, народного іконопису кінця ХVІІ – початку ХІХ століть, а деякі такі скульптурні, ніби вирізьблені з дерева народним майстром... Режисер безпомильно обрав натуру, наважившись центральний епізод знімати в звичайному гірському селі, обравши його мешканців своїми героями. Багато старих людей, чиї портрети з таким блиском закарбувала суб‘єктивно-чутлива камера оператора Валерія Кваса, певно, самі пам‘ятають ці драматичні події, тому так природно тримаються в кадрі, так чуйно по-людські реагують на біль старих Івана та Іванихи, так виразно виповідають свій власний біль.
“Ви знаєте, що я собі на своїм горбі хрестик камінний поклав... Так баную за тим горбом, як дитина за цицков. Коли міг-м, та й би-м го в пазуху сховав, та й взєв з собов у світ.. та я вас просю, ґазди, аби ви, як мете на світу неділю поле світити, аби ви мого горба не минали.”
“Очі миготіли великим жалем, а лице задрожало, як чорна рілля під сонцем дрожить... Одна сльоза котилася по лиці, як перла по скелі...”
Це – Стефаник. Моя спроба ословити фільм Леоніда Осики, конгеніального режисера-постановника. Звідси і самобутня кіноформа твору, кіно мова, яка виявилася спроможною відтворити складний світ Стефаника. Звідси і правда – гостра, пронизлива нота фільму, і гуманізм його, біль за скривджену людину і віра в духовні цінності. І все це без тіні мелодраматичності: мужньо, ясно, виразно. Ольга Кобилянська писала Василеві Стефанику: “Стискаю міцно вашу руку, тоту, котра так сильно малює двома фарбами. Чорною і тою, що її лілія носить... – біла. Здається, вона ніжна, як у жінки, - а вона саме залізо.” Слова високої оцінки творчості письменника мимоволі згадуєш, передивляючись цей хвилюючий фільм.
Йшли роки, Осика знімав фільми. До своїх перших стрічок, як на мене, він так і не підвівся, хоч жодного провалу за ним не знаю, жодної кон‘юнктури не було. Леонід Осика був майстром. Одним з найкращих українських режисерів першої п‘ятірки... Але він, гадаю, дедалі втрачав форму, й навіть фільм про Врубеля – це вже здавалося цілком його тема, помітним явищем не став. Причина та сама: колоніальний статус України, її культури, якій не давали підвести голову. Творців позбавляли кусня хліба й схиляли до співробітництва з ідеологічними чинниками. Усі талановиті кінематографісти були роками безробітними. Від безнадії пиячили.
...Якось, під легким шафе, ми гуляли у дворі Софії Київської. Розповідав йому історію створення собору. Виявилося, він усе те знав, але хитро мовчав і слухав. Льоня звернув мою увагу на сонце, яке було сховалося за банею дзвіниці.
“А тепер треба не пропустити момент, коли воно, сонце, вийде із-за правого плеча й засвітить бічним освітленням всі гзимся, ліпніну і “з‘явить” колір стін усіх чотирьох ярусів. От тоді й треба знімати. Тут сонце подібно скульпторові, ліпить бароко – з‘являються всі об‘єми. Бачиш...”
Ми пили нерегулярно і помірно, тому знав його як естета, філософа. Та він був від народження окрилений Святим Духом.
...Презентація фільму “Камінний хрест” проходила в Спілці письменників 1965 року десь восени. На кону сидів молоденький хлопець з гривкою – a la дитяча стрижка. Маю не злу уяву. Та ніяк не міг збагнути й навіть уявити, як ця дитина могла створити такий видатний, вважаю, світової міри фільм.
Літератори хвилювалися – говорили. І я говорив, як тепер згадую, - немудро. Навіть бовкнув про арешти й усіх перелякав (саме тоді, влітку, заарештували моїх друзів).
Леонід Осика споглядав цей “цирк на сцені” з олімпійським спокоєм і поблажливою посмішкою. Він тоді майже нічого не знав про Україну, але, як то трапляється з мистцями, чий талант – небесний, хто заповідається в генії, Осиці була дана дивовижна інтуїція. І він творив чудеса. Отак просто, як Моцарт – граючись... Роман Корогодський для “Радіо Свобода”.
Олекса Боярко
Твердження журналіста про певну культуру можуть стати причиною конфлікту регіонального масштабу. Про те, як розвивається в Івано-Франківську конфлікт між газетою “Галичина” і російською громадою Прикарпаття, розповідає Іван Костюк.
Іван Костюк
Журналіст івано-франківської обласної газети “Галичина” Ігор Роп‘яник кілька тижнів тому надрукував статтю “Визволителі… з великої дороги”. У публікацїі він навів лише кілька фактів, яку культуру принесла на Галичину червона армія. Короткий перелік журналіста полягає в спогадах про спалені унікальні книги, знищені художні полотна, потрощені скульптури, розграбовані музеї, зруйновані церкви. Ігор Роп‘яник також зауважує, що чимало ветеранів радянської армії вимагають для себе нових пільг та привілеїв. Натомість вояки Української повстанської армії отримують мізерну допомогу лише на регіональному рівні. Стаття, яка була надрукована під рубрикою “Погляд”, викликала обурення з боку керівництва російської громади Івано-Франківської області. Зрештою, на тематичній сторінці російської громади була надрукована відповідна заява, так би мовити на захист честі та гідності ветеранів Великої Вітчизняної війни, з якої варто зацитувати бодай невелику частину: “Стаття має відверто антиросійський характер, формує атмосферу нетерпимості довкола ветеранів Великої Вітчизняної війни, особливо російського походження”. Хоча, відверто кажучи, прочитавши статтю Ігоря Роп”яника, нічого подібного там знайти не вдалося. Журналіст жодним словом не намагається розпалювати міжнаціональну ворожнечу. Він лише спробував подати власне бачення щодо ставлення державного керівництва до окремих ветеранів Радянської та вояків Української повстанської армії. Натомість керівництво російської громади Прикарпаття вимагає в державних чиновників області заборонити такі публікації. Журналісти газети “Галичина” вже зараз запитують, чи не варто їм з нагоди кожної статті на подібну тематику звертатися за дозволом до керівництва російської громади Івано-Франківщини. Можливо, саме вона здійснюватиме цензуру публікацій галицьких журналістів, оскільки реакція на окремі статті в “Галичині” вже аж занадто різка, якщо не сказати хвороблива.
Олекса Боярко
І знову – про високу культуру та її конфлікт з радянською дійсністю. 10 жовтня виповниться 114 років від народження поета-неокласика Михайла Драй-Хмари. Перед мікрофоном Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Михайло Драй-Хмара народився 10 жовтня 1889 року у селі Малих Канівцях на Черкащині. Він навчався у Колеґії Ґалаґана у Києві та на історико-філологічному факультеті Київського університету. 1913 року, ще студентом, він виїхав у наукове відрядження, під час якого працював у Львові, Будапешті, Загребі, Белграді, Бухаресті. 1918 року він став професором Кам’янець-Подільського університету, через 5 років повернувся до Києва, викладав у Медичному інституті, працював в академічних установах. За твердженням його дочки Оксани, Драй-Хмара знав 19 мов. Він перекладав поезії Богдановича, Бодлера, Верлена, Данте, Леконта де Ліля, Маллярме, Метерлінка, Пушкіна. Свій перший оригінальний вірш поет опублікував тридцяти одного року, а 1926 року у Києві вийшла його збірка віршів “Проростень”. Драй-Хмара входив до поетичної групи ”неокласиків”, переслідуваної більшовистською критикою за відрив від сучасності та захоплення Заходом. Про спротив п’яти «неокласиків» комуністичній ідеології поет писав у вірші “Лебеді”:
О, гроно п’ятірне нездоланих співців, Крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів, Що розбиває лід одчаю і зневіри.
1933 року Драй-Хмара був заарештований за звинуваченням у приналежності до контрреволюційної націоналістичної організації. Перше його ув’язнення тривало 3 місяці, після чого поет був звільнений з роботи із забороною викладати і публікуватися. 5 вересня 35-го року Драй-Хмара був заарештований як терорист і ув’язнений у Лук’янівській в’язниці у Києві. Під час слідства він відкидав усі звинувачення, відтак був перевезений до Москви і там засуджений Особливою нарадою до п’яти років концентраційних таборів. 27 травня 38-го року у таборі Ортукан на Колимі він був засуджений за антирадянську пропаґанду ще на 10 років. Михайло Драй-Хмара загинув у концтаборі 19 січня 1939 року. Віталій Пономарьов, “Радіо Свобода”, Київ.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі. Ви слухали програму “МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА”. Вів передачу Олекса Боярко. Говорить “Радіо Свобода”.
Олекса Боярко
Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма “МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА”. Перед мікрофоном Олекса Боярко. Соціокультурні процеси сьогодення і минулого – у фокусі уваги нашої програми.
Спершу – про високу культуру. Кінорежисер Леонід Осика і його екранні чудеса – тема нарису ведучого циклу ШІСТДЕСЯТНИКИ Романа Корогодського.
Роман Корогодський
Іван Дідух, немаєтний ґазда, тяжко гарував на своєму клаптику землі. Ще перед сходом сонця Іван зачинав орати свою нивку, яка здималась геть на гору – це була його власна Ґолгота. Не раз його брав одчай. Та кому розповіси про свою тяжку, виснажливу працю, про свою занапащену долю? Все до тебе байдуже: і вбога земля, і розпечене сонце. І цей жайвір, який своїм несамовитим співом лише тебе мучить – такий він недоречний, так гостро дисонує з безпросвітною реальністю. І звертався бідак до пташки з жалісливим, а відтак загніваним казанням: “Мой, мовчи, не гавкай над мойов головов; кому взевси співати? Оцему обдертому та обгризеному дідові? Лети собі геть... Іди собі, пташко, в ті краї, де ще колачів не забрали, а дітей не порізали...
Отак розпочався фільм Леоніда Осики “Кам‘яний хрест”
...Іван Дідух просив своїх односельчан прийти до нього, щоб “віпрощитися” – покидає свій край його родина, їдуть шукати кращої долі: “Ой, в нас превелика біда – не можна заробить хліба, гей...” – виспівував народ. Прийшли прощатися люди, які провели разом усе життя, і всім важко і тоскно усвідомлювати, що Іван зі своєю родиною, ніби птахи, відлітають до вирію і вже ніколи не повернуться... “Лем жаль мі вас, сойки сиві, що вас плекав лем три зими, гей...” Іван Дідух, як і його дорогі гості був уже добре п‘яний: “Озьміть та вгатіть ми сокиру отут у печінку, та, може, той жовч пукне, бо не витримаю! Люди, такий туск, такий туск, що не памнєтаю, що си зо мнов робить!
“Музика троїста грала, молодь танцювала, жінки плакали, ґазди курили і тяжко зітхали, шкодуючи і нещасних дідухів, і самих себе” . На екрані постають зображувально-пластичні ремінісценції з деякими мотивами картин Івана Труша. “Хоц біда в нас, не поїду, хоц біда в нас, не поїду, в гамерицький край”.
Крізь це море людського розпачу – прощання з Батьківщиною – йшли сліпі жебраки, от ніби зараз зійшли з картини Пітера Брейгеля-старшого. Йшли і, як мара, драматично зникали в ярузі...
Серед гостей камера вихоплювала ну просто дивні обличчя: то ніби ціла галерея так званої, народної картинки, народного іконопису кінця ХVІІ – початку ХІХ століть, а деякі такі скульптурні, ніби вирізьблені з дерева народним майстром... Режисер безпомильно обрав натуру, наважившись центральний епізод знімати в звичайному гірському селі, обравши його мешканців своїми героями. Багато старих людей, чиї портрети з таким блиском закарбувала суб‘єктивно-чутлива камера оператора Валерія Кваса, певно, самі пам‘ятають ці драматичні події, тому так природно тримаються в кадрі, так чуйно по-людські реагують на біль старих Івана та Іванихи, так виразно виповідають свій власний біль.
“Ви знаєте, що я собі на своїм горбі хрестик камінний поклав... Так баную за тим горбом, як дитина за цицков. Коли міг-м, та й би-м го в пазуху сховав, та й взєв з собов у світ.. та я вас просю, ґазди, аби ви, як мете на світу неділю поле світити, аби ви мого горба не минали.”
“Очі миготіли великим жалем, а лице задрожало, як чорна рілля під сонцем дрожить... Одна сльоза котилася по лиці, як перла по скелі...”
Це – Стефаник. Моя спроба ословити фільм Леоніда Осики, конгеніального режисера-постановника. Звідси і самобутня кіноформа твору, кіно мова, яка виявилася спроможною відтворити складний світ Стефаника. Звідси і правда – гостра, пронизлива нота фільму, і гуманізм його, біль за скривджену людину і віра в духовні цінності. І все це без тіні мелодраматичності: мужньо, ясно, виразно. Ольга Кобилянська писала Василеві Стефанику: “Стискаю міцно вашу руку, тоту, котра так сильно малює двома фарбами. Чорною і тою, що її лілія носить... – біла. Здається, вона ніжна, як у жінки, - а вона саме залізо.” Слова високої оцінки творчості письменника мимоволі згадуєш, передивляючись цей хвилюючий фільм.
Йшли роки, Осика знімав фільми. До своїх перших стрічок, як на мене, він так і не підвівся, хоч жодного провалу за ним не знаю, жодної кон‘юнктури не було. Леонід Осика був майстром. Одним з найкращих українських режисерів першої п‘ятірки... Але він, гадаю, дедалі втрачав форму, й навіть фільм про Врубеля – це вже здавалося цілком його тема, помітним явищем не став. Причина та сама: колоніальний статус України, її культури, якій не давали підвести голову. Творців позбавляли кусня хліба й схиляли до співробітництва з ідеологічними чинниками. Усі талановиті кінематографісти були роками безробітними. Від безнадії пиячили.
...Якось, під легким шафе, ми гуляли у дворі Софії Київської. Розповідав йому історію створення собору. Виявилося, він усе те знав, але хитро мовчав і слухав. Льоня звернув мою увагу на сонце, яке було сховалося за банею дзвіниці.
“А тепер треба не пропустити момент, коли воно, сонце, вийде із-за правого плеча й засвітить бічним освітленням всі гзимся, ліпніну і “з‘явить” колір стін усіх чотирьох ярусів. От тоді й треба знімати. Тут сонце подібно скульпторові, ліпить бароко – з‘являються всі об‘єми. Бачиш...”
Ми пили нерегулярно і помірно, тому знав його як естета, філософа. Та він був від народження окрилений Святим Духом.
...Презентація фільму “Камінний хрест” проходила в Спілці письменників 1965 року десь восени. На кону сидів молоденький хлопець з гривкою – a la дитяча стрижка. Маю не злу уяву. Та ніяк не міг збагнути й навіть уявити, як ця дитина могла створити такий видатний, вважаю, світової міри фільм.
Літератори хвилювалися – говорили. І я говорив, як тепер згадую, - немудро. Навіть бовкнув про арешти й усіх перелякав (саме тоді, влітку, заарештували моїх друзів).
Леонід Осика споглядав цей “цирк на сцені” з олімпійським спокоєм і поблажливою посмішкою. Він тоді майже нічого не знав про Україну, але, як то трапляється з мистцями, чий талант – небесний, хто заповідається в генії, Осиці була дана дивовижна інтуїція. І він творив чудеса. Отак просто, як Моцарт – граючись... Роман Корогодський для “Радіо Свобода”.
Олекса Боярко
Твердження журналіста про певну культуру можуть стати причиною конфлікту регіонального масштабу. Про те, як розвивається в Івано-Франківську конфлікт між газетою “Галичина” і російською громадою Прикарпаття, розповідає Іван Костюк.
Іван Костюк
Журналіст івано-франківської обласної газети “Галичина” Ігор Роп‘яник кілька тижнів тому надрукував статтю “Визволителі… з великої дороги”. У публікацїі він навів лише кілька фактів, яку культуру принесла на Галичину червона армія. Короткий перелік журналіста полягає в спогадах про спалені унікальні книги, знищені художні полотна, потрощені скульптури, розграбовані музеї, зруйновані церкви. Ігор Роп‘яник також зауважує, що чимало ветеранів радянської армії вимагають для себе нових пільг та привілеїв. Натомість вояки Української повстанської армії отримують мізерну допомогу лише на регіональному рівні. Стаття, яка була надрукована під рубрикою “Погляд”, викликала обурення з боку керівництва російської громади Івано-Франківської області. Зрештою, на тематичній сторінці російської громади була надрукована відповідна заява, так би мовити на захист честі та гідності ветеранів Великої Вітчизняної війни, з якої варто зацитувати бодай невелику частину: “Стаття має відверто антиросійський характер, формує атмосферу нетерпимості довкола ветеранів Великої Вітчизняної війни, особливо російського походження”. Хоча, відверто кажучи, прочитавши статтю Ігоря Роп”яника, нічого подібного там знайти не вдалося. Журналіст жодним словом не намагається розпалювати міжнаціональну ворожнечу. Він лише спробував подати власне бачення щодо ставлення державного керівництва до окремих ветеранів Радянської та вояків Української повстанської армії. Натомість керівництво російської громади Прикарпаття вимагає в державних чиновників області заборонити такі публікації. Журналісти газети “Галичина” вже зараз запитують, чи не варто їм з нагоди кожної статті на подібну тематику звертатися за дозволом до керівництва російської громади Івано-Франківщини. Можливо, саме вона здійснюватиме цензуру публікацій галицьких журналістів, оскільки реакція на окремі статті в “Галичині” вже аж занадто різка, якщо не сказати хвороблива.
Олекса Боярко
І знову – про високу культуру та її конфлікт з радянською дійсністю. 10 жовтня виповниться 114 років від народження поета-неокласика Михайла Драй-Хмари. Перед мікрофоном Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Михайло Драй-Хмара народився 10 жовтня 1889 року у селі Малих Канівцях на Черкащині. Він навчався у Колеґії Ґалаґана у Києві та на історико-філологічному факультеті Київського університету. 1913 року, ще студентом, він виїхав у наукове відрядження, під час якого працював у Львові, Будапешті, Загребі, Белграді, Бухаресті. 1918 року він став професором Кам’янець-Подільського університету, через 5 років повернувся до Києва, викладав у Медичному інституті, працював в академічних установах. За твердженням його дочки Оксани, Драй-Хмара знав 19 мов. Він перекладав поезії Богдановича, Бодлера, Верлена, Данте, Леконта де Ліля, Маллярме, Метерлінка, Пушкіна. Свій перший оригінальний вірш поет опублікував тридцяти одного року, а 1926 року у Києві вийшла його збірка віршів “Проростень”. Драй-Хмара входив до поетичної групи ”неокласиків”, переслідуваної більшовистською критикою за відрив від сучасності та захоплення Заходом. Про спротив п’яти «неокласиків» комуністичній ідеології поет писав у вірші “Лебеді”:
О, гроно п’ятірне нездоланих співців, Крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів, Що розбиває лід одчаю і зневіри.
1933 року Драй-Хмара був заарештований за звинуваченням у приналежності до контрреволюційної націоналістичної організації. Перше його ув’язнення тривало 3 місяці, після чого поет був звільнений з роботи із забороною викладати і публікуватися. 5 вересня 35-го року Драй-Хмара був заарештований як терорист і ув’язнений у Лук’янівській в’язниці у Києві. Під час слідства він відкидав усі звинувачення, відтак був перевезений до Москви і там засуджений Особливою нарадою до п’яти років концентраційних таборів. 27 травня 38-го року у таборі Ортукан на Колимі він був засуджений за антирадянську пропаґанду ще на 10 років. Михайло Драй-Хмара загинув у концтаборі 19 січня 1939 року. Віталій Пономарьов, “Радіо Свобода”, Київ.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі. Ви слухали програму “МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА”. Вів передачу Олекса Боярко. Говорить “Радіо Свобода”.
