Київ-Прага, 19 листопада 2003 року.
Олекса Боярко
Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма “МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА”. Перед мікрофоном Олекса Боярко. Сьогодні наша програма присвячена сучасним проблемам української культури.
Київська виставкова зала Національної спілки майстрів народної творчості приймає гостей – митців Карпатського регіону. Там побувала наша колега Богдана Костюк.
Богдана Костюк
Акуратний двоповерховий будиночок розташований на вулиці Рейтарській 27А важко побачити зразу, немає ані реклами, ані вказівок, а вже тоді, коли потрапляєте туди, то ніби опиняєтесь у світі карпатських легенд, десь поміж зеленими схилами гір і високим синім небом. Виставка майстрів косівської кераміки Галини і Михайла Трушиків та різьбяра Юрія Павловича, то ніби відвідини Галичини, де оживають герої легенд і народних пісень.
Родина Трушиків – послідовники традиції гуцульської кераміки і водночас новатори у підході до плину висвітлення людського життя серед зачарованих полонин. І за словами мистецтвознавця Романи Кобальчинської.
Романа Кобальчинська
Гуцульська кераміка є дуже цікавою. Цікава кольоритом насамперед. І родина Трушиків, дуже симпатичні молоді люди, вони постійно працюють з керамікою. Вивчивши досконало традицію вони почали творити своє мистецтво. Коли потрапляєш на їхню виставку, то зразу тобі дмухає в лице вітерець з гір. Дивишся на ці миски, тарелі настінні, кахлі з традиційними сюжетними рисунками, які побутували з давніх давен, але у виконанні Трушиків вони вже цілком інші, це їхні композиції сюжетні. Вони відмінні дещо трошки від того класичного, але вони є дуже старі, такі дуже глибоко мистецькі. Бо коли дивишся чи на той хресток на кахлі, то він такий є і так добре зроблений і закомпонований у той квадратиках, що очей відірвати не можна.
Богдана Костюк
Юрій Павлович, як майстер різьби сформувався на благодатній землі Косівщини. Провідною темою і героїнею творчості стала Гуцульщина з її неповторною красою, побутом горян, звичаями і традиціями. Слово Романі Кобальчинській.
Романа Кобальчинська
Як мені пояснив один гуцул, Юрій Свідерначук: “Пані Рома, в нас немає багато землі, так як на Східній Україні, тому маєм трохи руки вільніші і тому наші руки є до промислу. Тому в нас дуже розвинено мистецтво і різьблення і кераміка. І в тому дійсно є правда і мені чогось так прикро, що наші багаті люди приїжджають до нас в музей Пирогово, а потім я часто буваю у них в гостях, бачу дуже дорогі речі в сріблі, а свого нема нічого. Так думаю, Боже мій, чи вони не бачать тої краси, яка в нас є на землі. І що ми є варті, коли ми своє не поцінуємо, то нас ніхто не поцінує”.
Богдана Костюк
Зазначає пані Кобальчинська. З Києва для “Радіо Свобода” Богдана Костюк.
Олекса Боярко
Чимало цікавого діється і в українській літературі. Про актуальні проблеми красного письменства розмову ведуть головний редактор журналу “Книжник-ревю” Костянтин Родик та наш колега Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Ми не часто чуємо нарікання на постколоніальний статус сучасної української літератури і одна з головних ознак цього статусу, це є мовляв, її неповнота, відсутність деяких обов’язкових для сучасної літератури напрямків, жанрів, імен. Чи справді сучасна українська література є неповною?
Костянтин Родик
Я не думаю, що вона є сьогодні неповною, хоча розумію звідки тягнеться таке розуміння. Справа в тому, що література стара класична література дійсно була неповною. В нас не було так званої середньої полиці, тобто якісної популярної прози. У нас не було підґрунтя літератури взагалі, поп-жанрів, детектив, дамський роман. Але от за ті 12 років, що українська література живе поза ідеологічним тиском у нас з’явилися всі жанри, які мусять бути ознакою здорової нормальної літератури. У нас є література висока. Скажімо, яка позначена там іменами Андруховича, Забужко. У нас є високоякісна література середньої полиці, той же самий Юрій Макаров з його “Культурним шаром”. Власне, оця вся серія видавництва “Факт” “Все окрім зайвого” – це є та середня полиця української сьогоднішньої літератури.
Є література, яку важко порівнювати з чимось вчора. Скажімо, там проза Поваляєвої, Пиркало, Софійки Андрухович. Це взагалі нові жанри для нашої літератури, як такої, і не тільки нашої, а взагалі літератури, якщо розглядати, поруч покласти польську, російську літературу.
Так що в нас все є, у нас нема одного – нема часу на читання. Якби у нас був час і ми б це все прочитали, ми би збагнули, що література у нас заповнила всі жанрові лакуни.
Віталій Пономарьов
Однією із функцій цієї високої літератури є не тільки бути візитівкою літератури, але також продукувати критерії естетичної досконалості.
Костянтин Родик
Насправді, я не думаю, що оця дидактична функція літератури є іманентною їй. Справжня література, це речі малоусвідомлювані. Естетика всередині творця. А в тому, що він робить, він свідомо не ставить цих реперів.
Віталій Пономарьов
А якщо подивитися на вплив високої літератури на середньої полиці, на масову літературу, чи є цей вплив?
Костянтин Родик
В усьому світі вже стало співвідношення між серйозною літературою і поп-літературою, один до десяти. Тобто 9 чоловік читають, те що читають в усьому світі в метро: це детективи, дамський роман, трилери. І тільки один з тих десяти читає серйозну літературу.
Відповідно і вплив, якщо ми говоримо про те, що висока література може нести якійсь вплив більш серйозний, чим масова література. То це один до десяти. От що краще, щоб була оця масова література більш високого рівня, чи щоб було більше творів високого мистецтва?
Мені здається, що от якщо розглядати масовий вплив, то краще, щоб література середньої полиці була якісною. От яскравий представник, це Паоло Коельйо. Це якісна література середньої полиці, її читають мільйони. А скажімо, Фуко читають все-таки один з десяти, може один з двадцяти, а може, один з сотні, хоча це прекрасна висока література.
Віталій Пономарьов
Давайте повернемось до літератури середньої полиці. Окрім Юрія Макарова чи є ще в Україні такі імена, які мають справді масовий вплив?
Костянтин Родик
Ну от візьмемо Винничука, з його прозою: от “Діви ночі”, “Мальва Ланда”, останній роман, який в “Книжці року” став лідером осені. Що це висока література? Це дуже гарна література середньої позиції. Це непогані наклади. Скажімо, от “Легенди Львова”. Це література, чи це взагалі нон-фікшн. Вона продалася уже в межах 50 тисяч примірків.
Так само Оксани Забужко “Польові дослідження”, вісім перевидань вийшло. Повертаючись до рейтингу “Книжка року”, оскільки щойно були оприлюднені результати лідерів півріччя, в сімці кращих книжок “Рекреації” Андруховича.
От хвиля розкрути бренду. “Рекреація” – це уже брендовий твір і ось він сьогодні перевиданий уже втретє, здається, чи вчетверте навіть. Сьогодні він потіняє його нову річ “12 обручів”. Тобто він став явищем масової читацької свідомості. Ну наскільки це можливо? Да, це близько трьох тисяч примірників. От стільки в нас активних читачів. Але це непогано.
Віталій Пономарьов
Одним із виявів зв’язку літератури з іншими літературами є переклади, як у цьому сенсі в українській літературі?
Костянтин Родик
Ну знов таки, якщо порівнювати з російським ринком чи з польським ринком, то це крапелька в морі перекладів те, що робиться в Україні. Але переклади виходять і виходять непогані. Візьміть ті, що з’явилися от щойно, і знов таки вони серед лідерів осені, це Богуміл Мілграбол або Інгеборг Бахман видані у Львові. Це сучасна література, це популярна література, це модна література, яка перекладається, вона в нас є.
І знов таки, я повторюсь, широкого вибору в нас таки немає. Але якби у нас був час, то ми не встигли з Вами прочитати й те, що є.
Віталій Пономарьов
А як Ви дивитися на ту певну спеціалізацію перекладацьку, коли письменник починає перекладати те, що йому найближче, приміром, як Олександр Ірванець перекладає Владіміра Орлова, білоруса. Чи Євгенія Кононенко перекладає, так би мовити, жіночі романи з французької.
Костянтин Родик
Знаєте, найкращі переклади, це ті, що зроблені не на замовлення, а “в стіл”, як правило. Добре, що оця робота “в стіл” співпадає з бажанням видавця оприлюднити цей факт. Було б неприродно, якби Ірванця змушувати перекладати якісь політологічні тексти, хоча, очевидно, він би й це зробив більш менш пристойно.
Так що це нормально, якщо пані Кононенко подобається сучасна французька проза, то слава Богу. Ми всі мусимо бути вдячні, що її очима бачимо оці речі. Он скажімо, Поль Константа, якого видав той самий “Факт” “Гонкурівський лавреат”. Це прекрасно, що вона за це береться і прекрасно, що синхронно попадає в бажання видавництва “Факт” оприлюднювати ці тексти.
Віталій Пономарьов
Отже, залишається тільки просити Бога, щоб дав час для читання тих гарних книжок?
Костянтин Родик
Це головне, звичайно. Буде час і ми побачимо скільки ж все таки гарних і скільки, як не прикро не прочитаних нами текстів.
Віталій Пономарьов
Дуже дякую за розмову. Це був головний редактор часопису “Книжник-ревю” Костянтин Родик. Вів розмову Віталій Пономарьов.
Олекса Боярко
І на завершення програми – несподіваний погляд на всім добре відоме явище передплати преси. Перед мікрофоном президент Українського пен-клубу Євген Сверстюк.
Євген Сверстюк
Передплата газет і журналів. Як це важливо, як багато значать ці слова в історії культури. “Панове субскрибенти”, звертався поштиво Шевченко до людей, які своєю передплатою підтримували українського поета в миколаївській Росії. Чи міг би Шевченко без них видати своїх “Гайдамаків”? Чи міг би братися за видання “Живописної України”? Чи міг би Шевченко чи Куліш видавати “Буквар” без активної підтримки людей, які свідомо ширили поле культури. А всі українські газети й журнали в Галичині, хіба б існували без патріотичної підтримки передплатника, який часто економив на молоці і хлібі, щоб зібрати гроші на передплату.
Видано IV том “Листів до Коцюбинського”. В одному з листів студент політехніки Саєнко пише, як він разом з приятелем стягнувся на передплату “Українського літературно-наукового вісника”. На обід вони вирішили брати одну порцію борщу на двох, і за рік набереться на річну передплату.
Великий український меценат Євген Чикаленко згадує, як він провідав великого мецената Симиренка і побачив у нього у кутку купу порожніх сірникових коробок.
- На що вони Вам?
- А чого мають пропадати дурно, я за них виміняю повний з сірниками, - сказав Симиренко, який щорічно роздавав десятки тисяч рублів на українські справи.
Я поклонився йому до землі, каже найбільший український меценат української видавничої справи Євген Чикаленко.
Дуже сутужно жив український інтелігент у совєтські часи. А проте передплачував декілька видань. Навіть бідний студент передплачував. Соромно було признаватися в тому, хто не передплачує, не читає, не знає.
Тепер культура передплати впала і боюсь, що впала культура читача. Хоча змістовність публікацій не йде в ніяке порівняння. Колись навіть і не снилося те багатство, яке з’явилося в пресі в останні 14 років. А на кожнім кроці зустрічаєш людей, які нічого не передплачують. При чому не з матеріальних резонів, хоча й трапляються люди, які скаржаться на брак коштів. Найчастіше зустрічаємо людей, які не ділять порції борщу з товаришем, щоб зекономити на передплату.
- Де можна прочитати “Нашу віру”? – запитують мене.
- Передплатіть за сім гривень на рік.
- Та я чомусь нічого не передплачую.
Оте” чомусь“ має безліч виправдань, а по суті не має жодного виправдання. В нашому суспільстві впав рівень відповідальності. В нашому суспільстві поширились мотиви патріотичного скигління і жебрацтва. Мало видно людей скромних і суворих по відношенню до себе, готових затягувати пояс.
В кожному суспільстві є даючі і беручі, але у нас найбільше тих, що шукають спонсора. А суспільство тримається на тих, що вміють давати, вміють підтримувати, вміють жертвувати, уміють бути активними громадянами.
Передплата ж у нас часто нижче собівартості видання. Вона вимагає мінімальних коштів і мінімальних зусиль. Але треба активно хотіти, треба знати, що твої зусилля, твоя підтримка, твій голос, твоє “так” або “ні” будуть будувати вертикаль суспільства. Вони зміцнюють основи нашої культури. Для “Радіо Свобода” Євген Сверстюк.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі. Ви слухали програму “МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА”. Вів передачу Олекса Боярко. Говорить “Радіо Свобода”.
Олекса Боярко
Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма “МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА”. Перед мікрофоном Олекса Боярко. Сьогодні наша програма присвячена сучасним проблемам української культури.
Київська виставкова зала Національної спілки майстрів народної творчості приймає гостей – митців Карпатського регіону. Там побувала наша колега Богдана Костюк.
Богдана Костюк
Акуратний двоповерховий будиночок розташований на вулиці Рейтарській 27А важко побачити зразу, немає ані реклами, ані вказівок, а вже тоді, коли потрапляєте туди, то ніби опиняєтесь у світі карпатських легенд, десь поміж зеленими схилами гір і високим синім небом. Виставка майстрів косівської кераміки Галини і Михайла Трушиків та різьбяра Юрія Павловича, то ніби відвідини Галичини, де оживають герої легенд і народних пісень.
Родина Трушиків – послідовники традиції гуцульської кераміки і водночас новатори у підході до плину висвітлення людського життя серед зачарованих полонин. І за словами мистецтвознавця Романи Кобальчинської.
Романа Кобальчинська
Гуцульська кераміка є дуже цікавою. Цікава кольоритом насамперед. І родина Трушиків, дуже симпатичні молоді люди, вони постійно працюють з керамікою. Вивчивши досконало традицію вони почали творити своє мистецтво. Коли потрапляєш на їхню виставку, то зразу тобі дмухає в лице вітерець з гір. Дивишся на ці миски, тарелі настінні, кахлі з традиційними сюжетними рисунками, які побутували з давніх давен, але у виконанні Трушиків вони вже цілком інші, це їхні композиції сюжетні. Вони відмінні дещо трошки від того класичного, але вони є дуже старі, такі дуже глибоко мистецькі. Бо коли дивишся чи на той хресток на кахлі, то він такий є і так добре зроблений і закомпонований у той квадратиках, що очей відірвати не можна.
Богдана Костюк
Юрій Павлович, як майстер різьби сформувався на благодатній землі Косівщини. Провідною темою і героїнею творчості стала Гуцульщина з її неповторною красою, побутом горян, звичаями і традиціями. Слово Романі Кобальчинській.
Романа Кобальчинська
Як мені пояснив один гуцул, Юрій Свідерначук: “Пані Рома, в нас немає багато землі, так як на Східній Україні, тому маєм трохи руки вільніші і тому наші руки є до промислу. Тому в нас дуже розвинено мистецтво і різьблення і кераміка. І в тому дійсно є правда і мені чогось так прикро, що наші багаті люди приїжджають до нас в музей Пирогово, а потім я часто буваю у них в гостях, бачу дуже дорогі речі в сріблі, а свого нема нічого. Так думаю, Боже мій, чи вони не бачать тої краси, яка в нас є на землі. І що ми є варті, коли ми своє не поцінуємо, то нас ніхто не поцінує”.
Богдана Костюк
Зазначає пані Кобальчинська. З Києва для “Радіо Свобода” Богдана Костюк.
Олекса Боярко
Чимало цікавого діється і в українській літературі. Про актуальні проблеми красного письменства розмову ведуть головний редактор журналу “Книжник-ревю” Костянтин Родик та наш колега Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Ми не часто чуємо нарікання на постколоніальний статус сучасної української літератури і одна з головних ознак цього статусу, це є мовляв, її неповнота, відсутність деяких обов’язкових для сучасної літератури напрямків, жанрів, імен. Чи справді сучасна українська література є неповною?
Костянтин Родик
Я не думаю, що вона є сьогодні неповною, хоча розумію звідки тягнеться таке розуміння. Справа в тому, що література стара класична література дійсно була неповною. В нас не було так званої середньої полиці, тобто якісної популярної прози. У нас не було підґрунтя літератури взагалі, поп-жанрів, детектив, дамський роман. Але от за ті 12 років, що українська література живе поза ідеологічним тиском у нас з’явилися всі жанри, які мусять бути ознакою здорової нормальної літератури. У нас є література висока. Скажімо, яка позначена там іменами Андруховича, Забужко. У нас є високоякісна література середньої полиці, той же самий Юрій Макаров з його “Культурним шаром”. Власне, оця вся серія видавництва “Факт” “Все окрім зайвого” – це є та середня полиця української сьогоднішньої літератури.
Є література, яку важко порівнювати з чимось вчора. Скажімо, там проза Поваляєвої, Пиркало, Софійки Андрухович. Це взагалі нові жанри для нашої літератури, як такої, і не тільки нашої, а взагалі літератури, якщо розглядати, поруч покласти польську, російську літературу.
Так що в нас все є, у нас нема одного – нема часу на читання. Якби у нас був час і ми б це все прочитали, ми би збагнули, що література у нас заповнила всі жанрові лакуни.
Віталій Пономарьов
Однією із функцій цієї високої літератури є не тільки бути візитівкою літератури, але також продукувати критерії естетичної досконалості.
Костянтин Родик
Насправді, я не думаю, що оця дидактична функція літератури є іманентною їй. Справжня література, це речі малоусвідомлювані. Естетика всередині творця. А в тому, що він робить, він свідомо не ставить цих реперів.
Віталій Пономарьов
А якщо подивитися на вплив високої літератури на середньої полиці, на масову літературу, чи є цей вплив?
Костянтин Родик
В усьому світі вже стало співвідношення між серйозною літературою і поп-літературою, один до десяти. Тобто 9 чоловік читають, те що читають в усьому світі в метро: це детективи, дамський роман, трилери. І тільки один з тих десяти читає серйозну літературу.
Відповідно і вплив, якщо ми говоримо про те, що висока література може нести якійсь вплив більш серйозний, чим масова література. То це один до десяти. От що краще, щоб була оця масова література більш високого рівня, чи щоб було більше творів високого мистецтва?
Мені здається, що от якщо розглядати масовий вплив, то краще, щоб література середньої полиці була якісною. От яскравий представник, це Паоло Коельйо. Це якісна література середньої полиці, її читають мільйони. А скажімо, Фуко читають все-таки один з десяти, може один з двадцяти, а може, один з сотні, хоча це прекрасна висока література.
Віталій Пономарьов
Давайте повернемось до літератури середньої полиці. Окрім Юрія Макарова чи є ще в Україні такі імена, які мають справді масовий вплив?
Костянтин Родик
Ну от візьмемо Винничука, з його прозою: от “Діви ночі”, “Мальва Ланда”, останній роман, який в “Книжці року” став лідером осені. Що це висока література? Це дуже гарна література середньої позиції. Це непогані наклади. Скажімо, от “Легенди Львова”. Це література, чи це взагалі нон-фікшн. Вона продалася уже в межах 50 тисяч примірків.
Так само Оксани Забужко “Польові дослідження”, вісім перевидань вийшло. Повертаючись до рейтингу “Книжка року”, оскільки щойно були оприлюднені результати лідерів півріччя, в сімці кращих книжок “Рекреації” Андруховича.
От хвиля розкрути бренду. “Рекреація” – це уже брендовий твір і ось він сьогодні перевиданий уже втретє, здається, чи вчетверте навіть. Сьогодні він потіняє його нову річ “12 обручів”. Тобто він став явищем масової читацької свідомості. Ну наскільки це можливо? Да, це близько трьох тисяч примірників. От стільки в нас активних читачів. Але це непогано.
Віталій Пономарьов
Одним із виявів зв’язку літератури з іншими літературами є переклади, як у цьому сенсі в українській літературі?
Костянтин Родик
Ну знов таки, якщо порівнювати з російським ринком чи з польським ринком, то це крапелька в морі перекладів те, що робиться в Україні. Але переклади виходять і виходять непогані. Візьміть ті, що з’явилися от щойно, і знов таки вони серед лідерів осені, це Богуміл Мілграбол або Інгеборг Бахман видані у Львові. Це сучасна література, це популярна література, це модна література, яка перекладається, вона в нас є.
І знов таки, я повторюсь, широкого вибору в нас таки немає. Але якби у нас був час, то ми не встигли з Вами прочитати й те, що є.
Віталій Пономарьов
А як Ви дивитися на ту певну спеціалізацію перекладацьку, коли письменник починає перекладати те, що йому найближче, приміром, як Олександр Ірванець перекладає Владіміра Орлова, білоруса. Чи Євгенія Кононенко перекладає, так би мовити, жіночі романи з французької.
Костянтин Родик
Знаєте, найкращі переклади, це ті, що зроблені не на замовлення, а “в стіл”, як правило. Добре, що оця робота “в стіл” співпадає з бажанням видавця оприлюднити цей факт. Було б неприродно, якби Ірванця змушувати перекладати якісь політологічні тексти, хоча, очевидно, він би й це зробив більш менш пристойно.
Так що це нормально, якщо пані Кононенко подобається сучасна французька проза, то слава Богу. Ми всі мусимо бути вдячні, що її очима бачимо оці речі. Он скажімо, Поль Константа, якого видав той самий “Факт” “Гонкурівський лавреат”. Це прекрасно, що вона за це береться і прекрасно, що синхронно попадає в бажання видавництва “Факт” оприлюднювати ці тексти.
Віталій Пономарьов
Отже, залишається тільки просити Бога, щоб дав час для читання тих гарних книжок?
Костянтин Родик
Це головне, звичайно. Буде час і ми побачимо скільки ж все таки гарних і скільки, як не прикро не прочитаних нами текстів.
Віталій Пономарьов
Дуже дякую за розмову. Це був головний редактор часопису “Книжник-ревю” Костянтин Родик. Вів розмову Віталій Пономарьов.
Олекса Боярко
І на завершення програми – несподіваний погляд на всім добре відоме явище передплати преси. Перед мікрофоном президент Українського пен-клубу Євген Сверстюк.
Євген Сверстюк
Передплата газет і журналів. Як це важливо, як багато значать ці слова в історії культури. “Панове субскрибенти”, звертався поштиво Шевченко до людей, які своєю передплатою підтримували українського поета в миколаївській Росії. Чи міг би Шевченко без них видати своїх “Гайдамаків”? Чи міг би братися за видання “Живописної України”? Чи міг би Шевченко чи Куліш видавати “Буквар” без активної підтримки людей, які свідомо ширили поле культури. А всі українські газети й журнали в Галичині, хіба б існували без патріотичної підтримки передплатника, який часто економив на молоці і хлібі, щоб зібрати гроші на передплату.
Видано IV том “Листів до Коцюбинського”. В одному з листів студент політехніки Саєнко пише, як він разом з приятелем стягнувся на передплату “Українського літературно-наукового вісника”. На обід вони вирішили брати одну порцію борщу на двох, і за рік набереться на річну передплату.
Великий український меценат Євген Чикаленко згадує, як він провідав великого мецената Симиренка і побачив у нього у кутку купу порожніх сірникових коробок.
- На що вони Вам?
- А чого мають пропадати дурно, я за них виміняю повний з сірниками, - сказав Симиренко, який щорічно роздавав десятки тисяч рублів на українські справи.
Я поклонився йому до землі, каже найбільший український меценат української видавничої справи Євген Чикаленко.
Дуже сутужно жив український інтелігент у совєтські часи. А проте передплачував декілька видань. Навіть бідний студент передплачував. Соромно було признаватися в тому, хто не передплачує, не читає, не знає.
Тепер культура передплати впала і боюсь, що впала культура читача. Хоча змістовність публікацій не йде в ніяке порівняння. Колись навіть і не снилося те багатство, яке з’явилося в пресі в останні 14 років. А на кожнім кроці зустрічаєш людей, які нічого не передплачують. При чому не з матеріальних резонів, хоча й трапляються люди, які скаржаться на брак коштів. Найчастіше зустрічаємо людей, які не ділять порції борщу з товаришем, щоб зекономити на передплату.
- Де можна прочитати “Нашу віру”? – запитують мене.
- Передплатіть за сім гривень на рік.
- Та я чомусь нічого не передплачую.
Оте” чомусь“ має безліч виправдань, а по суті не має жодного виправдання. В нашому суспільстві впав рівень відповідальності. В нашому суспільстві поширились мотиви патріотичного скигління і жебрацтва. Мало видно людей скромних і суворих по відношенню до себе, готових затягувати пояс.
В кожному суспільстві є даючі і беручі, але у нас найбільше тих, що шукають спонсора. А суспільство тримається на тих, що вміють давати, вміють підтримувати, вміють жертвувати, уміють бути активними громадянами.
Передплата ж у нас часто нижче собівартості видання. Вона вимагає мінімальних коштів і мінімальних зусиль. Але треба активно хотіти, треба знати, що твої зусилля, твоя підтримка, твій голос, твоє “так” або “ні” будуть будувати вертикаль суспільства. Вони зміцнюють основи нашої культури. Для “Радіо Свобода” Євген Сверстюк.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі. Ви слухали програму “МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА”. Вів передачу Олекса Боярко. Говорить “Радіо Свобода”.
