Лізі було 15 років, коли Росія вторглася в Україну й окупувала Маріуполь. Під час проходження «фільтрації» її ледь не розлучили з родиною. Зараз 19-річна Ліза приєдналася до українсько-канадської співачки Марічки в міжнародному турі, що стартував у Лондоні. Через музику дует розповідає історії українських дітей, депортованих або насильно переміщених до Росії. Про життя в окупованому Маріуполі та досвід «фільтраційних таборів» Ліза розповіла Радіо Свобода.
Родина Лізи мешкала в Маріуполі до початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну. Дівчина добре пам’ятає 24 лютого 2022 року – їй тоді було 15 років.
Я подумала – ось і все
«Я прокинулась від того, що вікна балкона просто вибило вибуховою хвилею. Я чую цей вибух, і мені було так страшно, мені було так лячно. Я подумала – ось і все», – розповіла Ліза в інтерв’ю Радіо Свобода.
До початку великої війни дівчина грала в музичному гурті, вперше закохалася. Однак після вторгнення російських військ життя Лізи, її родини й усього Маріуполя змінилося назавжди.
Люди буквально спали з ножем під подушкою, тому що ти ніколи не знаєш, хто відбере в тебе їжу
«Я бачила усю цю деградацію суспільства назад до якихось давніх часів. Почались голодні ігри за їжу, за воду. Люди буквально спали з ножем під подушкою, тому що ти ніколи не знаєш, хто відбере в тебе їжу, хто буде наступним, хто прийде і що з тобою зробить.
Я пам’ятаю дуже страшний момент, коли мені батько показував, як мені ховатися під ліжком, щоб мене не знайшли й не зґвалтували мародери. Це було дуже страшно», – розповідає Ліза.
Після майже місяця від початку вторгнення родина Лізи вирішує евакуюватися з Маріуполя до РФ, де вони мали родичів. На одному з перших «фільтраційних пунктів» дівчину ледь не розлучили з сім’єю.
«Біля пункту, де відбувалася евакуація, був великий паркан. Вони (військові РФ та контрольованого Росією збройного угруповання «ДНР», що визнане в Україні терористичним) відкривали цей паркан і гнали та розпихували людей по автобусах, як скотину якусь. Мене занесло натовпом у бік, подалі від батьків. І в цей момент мене бере солдат і починає тягнути в автобус, де сидять лише діти без батьків. Я йому кажу: «Ні, почекайте! У мене там мама, в мене там тато!» – розповідає Ліза.
Лише крик та вмовляння матері врятували Лізу.
Мене бере солдат і починає тягнути в автобус, де сидять лише діти без батьків
«Я повертаю голову і бачу, як три солдата з автоматами тримають мою матір. А вона ридає й кричить: «Віддайте мою доньку!». А вони їй кричать: «Заткнись, сейчас мы тебя застрелим». Але потім вони мене відпустили до батьків».
Те, що відбувалося далі безпосередньо в одному з фільтраційних таборів, Ліза описує як «ставлення до біомаси».
«Перший пункт – це була школа. Нас поселили в спортивній залі. Нам дали купу зношеного одягу та картон і сказали: «Вибирайте, на чому спати, а що на себе вдягти». Води не було. Люди, які там були… це було так страшно. Чомусь там було дуже багато скривджених людей. Там були молоді люди без очей. Найстрашніше, що я бачила – це дуже літня жінка з деменцією, в якої не було ноги. Вона повзала по підлозі цього табору і намагалася вилізти у вікно. Вона кликала свою маму, вона хотіла додому дуже сильно», – продовжує Ліза.
Далі – ще декілька «фільтраційних таборів» і, зрештою, родина добирається до кордону з Росією, де вони проходять ще одну перевірку. Після майже двох місяців у РФ Ліза вмовляє батьків виїхати до Європи.
«Мені в 15 років довелося організувати свою втечу звідти. Тому що тут була перспектива отримати російську освіту, після якої всі дороги будуть перекриті. Кому я буду потім потрібна?!»
За допомогою волонтерів та хлопця Лізи родині дівчини вдається виїхати з Росії до Німеччини. Нині Ліза з батьками живе в Штутгарті та дистанційно навчається маркетингу в одному з київських університетів.
Під час однієї з подорожей до України Ліза познайомилася із канадсько-українською співачкою Марічкою , яка у своїх піснях розповідає про насильно депортованих до РФ українських дітей.
«Люди не знають, що таке війна. Це не просто дві сторони, які воюють одна з одною. Це одна сторона, яка прийшла в Україну і вчиняє всі ці жахливі злочини, включаючи викрадення тисяч українських дітей з окупованих територій», – розповіла Марічка в інтерв’ю Радіо Свобода.
Одна з її пісень, «Пам’ятай, я вірю в тебе», була натхненна фільмом «Список 31», який створив проєкт Радіо Свобода «Ти як?» про депортованих дітей у 2023 році.
Вона присвячена історії Євгена Межевого, якого після окупації Маріуполя російськими військами в 2022 році під час «фільтрації» розлучили з сином і двома дочками. Після того, як він зв'язався з ними, його син сказав йому, що їх усиновлять протягом п'яти днів, якщо він не приїде до Москви, щоб забрати їх.
«Це була одна з найсильніших історій», – сказала Марічка, додавши, що сподівається вперше зустрітися з ними під час візиту до країн Балтії, де вони зараз живуть, у квітні.
Як розповіла Радіо Свобода Ліза, для неї це шанс розповісти світу свою історію.
Ми готові все зробити, щоб це не повторилось з вашими дітьми
«Я хочу трошки змінити ставлення європейців про те, що нас треба врятувати і будь-яким чином треба звернути цю війну, що треба забути її, як страшний сон і віддати всі нашій території, аби лише це все закінчилось. Ні, ми готові боротися далі. Ми готові все зробити, щоб це не повторилось з вашими дітьми, щоб це не повторилося у Європі, щоб більше ніяка дитина не проходила мій досвід».
Депортація українських дітей до Росії – це воєнний злочин. Всього, за даними національного порталу «Діти війни», депортованими вважають майже 20 тисяч маленьких українців. Повернути українській стороні вдалося 1972 дитини.
У березні 2023 року Міжнародний кримінальний суд у Гаазі видав ордер на арешт президента РФ Володимира Путіна і дитячого омбудсмена Росії Марії Львової-Бєлової. Їх підозрюють у скоєнні воєнних злочинів – насильницьких депортацій і переміщення населення, зокрема дітей, із окупованих територій України.
Геноцид і його ознаки у діях Росії проти України
Під час широкомасштабної війни Росія вчиняє щодо громадян України усі види злочинів, які можуть підпадати під визначення геноциду, вважають правники, дослідники геноцидів і правозахисники.
А саме:
- оголошення намірів про знищення українців: президент Росії і представники російської влади неодноразово заявляли, що українців як етносу «не існує», що це «штучно створена» нація, і тих, хто так не вважає, «треба знищити», а України і українців не повинно існувати у майбутньому;
- публічні заклики до знищення українців;
- цілеспрямовані обстріли систем життєзабезпечення населення та закладів охорони здоров’я України з метою позбавити людей електроенергії, водопостачання, зв’язку, медичної допомоги та інших засобів для життя;
- переслідування і знищення на окупованих територіях людей із проукраїнською позицією;
- винищення інтелігенції: учителів, митців, людей, які є носіями української культури та виховують інших у ній;
- запровадження в освітніх закладах на окупованих територіях системи навчання та виховання, націленої на зміну ідентичності дітей;
- депортація дітей без батьків до Росії з метою зміни їхньої ідентичності;
- вилучення та знищення із бібліотек українських книг, пограбування музеїв та цілеспрямоване викрадення артефактів, що вказують на давню історію українців.
Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього була ухвалена Генеральною асамблеєю ООН у 1948 році.
Країни-учасниці Конвенції, а їх на сьогодні 149, мають запобігати актам геноциду і карати за них під час війни та в мирний час.
Конвенція визначає геноцид як дії, що здійснюються із наміром повністю або частково знищити національну, етнічну, расову, релігійну, етнічну групу як таку.
Ознаки геноциду: вбивство членів групи або заподіяння їм серйозних тілесних ушкоджень; навмисне створення життєвих умов, розрахованих на знищення групи; запобігання дітонародженню та насильницька передача дітей з однієї групи до іншої; публічне підбурювання до вчинення таких дій.
Форум