«Образ для мене починається з голосу персонажа» – Даніель Брюль

Одним із найбільш зіркових гостей на Одеському кінофестивалі-2021 став німецький актор Даніель Брюль. Сюди він приїхав представляти фільм «Поганий сусід» – свій режисерський дебют. Брюлю 43 роки, в його фільмографії – і артхаусні фільми, і популярний телевізійний серіал і американські блокбастери. Він грав у Квентіна Тарантіно і Рона Говарда, змінював амплуа з позитивного на негативне, а тепер вирішив і сам зняти стрічку – гіперболізовану історію про німецького актора, каже, дуже схожого на нього самого.

Прем’єра «Поганого сусіда» відбулась на Берлінському кінофестивалі-2021, проте актор із задоволенням жартує, що в Одесі покази проходять значно більш зворушливо – в німецькій столиці людей в залі було мало через карантинні обмеження, а в Одесі вільних місць на його фільмі майже не було. На пресконференції він розповідає, що став режисером, оскільки відчував, що багато чого втрачає з кіновиробництва і йому було цікаво спробувати контролювати весь процес. «Зіграти злодія в українському фільмі? Надсилайте перекладений сценарій», – відповідає він на запитання одного з журналістів. В ексклюзивному інтерв’ю Радіо Свобода Брюль розповів про історичний і соціальний підтекст свого фільму та про українських режисерів, роботи яких він дивився, а також поділився думками щодо важливості ретельної підготовки до акторської гри.

– Ви стали відомі поза межами Німеччини за роль у фільмі «Гуд бай, Ленін!». Фільму доволі багато років, але його тема, як мені здається, досі актуальна для України. В стрічці розповідається про німецьку комуністку, що впала в кому за кілька днів до падіння Берлінської стіни, та прийшла до тями через кілька років після цього. Її син намагається переконати її, що Німецька Демократична Республіка досі існує. Що ви думаєте про цей фільм сьогодні?

– Приємно знати, що цей фільм досі має значення, що люди його дивляться та отримують від цього задоволення в різних країнах. Що він не застарів та досі актуальний. Проте є дещо, що трохи розчаровує мене та змушує сумувати – я пам’ятаю той підвищений настрій в Німеччині, коли ми знімали «Гуд бай, Ленін!». Наше суспільство сподівалось, що тепер ми будемо розвиватись разом.

Ми вірили, що через кілька років люди «піднімуться» та ми наблизимось один до одного, і зробимо це краще, аніж вийшло в реальності. Досі існує величезний культурний і соціальний розрив між східною і західною Німеччиною. Не дуже багато чого змінилось, попри всі ці роки. Це стосується і країн зі спільною історією – України, Польщі, Румунії, Угорщини чи, наприклад, Куби. Ми показували цей фільм в багатьох країнах, для яких досвід [радянського] минулого є релевантним.

– Ви були раніше в Україні чи Одесі? Чи знаєте щось про українське кіно?

– Я дивився фільми Дзиґи Вертова і Олександра Довженка. Щодо Одеси, то тут було б цікаво знімати. Одразу після приїзду в мене склався певний образ цього міста. Я народився і частково зростав у Барселоні, і між цими містами є віддалена схожість.

Одеса виглядає як унікальне місто – зі своєю архітектурою, своєю атмосферою. Сьогодні із моїм продюсером (Мальте Ґрунерт приїхав до Одеси разом із Даніелем Брюлем – ред.) ми якраз це обговорювали і вирішили, що Одеса частково схожа на Мехіко, навіть більше, ніж на Іспанію.

Тут було б цікаво познімати, хоча не знаю, що саме. Потрібно провести тут певний час, щоб дізнатись про культуру більше, аніж я знаю зараз. В Берліні в мене є кілька друзів з України, але я не знаю достатньо про вашу країну.

– Яким персонажем, якого ви зіграли, ви пишаєтесь найбільше? Може, є якийсь герой, який навіть вплинув на вас у реальному житті?

– Так. Згадується той час, який я провів із Нікі Лауда (автогонщик, якого Брюль зіграв у стрічці «Гонка» – ред.) та ці взаємини, які в нас склалися. Мені було дуже цікаво, і я багато чому навчився в нього. Навчився вмінню долати страх та нервовість, вмінню бути впертим; вмінню бути чесним з іншими та перед собою самим. Він також навчив мене не так сильно переживати про те, що думають люди навколо про твої вчинки – ніколи раніше не зустрічав людину таких якостей. Це перевага моєї роботи – можна знайомитись та багато дізнаватись про людей, із якими в іншому випадку навіть не зустрівся б.

– Одна з ваших останніх робіт – серіал «The Alienist» про роботу психолога-криміналіста в Нью-Йорку наприкінці XIX сторіччя. Чи проходили ви спеціальне тренування, щоб зіграти такого вузького спеціаліста? Чи взагалі ви проходите якесь навчання чи тренування, коли перевтілюєтесь у роль?

– Так. Я роблю все можливе під час підготовки до ролі, ще перед зйомками. Для мене це нібито облаштувати все під себе та підготувати всі необхідні інструменти. Потім завдяки цьому ти відчуваєш внутрішню свободу та можеш грати, як вважаєш за потрібне, а не витрачати час на суперечності образу.

Для серіалу «The Alienist» мені потрібно було зустрічатись та спілкуватись із психологами. На щастя, один з них живе у мене вдома (актор одружений на психологині Фелісітас Ромбольд – ред.). Я також прочитав низку книг з психології, і, звісно, довелось попрацювати над американським акцентом.

Взагалі для мене роль часто розпочинається з голосу – я хочу розуміти, як мій герой говорить. Вимовляє він слова швидко чи повільно, який в нього акцент і таке інше. Потім поступово починаєш думати про мову тіла, потім про його минуле і так далі, і так далі (Даніель Брюль розпочинав свою акторську роботу з радіоспектаклів – ред.).

– Чи плануєте ви остаточно перетворитись на режисера після вашого дебюту?

– Я досі бачу себе більше як актора, аніж режисера. Але я б дуже хотів ще раз отримати режисерський досвід.