Доступність посилання

ТОП новини

“Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”


Сергій Грабовський “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”

Київ-Прага, 31 березня 2004 року.

Олекса Боярко

Добрий вечір, шановні слухачі. Говорить радіо “Свобода”. В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном Олекса Боярко. Знакові події історії України та постаті її культурно-національного життя – цим темам присвячена наша передача.

Почнемо з ІСТОРИЧНОГО КАЛЕНДАРЯ. У березні виповнилося 270 років від заснування запорожцями Нової Січі на ріці Підпільній. Розповідає Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

Після зруйнування московським військом у травні 1709 року Чортомлицької Січі запорожці заснували на землях Кримського ханства у пониззі Дніпра Кам’янську, а потім Олешківську Січі. За свою протекцію хан вимагав від козаків участі в його походах і у будівництві укріплень на Перекопі. У травні 1733 року помер кошовий, спільник Мазепи Кость Гордієнко, і на Січі перемогли прихильники проросійської орієнтації. У серпні вони звернулися до російського уряду з проханням узяти Січ під протекцію. На знак згоди цариця Анна Іоанівна прислала запорожцям грамоту і клейноди. Наприкінці березня 1734 року біля впадіння річки Підпільної у Дніпро (неподалік нинішнього Нікополя) козаки заснували Нову Січ. Влітку у Лубнах вони підписали угоду з Київським генерал-губернатором Йоганом Вейсбахом. Запорожці отримали амністію, за ними зберігалося самоуправління, їм щорічно виплачувалося 20 тисяч рублів, а під час війни вони підлягали командуванню російської армії. Приналежні Січі землі – так звані “Вольності Війська Запорозького”, – були обмежені ріками Оріль, Кальміус, Південний Буг та Кінська і поділені на 8 паланок. Центром самої Січі був укріплений кіш – майдан з дерев’яною церквою Покрови Пресвятої Богородиці у східній частині, оточений тридцятьма вісьмома куренями. Навколо коша було збудоване передмістя із сотнею будинків, крамниць, яток, майстерень, шинків. Частина з усіх двадцяти тисяч запорожців несла службу безпосередньо на Січі та кордонах, решта мешкала на хуторах. У середині ХVІІІ століття запорозькі хутори перетворилися на ферми, зорієнтовані на ринок. Місце запорожця-гультяя, що жив з воєнної здобичі і плати за службу зброєю, посів козак статечний та підприємливий. Існування самоврядної Січі з вільним населенням і ринковою економікою суперечило усьому ладу Російської імперії. Відтак, 5 червня 1775 року російська армія зруйнувала Січ. 3 серпня цариця Катерина у своєму маніфесті звинуватила запорожців у намаганні (цитата) “скласти з себе область цілковито незалежну”. Невдовзі запорожці перейшли під покровительство султана і в дельті Дунаю заснували Січ, названу Задунайською. Олекса Боярко

Говорить Радіо “Свобода”. Видавництво “Дух і літера” презентувало низку нових книжок, присвячених юдаїці та історії єврейської громади України. Світ побачили наукова праця “Ранній хасидизм” професора Ігоря Турова та збірка “Євреї України у 1943 – 1953-му роках” Михайла Міцеля. Ця книга являє собою значний інтерес для громадськості, - стверджує директор видавництва “Дух і літера” Леонід Фінберг.

Леонід Фінберг

Останнім часом з’являється багато текстів і про українську і про єврейську історію, але ж не багато справжніх текстів, текстів, які спираються на глибокі фундаментальні матеріали, на архівні розвитки.

Книжка Михайла Міцеля саме з тих небагатьох, які розширюють джерелознавчу базу у єврейській історії. Вона складається з 12 таких нарисів, кожному з яких передує невеличкий коментар дослідника, а потім подаються документи часу.

Як на мою думку, ця книжка набагато ширша, ніж розповідь про суто єврейську трагедію цих страшних років взагалі в вітчизняній історії. Це книжка про трагедію радянської людини, хоча, безумовно, тут є і специфічні єврейські сюжети, а саме: еміграція через польський кордон, чи з Трансністрії в Палестину відразу після війни, специфічні антисемітські процеси післявоєнного часу інспіровані, як правило з одного боку державою, а з іншого, зубожінням і дуже важким станом взагалі життя в ті часи.

Пам’ятаю, моя мама мені про це розповідала, але я про це ніде більше не чув, що коли вона дівчинкою повернулася до Києва в 1944 році, то спершу вони жили в землянці. Але ж не про це трохи.

Тут документи кожен з яких якось абсолютно характерний для тих часів, саме кінця 40-вих – поч.50-тих. От невеличка така замітка про те, що в 1947 від недоїдання вмерло 117 тисяч людей. Як правило, про це ніхто ніколи не згадував.

Чи ще один сюжет про людину, якій вдалося перейти через румунський кордон і якось уникнути контактів з радянськими НКВД чи іншими каральними органами. Але всеодно, каральна система працює і відбувається закрите засідання суду і вирок – стратити, як тільки він знайдеться.

Я розумію, що таких вироків було дуже багато і то були сотні і сотні тисяч майже невідомих сьогодні, бо дослідників серйозних і делікатних тих процесів набагато менше, ніж тих, хто спекулює на цій історії навіть сьогодні.

Олекса Боярко

Говорить радіо “Свобода”. Юрій Химич посідав унікальне місце в українському мистецтві – стверджує ведучий циклу ШІСТДЕСЯТНИКИ культуролог Роман Корогодський. Йому слово.

Роман Корогодський

Передусім, унікальність творчости Юрія Химича полягала в його безпрецедентній тематичній цілісности — він усе своє життя малював виключно культову архітектуру: церкви, собори, дзвіниці, монастирі, каплиці, церковні цвинтари... Обрати таку тематичну стезю наприкінці 50-х років означало приректи себе на постійне перебування в глибокій тіні, в кращому випадку, а в гіршому — наразитися на відкрите переслідування.

За фахом архітектор, Юрій Іванович після закінчення аспірантури пішов на викладацьку роботу до Київського інженерно-будівельного інституту. Це був добрий “дах” для творчої автономії: якщо Спілка художників як усі творчі Спілки була ідеологічним інструментом комуністів, то архітектори, як усім відомо, в силу професійної необхідности малюють будь-які архітектурні об’єкти, зокрема, церкви. І виставляють свої полотна зовсім не турбуючись, що хтось щось подумає... Для них це природно. Звичайно, ні про які publicity не могло бути мови — це такий собі “еліт-клуб”.

І тут сталося диво: твори Юрка Химича настільки відрізнялися від екзерсисів звичайних архітекторів, що їх не просто помітили, а сприймали як одну з ознак часу, а саме — духовний потяг до суспільної, громадсько-культурної зацікавлености пізнати свій край! Це був новітній образно-пластичний прорив “до джерел”.

Ім’я Юрка Химича було на слуху. Нарешті, і ми з Оксаною Ящишин, потрапили до його майстерні. Майстернею була невелика комора на першому поверсі з одним вікном у двір. Але, як відомо, не майстерня прикрашає твори, а хист художника — майстерню. Те, що ми побачили, перевершило всі сподівання. Хотілося розповісти всесвіту (не менше!), який художник і що він творить на вул. Толстого, 15, хотілося прокричати на весь світ (аби людство почуло!), які українці талановиті, які духово, духовно високі, хотілося...

Та хіба збагнеш, що вижається неофітові? Розбурхана уява молодого історика культури кликала в дорогу, аби все побачити не на полотнах, картонах (то був, неначе, сон!), а в явині. Юрко Химич зіграв поруч з Григорієм Никоновичем Логвиним величезну роль у моїй освіті.

За порогом Юркової майстерні була сувора реальність середини шістдесятих років. Уже пройшли перші арешті 1965 року, й усі стали “обережними обережниками”. Куди я не потикався зі своїми “охами” й “ахами”, мене чемно повертали до своєтської реальности: “Ну кому потрібні церкви!..”

Життя йшло своїм незбагненним маршрутом. Архіконсервативний комуніст № 1 Петро Шелест виявився емоційно нечужим Україні. Якісь струни в ньому ще звучали. Поступово з’явилася концепція “Україна наша радянська”. Отже, бодай щось уже можна говорити про Україну, її історію. Звичайно, “в світлі рішень”... І треба проспівати пісню українській творчій інтелігенції — як вони загорілися творити культуру! “Най би вашу радянськість шляк трафив! Аби ж тільки була Україна”... Це — схема компромісу “верхів” і “низів”.

Лише Богу та Святому Духу відомі дороги окремої людини, яка саме в потрібний час опиняється на потрібному місці. Почав працювати у Видавництві “Мистецтво” 1966 року, й там зустрів з півдюжини компетентних цікавих спеціалістів, які мали чіткі уявлення про культуру. Якось мене покликав директор Віктор Миколайович Машинцев і загадково попросив написати дуже спокійну рецензію на комплект листівок “Софія Київська”. Якщо, мовляв, пройде тихо, то ми підем далі. Головне, обійти релігію, а говорити лише про мистецтво й то — дуже спокійно. Щоб з’явилося відчуття, що популяризація Софії Київської не є чимсь ворожим, страшним...

Комплект листівок складався з 12 творів + один сюжет обкладинка художника Юрія Химича. Я написав сторіночку “нейтрального” тексту й скажу, хто допомагав тоді в “Літературній Україні”. Це фотограф Ігор Яїцький: він робив світлину і пропихав матеріал, що пов’язаний зі світлиною.

Юрко тішився як дитина. Розповів йому про розмову з директором і стриману тональність моєї писульки. Несподівано почув:

Корогідський (так Юрко жартома змінив моє прізвище) запам’ятай: України немає; коли щось тут збираєшся робити, все треба робити тихо й обережно (такі повчання чув від різних людей. Я їх не сприймав). Машинцев правий.— Продовжував Юрко.— А ти маєш схильність до зайвого галасу. Будь скромним як... Ленін.

Більше ніколи за три десятиліття він нічого не говорив про Україну. Не говорив, але...

Не було жодної в Україні пам’ятки архітектури, яку б він не увічнив у живописі. Жодної! Він об’їздив усі регіони, області, райони, села, де тільки стояла споруда, зареєстрована Товариством охорони пам’яток історії та культури,— він її малював, писав олією, гуашем.

Коли скінчив малювати пам’ятки України, поїхав у всі республіки Союза. У всі! Й усе замалював! Включно, Соловецький Монастир...

Коли йому дозволили виїхати із Союзу, Юрій Химич малював Краківський Вавель, церкви Фінляндії, Угорщини, Чехії, Словаччини... Він був невтомний і винахідливий. За тихою, зовсім непомітною зовнішністю зовсім, аж надто скромно вдягненого кремезного чоловіка, був захований пристрасний трудоголик, дотепник, справжній українець.

Юрко Химич був життєлюб, але інтроверт і любитель пограти в схованки.Він усе мене кликав поїхати на рибалку. Заманював у якісь фантастичні поїздки до озер, річок, де буде вогнище, нічне небо, зірки й... смачна юшка. Юрко вмів куховарити.

Він створював безкінечні віршовані гротескові пародії, що “прославляли” Мао Цзедуна, Кім Ір Сена, Кастро. А якщо я не мав часу вислухати чергову порцію “Алеют знамёна Востока” (вірш писав виключно російською), то навздогін додавав: “И Ленин всегда молодой...”

...У дев’яностих роках у просторій хаті американського дипломата побачив дуже гарні роботи Химича. Зрадів: нарешті, Юркові твори віднайшли своїх поцінувачів і художник матиме кусень “булки з маслом”.

І от я читаю статтю колишнього посла США Вільяма Гріна Міллера з прикметною назвою “У нього був дар розпізнавати душу Землі”. Довідався, що наш тихий Юрко Химич дружив з високим американським достойником, багато разом подорожували. І зі статті стало очевидно, що пан Міллер, тонко відчував, само собою, твори художника, та й не менше був зачарований неординарною особистістю красивою родиною Химичів.

Якось Юрко сказав: “До мене приходив Амосов. Цікаво поспілкувалися, й він звернув мою увагу на “внутривидову боротьбу ву творин — це найзапекліші вороги”. Це про нас, Корогідські... Ми готові зжерти одне одного. Панує в Україні “внутривидова боротьба в найжорстокіший спосіб”.

Коли це було?Вчора? Сьогодні? А може це прогноз?

Олекса Боярко

На все добре, шановні слухачі. Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Вів передачу Олекса Боярко. Говорить радіо “Свобода”.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG