В оточенні чотирьох поліцейських під крики: «У мене забрали телефон, документи і український прапор» дівчину силоміць садять в машину. Так виглядало затримання українки Марини Чобанян на мітингу проти прибуття круїзного лайнера з російськими туристами. Це було 31 липня у порту міста Батумі. Близько доби дівчина пробула у слідчому ізоляторі, а далі – за рішенням суду – вийшла на волю. Її звинувачують у непокорі поліції та дрібному хуліганстві. Усі закиди дівчина відкидає і вже довела свою невинуватість у суді. Засідання, яке відбулося 11 серпня, виправдало дівчину за статтею «Дрібне хуліганство», а от за непокору грузинським правоохоронцям її оштрафували. Чобанян незгодна з цим рішенням і має намір подавати апеляцію.
Проєкт Радіо Свобода «Ти як?» поспілкувався з Мариною Чобанян про історію її міграції, затримання, а також про життя українських біженців у Грузії та ставлення місцевих до Росії.
«Марино, в нас війна»
Марина Чобанян до повномасштабного вторгнення жила та працювала у Києві. За місяць до початку великої війни дівчина поїхала у Грузію. Це був її черговий візит у країну. Сюди Марина та її сім’я навідувалася часто: тут народився, виріс і похований її батько. Метою цієї поїздки була реалізація освітнього проєкту, який допомагає дітям спробувати себе у ролі, наприклад, рятувальника, лікаря чи поліцейського і визначитися з майбутньою професією.
«Коли я збиралася їхати сюди, ми вже всі жили в такому стресі, що може початися війна. Я збирала речі з розрахунком на те, що можу не повернутися. Зібрала всі свої документи, заощадження, тобто все, що мені знадобиться. Але все ж, як кожен українець, я не вірила, що це станеться», – каже дівчина.
Розвідавши обстановку щодо реалізації проєкту, Марина вирішили залишитися у Грузії ще на декілька днів. Тут її і застала війна. Замість мандрівки додому, яка мала відбутися якраз 24 лютого, дівчина чула у телефоні вибухи.
Я пам'ятаю тільки це повідомлення «Марино, в нас війна» і ці вибухи через телефон
«Я прокинулася вранці, мені подруга написала: «Марино, в нас війна». І я не повірила. Перша думка була: «Навіщо ти так жорстоко зі мною жартуєш?». Потім я почала дзвонити рідним, подругам, і я чула вибухи. Я пам'ятаю тільки це повідомлення і ці вибухи через телефон. Далі шок», – пригадує Чобанян.
«Нас ніхто так не розуміє, як грузини»
Грузія – одна з країн, де українські біженці шукали прихисток через війну. Країна прийняла понад 160 тисяч мігрантів станом на кінець 2022 року, за даними ООН. З перших днів влада запровадила програму безкоштовного житла для українців. Нею ще встигла скористатися родина Марини. Після початку повномасштабного вторгнення до дівчини приїхала мама, братова та племінник. Також для біженців зробили безкоштовною медицину та проїзд у громадському транспорті.
Нині Марина орендує помешкання. Каже: їй дуже пощастило, бо знайшла житло ще до масової хвилі приїзду росіян. Тож зараз суми на помешкання втричі більші. Тут вона займається перукарською справою, а також допомагає зоозахисникам доглядати за безпритульними тваринами та знаходити їм нових господарів.
Дівчина пригадує, що було і чимало приватних ініціатив з підтримки українських біженців. Так, власники готелів надавали без жодної плати ліжкомісця, а заклади харчування ділилися безкоштовними обідами. Водночас, за спостереженнями Марини Чобанян, власники місцевих ресторанів негативно ставляться до відвідувачів серед російських громадян, які теж масово ринули в країну після оголошення мобілізації на фронт восени минулого року. Чимало закладів запровадили такі собі тестові питання для входу, до прикладу, «Чий Крим?». А працівники кафе, магазинів, каже, нерідко принципово не відповідають, коли до них звертаються російською.
Люди розуміють, що відбувається, співчувають, співпереживають українцям
«Це робили просто місцеві підприємці, просто звичайні люди, це був їхній особистий вибір, робити так чи не робити. Люди розуміють, що відбувається, співчувають, співпереживають українцям. Вони пам’ятають події, які були в Сакартвело не так давно. Я на початку повномасштабної війни говорила: хоча весь світ став на нашу сторону, але ніхто нас так не розуміє, як грузини. Вони один в один це все проходили», – розповідає Марина.
На початку серпня виповнилося 15 років з моменту вторгнення російських військ на територію Грузії. Кремль зробив це під приводом захисту самопроголошеної Південної Осетії. За словами експертів, метою був штурм Тбілісі, повалення влади та капітуляція Грузії. Схожий сценарій вони застосовували в Україні у лютому минулого року. Під час російсько-грузинської війни РФ звинувачувала Україну у підтримці Грузії та дискредитації російських військових. Майже 192 тисяч грузинів тоді стали біженцями.
«Що я зробила для цієї перемоги?»
З перших днів великої війни Чобанян вирішила також допомагати своїм співвітчизникам. Через знайомих вона дізналася про готель, яких став прихистком для українців. Він розташований на околиці Тбілісі. Серед біженців було найбільше було сімей з Маріуполя.
«Я почала писати знайомим, шукати різні речі, засоби гігієни. Ми привезли плиту. Це – велика професійна плита, яку я знайшла у рестораторів. В той момент там було 80 з чимось людей і лише дві конфорки, на яких можна було готувати. Привезли мікрохвильову піч, посуд. І отак я просто шукала все, що потрібно, скрізь, де я тільки могла. І все туди привозила. Я собі казала, що коли все закінчиться, я маю себе запитати: «Що я зробила для цієї перемоги?», – каже українка.
Марина розповідає, що не лише привозила біженцям потрібні речі, а й влаштовувала дозвілля дітям. Разом вони гралися, читали книги і малювали. Найчастіше на папері діти зображували червону калину, прапор України, тризуб, своє рідне місто та сім’ю, адже через війну не всі могли бути разом. Та найбільше її розчулила щедрість і згуртованість малюків: «Коли я приїжджала, діти, як горобчики, висипалися з того готелю. Я їм купувала «кіндери». І що мене зачепило до глибини душі, вони підбігали, брали і ніхто ніколи не брав по два, по три. Вони завжди говорили «А Саші дісталося? А Аліні є?», щоб всім було порівно. Було дуже мило. Дуже дружні діти».
«Може хтось у неї забрати цей прапор?»
Про акцію протесту щодо прибуття лайнера з російськими туристами Марина дізналася від мами. Це був другий прихід судна у порт Батумі за тиждень. На ньому, зокрема, були артисти, які підтримують війну Росії в Україні та президента РФ Володимира Путіна. Такі дії збурили і грузинське суспільство, й іноземних громадян, які через війну втратили дім та знайшли прихисток у Грузії. І вони 31 липня вийшли на акцію протесту.
Як повідомило МВС Грузії проєкту Радіо Свобода «Ехо Кавказу», після мітингу поліція затримала 23 людини. Серед них були двоє українців – Дмитро Закревський і Марина Чобанюк. Усіх затриманих звинувачували в порушенні статей 166 та 173 грузинського Адміністративного кодексу – «Дрібне хуліганство» та «Опір поліції». 11 серпня стало відомо, що затриманих оштрафували за порушення 173 статті. За непокору правоохоронцям з Марини присудили стягнути дві тисячі ларі (більш як 28 тисяч гривень). Водночас суд відкинув звинувачення в дрібному хуліганстві.
Марина категорично незгодна зі штрафом. «Я подаватиму апеляцію. Мене звинуватили у непокорі «законній вимозі» поліції, яка не змогла довести підстав для своїх дій. Суд, знявши звинувачення у дрібному хуліганстві, сам підтвердив, що підстав для затримання не було, тоді в чому полягає «законна вимога»?» – заявила вона на суді.
Українка розповіла Радіо Свобода свою версію подій 31 липня. Дівчина каже, що хотіла висловити свою позицію, будучи присутньою на заході з українським прапором. На мітингу, за її словами, вона була близько 15 хвилин, а тоді відійшла поговорити по телефону. Чобанян пригадує, що спершу навіть не зрозуміла, що відбувається навколо, вона відчула поштовх в бік, спину, а потім уже побачила поліцейських. На прохання її відпустити, вони не реагували. Натомість правоохоронці повели її у сторону корабля. Зі слів Марини, там була сліпа зона, призначена лише для правоохоронців.
В мене досі в голові дві такі «фотографії» – оці пальці, які розв’язують вузлики, і рука, яка зім'яла цей прапор
«Мене обступили з усіх боків, і кожен намагався до мене дотягнутися руками. Я опускаю очі і бачу, як вони відв’язують мій прапор від рюкзака. Це не та річ, яка становить комусь загрозу, і кажу їм: «Для чого ви це робите?». Я намагалася достукатися до чогось людського, дати зрозуміти, що це для мене – дорога річ (подарунок від українських захисників – ред.). Мені здається, це і була їхня ціль – позбавити мене цього прапора. Я просто вхопилася за нього і сказала, що не віддам. Я перестала відчувати фізичний біль і кулаками тримала міцно прапор. Вони продовжували викручувати мені кисті, пальці, стискали руки. Був удар. Хтось із них сказав: «Може нарешті хтось у неї забрати цей прапор?». В мене досі в голові дві такі «фотографії» – оці пальці, які розв’язують вузлики, і рука, яка зім’яла цей прапор і кудись його понесла», – пригадує українка.
За декілька хвилин Марина зрозуміла, що правоохоронці стають дедалі агресивнішими. Тоді вона відпустила український символ. Його дівчині не повернули й досі. Далі поліцейські повели Чобанян до центральної дороги. Як затримували українку, перехожі зафільмували на відео. Тоді ж вона вигукнула, що у неї забрали телефон, документи і, власне, прапор. Це каже, було меседжем для рідних – щоб вони побачили відео і зрозуміли, що з нею трапилося.
Більше доби Марина пробула в ізоляторі в Озурґеті, через сильний стрес декілька годин провела і в місцевій лікарні. А 1 серпня Батумський міський суд відпустив дівчину на волю, але саме засідання за вказаними обвинуваченнями відбулося 11 серпня.
Марина Чобанян каже: попри стрес, виснаження, підтримка рідних і зовсім незнайомих людей, якій телефонують та пишуть у соцмережах, надала їй сил. Але найбільше мріє вона повернути свій прапор.
Для мене Україна і Сакартвело – це моя Батьківщина. Я відстоюю дві свої держави
«Для мене Україна і Сакартвело – це моя Батьківщина. Коли почалася повномасштабна війна і говорили: «За три дні візьмемо Київ», я боялася і через Сакартвело, тому що я розуміла, що наступна така атака може бути сюди. І для мене це – моя позиція як українки, моя позиція як картвелки, вона однакова – тут один спільний ворог. Тому, виходячи на такі акції, я відстоюю дві свої держави», – додає Марина.
Де буде її майбутнє – поки дівчина не вирішила. Зізнається: війна навчила її не будувати плани: «Чи повернуся я в Україну жити постійно, чи я буду туди приїжджати – я не знаю. Але я не зможу туди не приїжджати, я не зможу без України».
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
ООН від початку повномасштабного вторгнення РФ підтвердила загибель в Україні 9 701 цивільного, йдеться у звіті за 25 вересня 2023 року. Реальна кількість жертв, вказують аналітики, є набагато більшою.
Усього із 24 лютого 2022 року ООН зафіксувала в Україні 10 582 випадків загибелі цивільних людей, а також щонайменше 19 875 випадків поранення цивільних. Про це заявив верховний комісар ООН із прав людини Фолькер Тюрк 22 лютого 2024 року.
«Ймовірно, що реальна кількість втрат серед цивільних осіб є набагато вищою», – кажуть в місії.
