Анастасія Попович – жителька Бердянська, яка закидала «коктейлями Молотова» російських окупантів на початку широкомасштабного вторгнення РФ. Відео про це миттєво поширилося мережею, а Національний банк України викарбував цей момент на пам’ятній монеті. Проєкт Радіо Свобода «Новини Приазов’я» поспілкувався із «дівчиною з монети» і дізнався про події у місті на початку повномасштабного вторгнення Росії. А також про те, що довелося пережити Анастасії та її родині.
«Люди кричали: «Геть!»
Анастасія розповіла, що коли почалася окупація міста, бердянці не боялися чинити спротив і виходили на мітинги, намагалися прогнати російських військових.
Зупиняли танки, просто стояли на дорозі та кричали: «Геть!»
– Росіяни почали роздавати гуманітарку, було зовсім небагато охочих її взяти. Люди кричали: «Геть! Забирайте свою гуманітарку». Зупиняли танки, просто стояли на дорозі та кричали: «Геть!». Коли почали захоплювати будівлю міськвиконкому був великий мітинг. Кричали: «Геть! Ніхто вас тут не чекав». А потім, коли почали стріляти в мирних людей, забирати, катувати, то звичайно менше почали ходити на мітинги. Ніхто не хоче вмирати.
Вона згадала як ще на початку повномасштабної війни люди проявляли патріотизм – чіпляли великий український прапор на автомобіль та їздили містом, щоб люди знали, що не всі поїхали, що залишилися люди, які проти окупації.
«Підпалили БТР »
Під час одного з таких імпровізованих автопробігів подружжя Попович зіткнулося з російським БТРом. Жінка згадала, що він був на дорозі один і за наявності «коктейлю Молотова» броньовик можна було спалити. Після цього випадку бердянці вирішили підготуватися до наступних зустрічей з окупаційною військовою технікою. Анастасія розповіла, що робили коктейлі просто на узбіччі разом з іншими містянами, яких бачили вперше в житті.
– Взяли бензин, олію, ганчірки якісь знайшли. Ми за 5 хвилин розлили у пляшки, що встигли та поїхали. Трактор тягнув БТР. Ми під’їхали, почали жбурляти «коктейлі»: один, другий, третій. Ми це зробили для того, щоб росіяни зрозуміли, що їх тут ніхто не чекає.
Після першої спроби знищити російський БТР подружжя повернулося до броньовика разом з ще одним бердянцем.
Хлопця, який стріляв, сусіди здали, він потрапив у полон
– Ми (подружжя та хлопець, який їхав з ними на задньому сидінні – ред.) знешкодили двох росіян, які тягнули цей БТР. А потім пушка розгортається до нашої машини і я кажу чоловіку: «Все, зараз нашої машини просто не буде». Хлопця сусіди здали, він потрапив у полон до росіян, через 2-3 місяці його та ще декількох наших обміняли на багато військових (російських – ред.). Він зараз у лавах ЗСУ, воює на бердянському напрямку», – розповіла Попович.
«Сотні повідомлень з погрозами вбити»
Анастасії з чоловіком дивом вдалося втекти від переслідування, але окупанти почали справжнє полювання. За словами жінки, військові РФ стежили за їхнім будинком, поширили її особисті дані та її чоловіка в соціальних мережах і месенджерах. Подружжю довелося переховуватися, регулярно змінювати місце проживання та виходити на вулицю лише після заходу сонця.
Було дуже страшно, бо ти чекаєш кожну мить, коли за тобою прийдуть і не спиш вночі
– Ти не знаєш, хто за кого та, хто тебе не здасть завтра. Вони шукали білявку, я перефарбувалася. Тоді було дуже страшно, бо ти чекаєш кожну мить, коли за тобою прийдуть і не спиш вночі. Я перші дві доби взагалі не спала. Тоді показали це відео по всім російським каналам і написали, що я «терористка», воюю на Донбасі. Що я наче прив’язую людей, які говорять російською мовою, що грабую населення, вбиваю. Хоча я все життя говорила російською і як тільки почалася широкомасштабна війна перейшла на українську. Наші дані: адреси, телефони – все було в мережі. Це дуже тяжкий час був насправді. Я просто дивом лишилась живою.
Жителька Бердянська стверджує, що їй надходило багато повідомлень з погрозами.
– Вмикаєш телефон – сотні повідомлень з погрозами, що мене вб’ють, закатують. Я думаю, що це росіяни. У мене до війни була сторінка «Вконтакті», але я просто видалила її, бо зайшла, а там дуже багато повідомлень, що мене та мого чоловіка вб’ють.
«Сушили сухарі»
Бердянка розповіла про складні часи на початку окупації міста – навесні 2022 року.
Всі аптеки, магазини були зачинені, у батьків не було ліків, не було що їсти
– Інтернету не було, щоб почитати новини, ти прокидаєшся о 2-3 годині ночі, якось його ловиш, по квартирі ходиш. Вони (окупанти – ред.) так спочатку вільно себе почували, ходили по одному. Там можна було їх виловлювати у «Військовому містечку» (один з мікрорайонів Бердянська біля в’їзду в місто з боку Маріуполя – ред.), але було дуже багато людей, які перейшли на їхній бік, годували росіян. Коли влучили (ЗСУ – ред.) по кораблю в Бердянську, місто зачинили, нікого не випускали. Всі аптеки, магазини були зачинені, у батьків не було ліків, не було що їсти, ми сушили сухарі.
«Стріляли в тих, хто виходив з машини»
Дефіцит змусив Попович поїхати до Запоріжжя за продуктами та ліками для батьків. Вона взяла попутниць дівчат, адже за чутками жінок на блокпостах пропускали легше, ніж чоловіків.
Люди боялися спілкуватися українською
– Було близько 20 чи 30 блокпостів, біля кожного ти зупиняєшся, вони (військові РФ – ред.) перевіряють всю машину, дивляться на тебе, документи. Ми виїхали о 6 ранку та лише о 8 вечора були в Токмаку (відстань між Бердянськом та Токмаком 103 км – ред.). Комендантська година, ночували в дитячому садку. Я ту ніч ніколи не забуду, я не розуміла, чому знаходжуся в дитячому садочку, а не моя дитина ходить до дитячого садочка, як має бути. Люди боялися спілкуватися українською.
100 кілометрів від Токмаку до Запоріжжя бердянці долали майже весь день. Найбільші випробування чекали їх на пропускному пункті, який окупанти організували у Василівці.
– Нас не пропускали, почали оглядати. Якщо хтось виходив з машини, то вони просто стріляли в людей, в машини. Ти сидиш, не можеш ні в туалет сходити, нікуди, бо тебе вб’ють.
Додому жінка поверталася у складі автоколони волонтерів, які евакуювали людей з Маріуполя. Дорога з Запоріжжя до Бердянська зайняла близько 4 годин, але теж не була легкою, згадала Попович.
– Був проміжок дороги десь 10 км, коли міни протитанкові лежать і поруч підірвані машини. Ти розумієш, що треба дуже уважно дивитися, якщо ти наїдеш колесом (на міну – ред.), то все. Там такі росіяни (військові РФ – ред.) були, що з гір спустилися. Приставляє до мене автомат, а потім (каже – ред.) «ха-ха, я пожартував».
«Бізнес відібрали»
До повномасштабного вторгнення сім’я Попович мала кав’ярню та ресторан. Після окупації весь бізнес відібрали, каже співрозмовниця.
– У квітні до баристи нашого закладу прийшов чоловік, він був постійним клієнтом, сказав: «Ось вам папірець від Сауленка (призначений окупантами мер міста – ред.), тепер я тут господар». Ми нічого не можемо зробити. Був також ресторан на першому пляжі, його теж забрали. Була навіть сварка між окупантами, хто його забере. У моїх батьків була свердловина. Прийшли до робітника працівники міськводоканалу, зробили проби (води – ред.), сказали, що власники не захотіли оформлювати документи РФ, допомагають ЗСУ та ми забираємо цю свердловину.
«Дитина боїться військових»
Знайомі серед українських військових, з якими родина підтримувала зв’язок, порадили подружжю виїжджати, адже інформація про них вже є в окупантів на пропускному пункті у Василівці. Родина обрала маршрут до Запоріжжя через місто Пологи.
На останньому блокпосту в мене ледь не забрали чоловіка, сказали що він має відношення до ЗСУ
– Ми розуміли, що треба виїжджати, що рано чи пізно нас знайдуть і вб’ють. На останньому блокпосту в мене ледь не забрали чоловіка, сказали що він має відношення до ЗСУ. Я чітко розуміла, що, якщо вони почнуть пробивати (особисту інформацію по своїй базі даних – ред.), я вже не поїду нікуди.
Родині все ж вдалося виїхати з окупації. Деякий час вони жили в Запоріжжі, але Анастасії з дитиною довелося виїхати з країни. Вона розповіла, що у доньки був сильний стрес через обстріли міста російськими військами.
– Вона каже, що в нас немає дому, бо все забрали росіяни. Якось прокинулася від вибуху та дуже злякалася, почала погано спати, від мене не відходила нікуди. Коли бачила військових, дуже голосно, щоб всі чули, питала: «Мама, то наші?» Я кажу: «Так, наші, то українські військові, наші хлопці». І вона зараз дуже боїться сильних звуків, якщо бачить поліцію, у мене знов питає: «Це наші? Росіяни сюди не прийдуть? Вони нас не вб’ють?» Дитина в 4 роки не повинна питати такі речі. Це ж ненормально.
«Монета була несподіванкою»
Попович розповіла, що дізналася про монету зі своїм зображенням від знайомого. Жодних офіційних повідомлень від української влади з цього приводу жінка не отримувала.
– Це несподіванкою для мене було, я просто була в шоку, в мене мурахи були. Я коли дивилася звернення президента на Новий рік і там був момент як я кидаю «коктейль Молотова», я розревілася.
Жінка розповіла, що після деокупації та закінчення війни планує повернутися додому в рідний Бердянськ.
- Місто Бердянськ та Бердянський район російські війська окупували наприкінці лютого 2022 року.
- До Бердянська не пропускають українську гуманітарну допомогу, немає «зелених» коридорів для евакуації.
- Місцеві жителі виходили на початку окупації на мітинги та демонстрували свою патріотичну позицію, поки окупанти не почали розганяти активістів.
Вибухи та порожні пляжі. Курортний Бердянськ друге літо під російським триколором
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
ООН від початку повномасштабного вторгнення РФ підтвердила загибель в Україні 9 701 цивільного, йдеться у звіті за 25 вересня 2023 року. Реальна кількість жертв, вказують аналітики, є набагато більшою.
Усього із 24 лютого 2022 року ООН зафіксувала в Україні 10 582 випадків загибелі цивільних людей, а також щонайменше 19 875 випадків поранення цивільних. Про це заявив верховний комісар ООН із прав людини Фолькер Тюрк 22 лютого 2024 року.
«Ймовірно, що реальна кількість втрат серед цивільних осіб є набагато вищою», – кажуть в місії.
