Але сьогодні ми торкнемося дещо іншого аспекту цієї справи, в якій жертв – як таких – є більше.
Леся Гонгадзе – мати Гії Гонгадзе ось уже 4 роки поспіль їздить до Києва, куди її викликають на розмови чільні посадовці держави у справі зникнення і вбивства її сина. Щоб заробити гроші на квитки для цих частих поїздок, пані Леся - і про це мало хто знає - змушена працювати санітаркою.
Леся Гонгадзе втратила єдиного годувальника, її обидві онучки – теж далеко: разом зі своєю мамою вони мешкають у США у статусі політичних біженців. А в тому статусі, в якому перебуває сама пані Леся – винна, на її думку, також українська держава.
До слова, упродовж усього часу, відколи зник Гія Гонгадзе, і Грузія, громадянкою якої є Леся Гонгадзе, також не поцікавилась життям своєї обивательки. Це при тім, що в Тбілісі одну з вулиць планують назвати іменем Георгія Гонгадзе. Чи вміють високі посадовці допомогти людині згідно з Біблією: коли права рука не знає, що робить ліва.
Відповідь на це запитання у репортажі про долю матері, яка втратила сина, але не втрачає надії....
Термін дії тимчасової прописки Лесі Гонгадзе продовжили до березня 2007 року. Коли вони з Георгієм приїхали у Львів, рідне місто пані Лесі, їм біженцям з Грузії, виділили однокімнатну квартиру в малосімейному гуртожитку на околиці міста. Два вікна на першому поверсі виходили просто на смітники. Коли у 2000році почалась справа щодо зникнення журналіста Георгія Гонгадзе, у тимчасовому помешканні матері кілька разів невідомі вибивали шибки і двері. З огляду безпеки пані Леся звідти виселилась і мешкала у брата. А коли львівські журналісти організували збір коштів для матері свого колеги, щоб якось полегшити їй матеріальне становище( тижнями мама Гії бувала у Києві на допитах в генпрокуратурі), тоді з допомогою брата вона змогла купила собі у центрі кімнатку у комунальній квартирі, в якій як громадянка Грузії не має права прописатись, а займатись справами свого громадянства у жінки не доходять руки, зрештою туди потрібно поїхати, що не так і дешево.
Тоненькі стіни, через які чути галасливих за пляшкою сусідів, спільний туалет, який протікає, дерев’яні сходи, які провалюються у під»їзді, але дуже затишна кімнатка, яку пані Леся облаштувала з любов’ю. Втім політики і чиновники, які ініціюють присвоєння Георгію Гонгадзе посмертно звання Героя України не поцікавився, як живе мати вбитого журналіста.
Леся Гонгадзе: “Влада познущалась наді мною, вони з внуками, родинами, тішаться сім»ями, а наді мною просто знущається як вчорашня, так і сьогоднішня влада. На старості літ я залишилась одна, не маю до кого звернутись, не можу поспілкуватись з онучками і їх обняти. Вони в чужині мучаться і страждають А моя Мирослава не може з дітьми повернутись в Україну, бо вона дістала політичний притулок. Мені не вкладається голові, що значить політичний притулок для жінки з 2 дітьми і мамою в чужині. Вона ж нічого не зробила . А пан Піскун каже мені, що вона не може повернутись, бо має політичний притулок… Вона ж не злочинець”.
Не так давно пані Леся відмовилась від президентської стипендії, про яку їй повідомив керівник держави в присутності десятка своїх підлеглих. Вона не розуміє, в якому статусі має отримувати матеріальну допомогу, адже не є ні студенткою, ні не завершена справа вбивства її сина.
Леся Гонгадзе: “Я змушена працювати, бо інакше не потягну. Одна крапельниця коштує 50 гривень, а я вже хвора людина. Але таких в Україні 90 процентів пенсіонерів, які ледве виживають на пенсію. Чому мене мають виділяти з- поміж усіх? У мільйонів батьків пропали діти. Ця допомога, яку мені хочуть давати( і раніше, і тепер) робиться для того, щоб мене протиставити, ще раз показати, яка наша влада добра, про це б кричали на усіх рівнях і повідомляли, що вони такі благородні, що виділили мені президентську стипендію. Я 44 роки працюю у лікарні, якщо я хочу комусь допомогти, то я допомагаю, про це ніхто й не дізнається”.
Георгію Гонгадзе посмертно було виділено премію Пилипа Орлика, але ні Мирослава, ні мати журналіста цих коштів, про які так голосного заявляли нардепи у ЗМІ не отримали, лише, зізналась пані Леся, шкода було людей, які, почувши, що вона буцімто отримала гроші, просили допомоги.
А днями Мирославі Гонгадзе зателефонували офіційні представники з Грузії і повідомили, що у Тбілісі планують назвати вулицю іменем її чоловіка. Пані Леся Гонгадзе була заскочена цією вісткою з країни, де ледь животіє старенька бабця Гії, а про цю інтелігентну жінку ніхто там і не згадає.
Леся Гонгадзе: “Ні одного дзвінка, ні одного слова підтримки за увесь час зі сторони Грузії я не зазнала. Моєю долею, як громадянки Грузії, керівництво цієї держави жодного разу не поцікавилось, як я тут живу. Якби не добрі люди в Україні, якби не мій добрий народ, коханий, рідний, я б не вижила”.
Пані Леся поспішала у 2 зміну на роботу в інфекційну лікарню і спакувала якісь ліки і фрукти. Як виявилось, це було куплено для хворої дитини, яка три місяці в шпиталі у лежачому стані і потребує особливого догляду…
