Київ, 26 березня 2004 року.
Олекса Боярко
Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма ”Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
Перед мікрофоном Олекса Боярко. Ми продовжуємо цикл передач радіо “Свобода”, присвячений етнонаціональному портрету України.
Азербайджан та Україна. Азербайджанці в Україні. Цим темам сьогодні присвячена розповідь, якою розпочинає нашу програму доцент Києво-Могилянської академії Ігор Лосєв.
Ігор Лосєв
Це основне населення Республіки Азербайджан, де вони становлять понад 80% людності. Загальна чисельність на пострадянському просторі за різними оцінками більше 6 млн.
Азербайджанці – тюркський народ, їх називали раніше кавказькими тюрками, кавказькими татарами. Азербайджанська мова належить до південно-західної гілки тюркських мов і дуже близька до мови анатолійських турків. Сучасна літературна мова азербайджанців склалася в середині ХІХ століття на основі бакинського і шемахинського діалектів.
Писемність до 1929 року була на основі арабської абетки, з 1929 до 1939 – на основі латинської абетки, з 1939 – на кирилиці.
Нині, після відновлення незалежності Азербайджану в країні знову повернулися до латинської абетки.
Азербайджанські мусульмани – переважно шиїти, що пов''язано з багатовіковим перебуванням під владою Ірану, де шиїзм є панівною версією ісламу. Проте, переважна більшість азербайджанського етносу зосереджена за кордоном Азербайджану, на території Ірану. Це так звана провінція Іранський Азербайджан, де азербайджанців принаймні вдвічі більше, ніж на теренах незалежної азербайджанської держави.
Азербайджанський етнос поділяється на багато субетносів: айруми, карапапахи, шахсевани, афшари, падари, карадагці та інші.
Але загальноетнічна азербайджанська самосвідомість однозначно перевершує субетнічну і в цьому сенсі азербайджанському етносу ніщо не загрожує.
Цей етнос пережив потужний культурно-цивілізаційний вплив Ірану, Османської імперії, Російської імперії, що намагалася завоювати Азербайджан ще з часів Петра І, але їй це вдалося зробити лише в 1828 році за Туркманчайською мирною угодою. Росія тоді ще не відмовилась від ідеї про кидок на Індію, тобто Володимир Жиріновський з його мрією про помиття армійських чобіт у водах Індійського океану є законним ідеологічним спадкоємцем Петра Романова.
Олекса Боярко
Говорить радіо “Свобода”. Серед усіх українських дисидентів один лише Валерій Марченко був звинувачений одночасно і в українському, і в азербайджанському буржуазному націоналізмі. Про Валерія Марченка як перекладача з азербайджанської і на азербайджанську мову та дослідника азербайджанської літератури розповідає Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Валерій Марченко народився у Києві 16 вересня 1947 року. Під час навчання у Київському університеті він пройшов стажування в університеті в Баку, де вивчав азербайджанську мову та літературу. Після закінчення університету Марченко працював у редакції газети “Літературна Україна”, викладав українську мову та літературу у школі. Саме тоді він опублікував літературознавчі статті “Обличчям на Схід” та “Давня азербайджанська література в дослідженнях Аґатангела Кримського”. Марченко переклав українською мовою твори азербайджанських письменників, зокрема, Сулеймана Ахундова, Джаліла Мамедкулі-Заде, Анара, Расула Рзаєва. Для публікації у молодіжних виданнях Азербайджану та Туркменістану він перекладав твори українських письменників, приміром, оповідання Григорія Тютюнника “Маркіян”. 25 червня 1973 року Марченко був заарештований за звинуваченням одночасно в українському та азербайджанському буржуазному націоналізмі. Він був засуджений до шести років ув’язнення та двох років заслання за так звані “злісні наклепи на радянську дійсність”. За висновком суду, націоналістичні переконання Марченка (цитата) “склалися в результаті ознайомлення з нелеґальною антирадянською літературою та прослухування ворожих висилань західних радіостанцій”. У пермському концтаборі Марченко приєднався до діяльності Української Гельсінкської групи, писав статті, нариси та відкриті листи. Після повернення до Києва у травні 81-го року він займався правозахисною діяльністю і одночасно перекладав твори Уеллса, Х’юза, Моема, Джефферсона, Едгара По, Джерома, Сенкевича. “Виступивши проти цілої імперії брехні, – згадував Марченко згодом, – я мав одну підпору – свідомість, що ярмо нестерпне”. 21 жовтня 83-го року він був заарештований вдруге і за антирадянську аґітацію та пропаґанду засуджений до десяти років ув’язнення і п’яти років заслання. Після покарання карцером у концтаборі особливо суворого режиму у селі Кучиному Пермської області Росії у Валерія Марченка загострилася давня хвороба. Він помер 7 жовтня 1984 року у в’язничній лікарні в Ленінграді.
Олекса Боярко
Говорить Радіо “Свобода”. Ми продовжуємо розповідь про азербайджанський етнос. Перед мікрофоном Ігор Лосєв.
Ігор Лосєв
Серйозною проблемою Азербайджану після російського завоювання стає вірмено-азербайджанський антогонізм. ВРЕ – т. І 1926 рік видання, пояснює його виключно соціально-економічною ситуацією країни, бо вірмени на її території були переважно землеробським елементом, а азербайджанці за основну галузь виробництва мали тваринництво.
Суперечки виникали через водні ресурси, зимові й літні пасовиська.
Крім того, вірменські торговці в містах і селах були представниками фінансового капіталу, причому, переважно, як стверджує ВРЕ, хижацького, лихварського капіталу.
Реакція економічно пригнобленого азербайджанського населення набувала, як стверджували марксистські автори ВРЕ: “форму гострих конфліктів з націоналістичним забарвленням”.
Царський уряд Росії вміло використовував ці етнічні конфлікти за схемою “Divide et impera” – “Поділяй і владарюй”.
Чимало царських адміністраторів свідомо нацьковували азербайджанських мусульман на християнське вірменське населення (як приміром поліцмейстер Баку Накашидзе) і провокували збройні сутечки в Баку, Тіфлісі, Карабасі, Кубі і так далі.
Після лютого 1917 року в Азербайджані почалася боротьба за державну незалежність. Її очолила партія “Муссават” – “Рівність”.
Спочатку азербайджанці “грузини і вірмени під проводом своїх національних партій – “Муссават”, грузинської меншевицької, та “Дашнакцутюн” створили Закавказький комісаріат, згодом Закавказький сейм.
“Муссават” почала негайно створювати азербайджанські збройні сили (ця партія не припустилась помилок Української Центральної Ради з її хворобливим пацифізмом). Муссаватисти організували розброєння російських військ, що відступали з Кавказького фронту.
27 травня 1918 року Закавказька республіка розпалася на незалежні держави: Грузію, Азербайджан і Вірменію (так звану Араратську республіку). Муссаватисти організували свій політичний центр у місті Гянджа, бо владу в Баку захопили більшовики. Більшовик Степан Шаумян став намісником червоної Москви в Закавказзі.
Більшовики в боротьбі проти муссаватистів вступили в союз із збройними загонами вірменської партії “Дашнакцутюн”, які влаштовували різанину мусульман в містах Шемаха, Куба та інших.
Після цього азербайджанські націонал-комуністи з партії “Гуммет” (своєрідний аналог українських боротьбістів) відмовилися визнавати Советську владу. Баку був взятий турками за допомоги англійців. У 1920 році советська 11-та армія на чолі з Кіровим окупувала Азербайджан. Незалежна держава припинила своє існування. Незалежність відновили в 1991 році.
Олекса Боярко
Конгрес азербайджанців України – одна із численних національних громад, яка нараховує близько п‘ятдесяти тисяч членів та прихильників. Це повідомив голова секретаріату Конгресу Фаїл Абідов, який коротко розповів про діяльність цієї організації.
Фаїл Абідов
У першу чергу – вітаю усіх українських азербайджанців! Конгрес азербайджанців займається багатьма важливими справами. Ми захищаємо права азербайджанців, які проживають в Україні.
Ми створили свій ансамбль та здійснюємо культурні заходи, за участю цього музичного колективу та танцювальної групи. Розповідаємо нашій молоді про традиції, звичаї, культуру Азербайджану, знайомимо з азербайджанською літературою. Так, ми зібрали у приміщенні Конгресу азербайджанців цілу бібліотеку. А ще у нас є своя маленька футбольна команда.
Чимало заходів ми здійснюємо до національних і державних свят Азербайджану. Нещодавно відзначили свято Нуйруз Байрам – запросили близько чотирьохсот гостей з інших культурних товариств та владних інститутів України. Ми також беремо участь у роботі Ради національних меншин при Президентові України.
Олекса Боярко
Говорить радіо “Свобода”. Чисельний стан та інші об‘єктивні характеристики азербайджанської діаспори в України – цим закінчує свій виступ у нашій програмі Ігор Лосєв.
Ігор Лосєв
Азербайджанський народ зробив великий внесок у світову культуру. Наприклад, йдеться про літературу, починаючи з ранніх епічних творів “Кёр-огли”, “Ашуг-Гариб”, “Шах-Ісмаїл”, переказів про народних співців-ашугів і до знаментитих поетів, класиків світової літератури Хагані, Нізамі - Гянджеві, коріфея лірічної поезії Фейзулі і витонченого лірика Вагіфа.
До речі, високий суспільний статус письменників і драматургів є національною традицією, вони завжди були найбільш шановними людьми в Азербайджані. З огляду на це видається дивною інформація про обговорення на рівні керівництва України пропозиції про засвідчення дружніх почуттів українського народу до азербайджанського народу шляхом встановлення на вулиці Глибочицькій в Києві пам''ятника генералу КГБ і члену політбюро ЦК КПСС Гейдару Алієву.
Туркменському народові в цьому сенсі в Києві пощастило більше, його тут символізує пам''ятник великому поетові Махтумкулі, а не Туркменбаші Сапармураду Ніязову. Варто зазначити, що відновлення незалежності Азербайджану пов''язано не з ім''ям комуністичного керівника Алієва, а першого національно-демократичного президента Азербайджану Абульфаза Ельчибея, доля якого нагадує політичну долю грузинського президента Звіада Гамсахурдіа.
Український і азербайджанський народи підтримують традиційно добрі взаємини принаймні останні 200 років.
Азербайджанська діаспора в Україні порівняно з іншими досить чисельна, вона поділяється на давніх мешканців України, яких можна вважати національною меншиною і недавніх прибульців, емігрантів економічних і політичних, що пов''язано з бурхливими подіями 90-х років на Кавказі.
За даними всеукраїнського перепису населення 2001 року в Україні визнали себе азербайджанцями 45 тис. 176 осіб. З них 23958 осіб визнали рідною мовою азербайджанську, 16968 – російську і 3224 особи українську. Найбільші громади зафіксовано в Донецькій області – 8 тис. осіб, Дніпропетровській – 5тис. 600 осіб, Харківській – 5тис. 600, АРК – 3 тис. 700 осіб.
Олекса Боярко
П’ять років тому у Києві з ініціативи нинішнього посла Азербайджану в Україні Талата Алієва і відомого музиканта Урбана Аббасова створений народний ансамбль “Азербайджан”. Розповідає художній керівник ансамблю Урбан Аббасов.
Урбан Аббасов
Наш ансамбль був тоді самодіяльним – так би мовити, хто що може. Але нас - п’ятсот тисяч азербайджанців, які мешкають в Україні, і ми – народ працьовитий і талановитий, любимо іншим показати свою вдачу. Таким чином, з часом знайшли серед земляків талановитих співаків і танцюристів. І наш ансамбль нині має музикантів, співаків, хореографів. До речі, танцювальні композиції нам ставить відомий балетмейстер, професіонал – лауреат міжнародних конкурсів Бахтіяр Агаяров.
Ми щомісяця концертуємо – адже азербайджанці проживають у двадцяти восьми регіонах України, вони радо зустрічають наш колектив, і наші виступи користуються великою популярністю не лише серед вихідців з Азербайджану. Наші концерти слухають представники усіх націй, котрі населяють Україну.
Тим більше, що музика – універсальна, і наші слухачі люблять і азербайджанські, й українські мелодії. Ми завжди пам’ятаємо, що гарна музика від душі написана, тим більше українська. Ця музика зрозуміла усім народам, які проживають в Україні
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі. Наступної п‘ятниці ми продовжимо розповідь про етнонаціональний портрет України. Ви слухали програму “”Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Вів передачу Олекса Боярко. Говорить радіо “Свобода”.
Олекса Боярко
Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма ”Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
Перед мікрофоном Олекса Боярко. Ми продовжуємо цикл передач радіо “Свобода”, присвячений етнонаціональному портрету України.
Азербайджан та Україна. Азербайджанці в Україні. Цим темам сьогодні присвячена розповідь, якою розпочинає нашу програму доцент Києво-Могилянської академії Ігор Лосєв.
Ігор Лосєв
Це основне населення Республіки Азербайджан, де вони становлять понад 80% людності. Загальна чисельність на пострадянському просторі за різними оцінками більше 6 млн.
Азербайджанці – тюркський народ, їх називали раніше кавказькими тюрками, кавказькими татарами. Азербайджанська мова належить до південно-західної гілки тюркських мов і дуже близька до мови анатолійських турків. Сучасна літературна мова азербайджанців склалася в середині ХІХ століття на основі бакинського і шемахинського діалектів.
Писемність до 1929 року була на основі арабської абетки, з 1929 до 1939 – на основі латинської абетки, з 1939 – на кирилиці.
Нині, після відновлення незалежності Азербайджану в країні знову повернулися до латинської абетки.
Азербайджанські мусульмани – переважно шиїти, що пов''язано з багатовіковим перебуванням під владою Ірану, де шиїзм є панівною версією ісламу. Проте, переважна більшість азербайджанського етносу зосереджена за кордоном Азербайджану, на території Ірану. Це так звана провінція Іранський Азербайджан, де азербайджанців принаймні вдвічі більше, ніж на теренах незалежної азербайджанської держави.
Азербайджанський етнос поділяється на багато субетносів: айруми, карапапахи, шахсевани, афшари, падари, карадагці та інші.
Але загальноетнічна азербайджанська самосвідомість однозначно перевершує субетнічну і в цьому сенсі азербайджанському етносу ніщо не загрожує.
Цей етнос пережив потужний культурно-цивілізаційний вплив Ірану, Османської імперії, Російської імперії, що намагалася завоювати Азербайджан ще з часів Петра І, але їй це вдалося зробити лише в 1828 році за Туркманчайською мирною угодою. Росія тоді ще не відмовилась від ідеї про кидок на Індію, тобто Володимир Жиріновський з його мрією про помиття армійських чобіт у водах Індійського океану є законним ідеологічним спадкоємцем Петра Романова.
Олекса Боярко
Говорить радіо “Свобода”. Серед усіх українських дисидентів один лише Валерій Марченко був звинувачений одночасно і в українському, і в азербайджанському буржуазному націоналізмі. Про Валерія Марченка як перекладача з азербайджанської і на азербайджанську мову та дослідника азербайджанської літератури розповідає Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Валерій Марченко народився у Києві 16 вересня 1947 року. Під час навчання у Київському університеті він пройшов стажування в університеті в Баку, де вивчав азербайджанську мову та літературу. Після закінчення університету Марченко працював у редакції газети “Літературна Україна”, викладав українську мову та літературу у школі. Саме тоді він опублікував літературознавчі статті “Обличчям на Схід” та “Давня азербайджанська література в дослідженнях Аґатангела Кримського”. Марченко переклав українською мовою твори азербайджанських письменників, зокрема, Сулеймана Ахундова, Джаліла Мамедкулі-Заде, Анара, Расула Рзаєва. Для публікації у молодіжних виданнях Азербайджану та Туркменістану він перекладав твори українських письменників, приміром, оповідання Григорія Тютюнника “Маркіян”. 25 червня 1973 року Марченко був заарештований за звинуваченням одночасно в українському та азербайджанському буржуазному націоналізмі. Він був засуджений до шести років ув’язнення та двох років заслання за так звані “злісні наклепи на радянську дійсність”. За висновком суду, націоналістичні переконання Марченка (цитата) “склалися в результаті ознайомлення з нелеґальною антирадянською літературою та прослухування ворожих висилань західних радіостанцій”. У пермському концтаборі Марченко приєднався до діяльності Української Гельсінкської групи, писав статті, нариси та відкриті листи. Після повернення до Києва у травні 81-го року він займався правозахисною діяльністю і одночасно перекладав твори Уеллса, Х’юза, Моема, Джефферсона, Едгара По, Джерома, Сенкевича. “Виступивши проти цілої імперії брехні, – згадував Марченко згодом, – я мав одну підпору – свідомість, що ярмо нестерпне”. 21 жовтня 83-го року він був заарештований вдруге і за антирадянську аґітацію та пропаґанду засуджений до десяти років ув’язнення і п’яти років заслання. Після покарання карцером у концтаборі особливо суворого режиму у селі Кучиному Пермської області Росії у Валерія Марченка загострилася давня хвороба. Він помер 7 жовтня 1984 року у в’язничній лікарні в Ленінграді.
Олекса Боярко
Говорить Радіо “Свобода”. Ми продовжуємо розповідь про азербайджанський етнос. Перед мікрофоном Ігор Лосєв.
Ігор Лосєв
Серйозною проблемою Азербайджану після російського завоювання стає вірмено-азербайджанський антогонізм. ВРЕ – т. І 1926 рік видання, пояснює його виключно соціально-економічною ситуацією країни, бо вірмени на її території були переважно землеробським елементом, а азербайджанці за основну галузь виробництва мали тваринництво.
Суперечки виникали через водні ресурси, зимові й літні пасовиська.
Крім того, вірменські торговці в містах і селах були представниками фінансового капіталу, причому, переважно, як стверджує ВРЕ, хижацького, лихварського капіталу.
Реакція економічно пригнобленого азербайджанського населення набувала, як стверджували марксистські автори ВРЕ: “форму гострих конфліктів з націоналістичним забарвленням”.
Царський уряд Росії вміло використовував ці етнічні конфлікти за схемою “Divide et impera” – “Поділяй і владарюй”.
Чимало царських адміністраторів свідомо нацьковували азербайджанських мусульман на християнське вірменське населення (як приміром поліцмейстер Баку Накашидзе) і провокували збройні сутечки в Баку, Тіфлісі, Карабасі, Кубі і так далі.
Після лютого 1917 року в Азербайджані почалася боротьба за державну незалежність. Її очолила партія “Муссават” – “Рівність”.
Спочатку азербайджанці “грузини і вірмени під проводом своїх національних партій – “Муссават”, грузинської меншевицької, та “Дашнакцутюн” створили Закавказький комісаріат, згодом Закавказький сейм.
“Муссават” почала негайно створювати азербайджанські збройні сили (ця партія не припустилась помилок Української Центральної Ради з її хворобливим пацифізмом). Муссаватисти організували розброєння російських військ, що відступали з Кавказького фронту.
27 травня 1918 року Закавказька республіка розпалася на незалежні держави: Грузію, Азербайджан і Вірменію (так звану Араратську республіку). Муссаватисти організували свій політичний центр у місті Гянджа, бо владу в Баку захопили більшовики. Більшовик Степан Шаумян став намісником червоної Москви в Закавказзі.
Більшовики в боротьбі проти муссаватистів вступили в союз із збройними загонами вірменської партії “Дашнакцутюн”, які влаштовували різанину мусульман в містах Шемаха, Куба та інших.
Після цього азербайджанські націонал-комуністи з партії “Гуммет” (своєрідний аналог українських боротьбістів) відмовилися визнавати Советську владу. Баку був взятий турками за допомоги англійців. У 1920 році советська 11-та армія на чолі з Кіровим окупувала Азербайджан. Незалежна держава припинила своє існування. Незалежність відновили в 1991 році.
Олекса Боярко
Конгрес азербайджанців України – одна із численних національних громад, яка нараховує близько п‘ятдесяти тисяч членів та прихильників. Це повідомив голова секретаріату Конгресу Фаїл Абідов, який коротко розповів про діяльність цієї організації.
Фаїл Абідов
У першу чергу – вітаю усіх українських азербайджанців! Конгрес азербайджанців займається багатьма важливими справами. Ми захищаємо права азербайджанців, які проживають в Україні.
Ми створили свій ансамбль та здійснюємо культурні заходи, за участю цього музичного колективу та танцювальної групи. Розповідаємо нашій молоді про традиції, звичаї, культуру Азербайджану, знайомимо з азербайджанською літературою. Так, ми зібрали у приміщенні Конгресу азербайджанців цілу бібліотеку. А ще у нас є своя маленька футбольна команда.
Чимало заходів ми здійснюємо до національних і державних свят Азербайджану. Нещодавно відзначили свято Нуйруз Байрам – запросили близько чотирьохсот гостей з інших культурних товариств та владних інститутів України. Ми також беремо участь у роботі Ради національних меншин при Президентові України.
Олекса Боярко
Говорить радіо “Свобода”. Чисельний стан та інші об‘єктивні характеристики азербайджанської діаспори в України – цим закінчує свій виступ у нашій програмі Ігор Лосєв.
Ігор Лосєв
Азербайджанський народ зробив великий внесок у світову культуру. Наприклад, йдеться про літературу, починаючи з ранніх епічних творів “Кёр-огли”, “Ашуг-Гариб”, “Шах-Ісмаїл”, переказів про народних співців-ашугів і до знаментитих поетів, класиків світової літератури Хагані, Нізамі - Гянджеві, коріфея лірічної поезії Фейзулі і витонченого лірика Вагіфа.
До речі, високий суспільний статус письменників і драматургів є національною традицією, вони завжди були найбільш шановними людьми в Азербайджані. З огляду на це видається дивною інформація про обговорення на рівні керівництва України пропозиції про засвідчення дружніх почуттів українського народу до азербайджанського народу шляхом встановлення на вулиці Глибочицькій в Києві пам''ятника генералу КГБ і члену політбюро ЦК КПСС Гейдару Алієву.
Туркменському народові в цьому сенсі в Києві пощастило більше, його тут символізує пам''ятник великому поетові Махтумкулі, а не Туркменбаші Сапармураду Ніязову. Варто зазначити, що відновлення незалежності Азербайджану пов''язано не з ім''ям комуністичного керівника Алієва, а першого національно-демократичного президента Азербайджану Абульфаза Ельчибея, доля якого нагадує політичну долю грузинського президента Звіада Гамсахурдіа.
Український і азербайджанський народи підтримують традиційно добрі взаємини принаймні останні 200 років.
Азербайджанська діаспора в Україні порівняно з іншими досить чисельна, вона поділяється на давніх мешканців України, яких можна вважати національною меншиною і недавніх прибульців, емігрантів економічних і політичних, що пов''язано з бурхливими подіями 90-х років на Кавказі.
За даними всеукраїнського перепису населення 2001 року в Україні визнали себе азербайджанцями 45 тис. 176 осіб. З них 23958 осіб визнали рідною мовою азербайджанську, 16968 – російську і 3224 особи українську. Найбільші громади зафіксовано в Донецькій області – 8 тис. осіб, Дніпропетровській – 5тис. 600 осіб, Харківській – 5тис. 600, АРК – 3 тис. 700 осіб.
Олекса Боярко
П’ять років тому у Києві з ініціативи нинішнього посла Азербайджану в Україні Талата Алієва і відомого музиканта Урбана Аббасова створений народний ансамбль “Азербайджан”. Розповідає художній керівник ансамблю Урбан Аббасов.
Урбан Аббасов
Наш ансамбль був тоді самодіяльним – так би мовити, хто що може. Але нас - п’ятсот тисяч азербайджанців, які мешкають в Україні, і ми – народ працьовитий і талановитий, любимо іншим показати свою вдачу. Таким чином, з часом знайшли серед земляків талановитих співаків і танцюристів. І наш ансамбль нині має музикантів, співаків, хореографів. До речі, танцювальні композиції нам ставить відомий балетмейстер, професіонал – лауреат міжнародних конкурсів Бахтіяр Агаяров.
Ми щомісяця концертуємо – адже азербайджанці проживають у двадцяти восьми регіонах України, вони радо зустрічають наш колектив, і наші виступи користуються великою популярністю не лише серед вихідців з Азербайджану. Наші концерти слухають представники усіх націй, котрі населяють Україну.
Тим більше, що музика – універсальна, і наші слухачі люблять і азербайджанські, й українські мелодії. Ми завжди пам’ятаємо, що гарна музика від душі написана, тим більше українська. Ця музика зрозуміла усім народам, які проживають в Україні
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі. Наступної п‘ятниці ми продовжимо розповідь про етнонаціональний портрет України. Ви слухали програму “”Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Вів передачу Олекса Боярко. Говорить радіо “Свобода”.
