«Заганяли в вагони, як тварин». Спогади кримських татар на виставці у Санкт-Петербурзі

У російському Санкт-Петербурзі представлений правозахисний проєкт «Жіноча ініціатива проти релігійної та етнічної дискримінації», присвячений кримським татарам і Свідкам Єгови. Історична фотовиставка, що проходить у «Відкритому просторі», місці, де зустрічаються громадські активісти, розповідає про життя кримських татар. Кореспондент проєкту Російської служби Радіо Свобода Север.Реалії з'ясувала, чому нащадки людей, які пережили депортацію, дивляться на неї особливим поглядом.

Виставку і проєкт придумали Євгенія Литвинова і Наталія Вознесенська. У Росії переслідують багатьох, вважають вони, але кримських татар і Свідків Єгови – найсильніше: їх катують, обшукують, проти них порушують кримінальні справи і дають їм значні тюремні терміни. Свій проєкт вони протиставляють пропаганді, що представляє Свідків Єгови як шахраїв, а кримських татар як терористів. Цією виставкою авторки проєкту хочуть показати, що і ті, і інші – звичайні люди. Свідкам Єгови присвячений фільм, знятий ще за радянських часів, в ті короткі кілька років, коли переслідування припинилися, а фотовиставка цілком присвячена кримським татарам.

Щоправда, фотодокументів про депортацію кримських татар тут немає, але діти і внуки насильно переселених, які з дитинства ввібрали гіркоту втрати батьківщини, все одно вважають виставку важливою подією. Серед них – Асан Мумджі, що народився вже в Узбекистані. Сім'ї його батька і матері були репресовані ще до депортації.

– Сім'я батька, найімовірніше, була багата, і її відправили на Урал. А сім'я мами постраждала, мабуть, через те, що дідусь, її батько, ще до революції здійснив хадж, його відправили в Узбекистан, і він помер у в'язниці. Одна з моїх бабусь говорила як добре було при Николаші (російський цар Микола ІІ, – ред.) жити, можна було кордон перетинати. Так ось, дідуся забрали, їх виселили, будинок передали бідній сім'ї, а вони десь поневірялися. Пам'ятаю, коли я був армії і приїхав у відпустку, дядько, мамин брат, сказав мені: «Поїдемо, хоча б подивимося на людей, які знищили твого дідуся, – хто на зборах виступав, таврував його». Я очманів: «Поїхали!» Але мама сказав: «Не треба ворушити».

Наступною бідою стала депортація, нібито за «співпрацю з німцями під час окупації». Асан Мумджі згадує розповіді старших членів сім'ї про час окупації.

– Уявляєте, приходять в село партизани, сидить в будинку хлопчисько років 16-17, вони кажуть: «Рішенням Верховної Ради СРСР ми – представники влади на тимчасово окупованій території, і ми забираємо вашого сина служити в армію».

Що відбувається з селом, в яке увійшли партизани? Навіть якщо їм просто дали їжу або бинти, воно перестає бути мирним, а якщо когось забрали в партизанський загін, німці не будуть розбиратися, насильно чи ні, – будуть репресії. Тому люди брали в руки зброю і охороняли свої села.

Офіційно сталінська депортація обґрунтовувалася співробітництвом кримських татар з окупаційною владою. Пізніше Президія Верховної Ради СРСР в своєму Указі №493 від 5 вересня 1967 року «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму» визнала, що «після звільнення в 1944 році Криму від нацистської окупації факти активної співпраці з німецькими загарбниками певної частини татар, які проживають в Криму, були необґрунтовано віднесені до всього татарського населення Криму».

У листопаді 1989 року Верховна Рада СРСР визнала депортацію кримських татар незаконною і злочинною, в 1991 році депортації народів СРСР були визнані геноцидом, а постраждалі були реабілітовані. За бойові заслуги у Великій Вітчизняній війні шестеро кримських татар були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, ще 18 були представлені до звання.

Вдома у Асана ніколи не згадували, як проходила депортація. Діти знали, що вони кримські татари, що сім'ю депортували, але про подробиці говорили ніколи.

– Лише одного разу мама в темряві, перед сном раптом сказала: «За свою землю треба воювати!» І ще один раз мама взяла мене в райцентр, до нас підійшов глухонімий чоловік і показав на пальцях цифру 13. Мама розплакалася і дала йому три рублі – хороші гроші на ті часи. А мені пояснила – він згадав мене: каже, тобі було 13 років, коли вас тут вивантажили.

Ми жили під Самаркандом, там була величезна кримськотатарська громада. Середня Азія – це благодатне місце, на землі не так багато народів, які змогли так добре зустріти сотні націй: і після 1917 року, і в евакуації люди знаходили там притулок і благополуччя. Але все одно для нас там все було чуже. Я пам'ятаю, коли служив в армії, якось сказав, що в Узбекистані жити не буду. У нас був солдат-узбек, і він так образився! А я йому кажу, що думаю так: це не мої рідні гори, степи, це ваша земля. Він каже: ну як же, у нас одна країна. А я кажу: ні, я на засланні жити не буду.

Асан Мумджі ні на мить не забував, що його рідна земля – це Крим. Після армії, в 1978 році він одразу ж поїхав туди до дядька, який вже зумів там закріпитися. Дядько показав йому великий батьківський будинок в Бахчисараї, який займала якась установа. Але Асана нікуди на роботу не взяли. А в 1987-му він став учасником демонстрації кримських татар на Красній площі в Москві, що прогриміла тоді на всю країну.

– Це була вражаюча подія, просто немислима. Я поїхав у Москву разом зі своїм товаришем. Прямо з Красної площі він зателефонував батькові в Самарканд, і той сказав – негайно йдіть, вони можуть відкрити вогонь. Але вогонь не відкрили, і тоді щось здригнулося, незабаром почалося масове переселення кримських татар до Криму.

«Людина їде на Батьківщину, приїжджає, а там ворожий народ»

Найперші переселенці поїхали ще в 1960-і роки, вони були найсміливіші. А коли їх викидали з Криму, вони селилися поруч, в навколишніх містах і селах.

А ось в кінці 1980-х – початку 90-х відкрилося вікно, і тоді встигли переселитися дуже багато. Якби тоді не встигли, потім, я думаю, поїзди з кримськими татарами вже нікуди б не пустили, всюди б стояв ОМОН і козаки, нас би викидали з вагонів.

Переселятися було жахливо важко, ймовірно, так само, як і євреям на їхню батьківщину. Уявляєте, людина їде на Батьківщину, приїжджає, а там ворожий народ. Кажуть: «А хто ви такі?».

Чи не прописують, землю не дають. Землю часто доводилося просто захоплювати. У нас в Узбекистані вся вулиця була кримськотатарська, і вся вона переїхала, нікого не залишилося.

Я приїжджав і бачив такі сцени: шматок землі, стоїть намет, і вся сім'я будує будинок: частина стіни стоїть, лебідка, бетон, за літо будинок треба поставити. Дружина розповідала, що бачила в одному селищі сім'ю, яка встигла зробити тільки бетонний підвал, і там стояло піаніно, і всі вони там жили. Дружині прямо з серцем погано стало. Батько однієї моєї приятельки купив гараж, вони там пару років прожили, поки будували будинок. В Узбекистані рівень життя у кримських татар був дуже високий, всі вчилися, ставлення до них було гарне – і все одно, навіть самі ледачі переїхали до Криму.

На думку Асана Мумджі, під владою України в Криму було багато хорошого, наприклад, дозволили відкрити свій університет; влада практично не допомагала, каже він, але зате і не заважала. Асан шкодує тих кримських татар, які лояльно поставилися до анексії Криму в 2014 році.

– Ось йде весілля, приходить колабораціоніст, і ведучий говорить – поки ця людина не піде, весілля не почнеться. І йому доводиться йти. Або самі люди встають з-за столів і йдуть. І так скрізь їх піддають громадському осуду, ігнорують, – стверджує він.

Дядько Асана Мумджі був одружений з грекинею. Щоб переїхати до Криму, він з нею розлучився: спочатку перебралася вона, а потім вже він переїхав до неї, за це його виключили з партії. Батько Асана був активістом, в 1960-і роки він чотири рази їздив в Москву з петиціями, але помер в Самарканді, а до Криму переїхали сестра і брати Асана, вони забрали з собою матір.

– теж нащадок кримських татар, що осів в Петербурзі. Його мати родом з Феодосійського району, у сім'ї було два будинки – один в селі Батальному, інший, двоповерховий, досі стоїть у Феодосії. Прадід був багатою людиною, у нього були отари овець, птахоферма, де працювали наймані працівники. Він відправляв до Італії шерсть, а привозив каву, тримав свої магазини та кав'ярні. У спокійні часи сім'я жила в Феодосії, а коли стало голодно і почалася колективізація, перебралася в сільський будинок.

– Прадід помер ще до революції, майно розтягли родичі, і «караюча рука пролетаріату» їх не торкнулася – нічого було реквізувати, – згадує Шевкет Ібадлаєв. – У місцевої влади ставлення було лояльне, і відсоток розкуркулених був не дуже великий. Але, коли почалася депортація, вночі приїхала машина, на збори дали 15 хвилин, та ще норма була – стільки-то кілограмів на людину. Дід тоді воював, в 1944 році під час визволення Кубані він потрапив в госпіталь в Армавірі, і звідти його у війська вже не повернули, дослужував в трудармії.

Бабусю з чотирма дітьми відправили в Костромську область на лісозаготівлі. 9-річна мама обрубувала гілки, вранці була перекличка, як у в'язниці. І ось, в перший раз треба назвати своє ім'я, а вона цього не зрозуміла, промовчала: одного працівника немає – це НП, всі кинулися його шукати, і мама теж, і тільки потім вона зрозуміла, що шукають її.

У 1946 році діда демобілізували і відправили в Узбекистан, сім'ю дозволили забрати з собою. Але їхали на різних поїздах, в різних умовах. Дід як демобілізований дістався швидко, а вони ще тиждень чекали свого поїзда на Казанському вокзалі. Мені тітонька моя, мамина сестра, розповіла: маму твою послали за хлібом в комерційний магазин, а її все немає і немає, повертається через півтори години з буханцем хліба і морозивом на всіх. Виявляється, вона купила хліб, а назустріч якийсь чоловік біг до поїзда – ой, дівчинко, продай буханку – і дав їй більше, ніж вона коштувала.

Мати пішла, знову купила хліб і стала цілеспрямовано видивлятися таких квапливих, ось звідки у неї гроші на морозиво з'явилися. І потім весь тиждень ставила нас в чергу за хлібом і продавала тим, хто спізнювався, так вони і на їжу заробили, і хліба собі в дорогу накупили.

З огляду на заслуги діда, йому дозволили оселитися не в селі, а в місті, працював він простим робітником на асфальтобетонному заводі, там же, на території заводу, у них був невеликий будиночок. А від усього колишнього благополуччя у бабусі залишився Коран і велика мідна кавова ступка з важким товкачем.

– Я пам'ятаю, вже в Самарканді, коли нам було років по 8-10, дід виходив на ганок: «Хлопці, хто хоче кави?» – «Я, я, я!». Він вибирав одного: «Ось тобі ступка і товкач, стукни 200 раз, і потім будемо пити каву». Починаєш стукати, але треба ж якось схитрувати, кричиш: «Діду, діду, я вже вдарив 200 раз!» Він виходив, брав кави на дотик: «Ні, тут тільки 100 разів вдарено, давай далі».

Батько Шевкета Ібадлаєва народився в східному Криму, у його діда теж були свої стада, сім'я була багата.

– У прадіда було два сини, обидва дуже великі, і моя прабабуся, як стихійний мічурінець, спеціально підбирала їм дружин подрібніше, щоб такі величезні більше не народжувалися. Дід був знаменитий на всю округу тим, що коли повертався з сусіднього села додому з весілля, садив собі на плече музиканта і йшов з ним по степу, щоб було не нудно.

До сім'ї ставилися добре, і коли почалася колективізація, їх вчасно попередили – вони встигли добровільно здати своє майно в колгосп. У 1937 році брати-богатирі померли, але не від репресій, а від якоїсь невідомої епідемії, бабуся залишилася одна з чотирма дітьми. Під час війни німців бачили всього два рази, зате весь час приїжджали румуни – міняли мануфактуру і гас на продукти. Виживати вдавалося тільки за рахунок того, що самі вирощували в городі.

– Пам'ятаю, мій батько, коли дивився фільми про війну, дивувався не тільки подвигам, скільки тому, як виживали в тилу – без їжі, без сну. А коли депортація настала, машина приїхала рано, стукіт у двері: «Виходь з речами, станція Джанкой», – і в поїзд, в Середню Азію. Бабуся померла від хвороб в перший рік заслання, не витримала. Але батьки не любили згадувати жахіття. Згадували, як, наприклад, вдень пасли овець, а ввечері в коморі збиралася молодь на сільську дискотеку – гармошка та скрипка, танці до упаду при світлі гасових ламп.

Вони весь день по степу босоніж ходили, а ввечері обмазували ступні смолою, і дівчата говорили: «О, які хлопці багаті, в калошах ходять». А коли вже я історію в школі вчив, пам'ятаю, батько підходить, дивиться на мій підручник і говорить напівголосом: «Такої ... ської держави в світі більше немає». А безпосередньо вони нам, напевно про це говорити боялися – ми ж виховані були на Павлику Морозові, раптом в школі щось бовкнемо по простоті. Але ми постійно жили в атмосфері оповідань про життя в Криму. Справжнє їхнє життя залишилася там, а тут вони жили з думкою, що це все тимчасово.

згадує, що коли в 1968 році вийшов указ про реабілітацію кримських татар, всі подумали, що це автоматично дає їм право повернутися, як це було з кавказькими народами, яких в 1950-х роках реабілітували і дозволили повернутися додому. Але кримським татарам повернутися не давали.

– Старша сестра зі старшим сином туди перша переїхала, так її не прописували, на роботу не брали, весь час їх тримала в облозі міліція і кедебешники. Люди приїжджали, на свій страх і ризик купували або будували будинки, але в будь-який момент могла приїхати вантажівка, туди кидали все речі і вивозили їх за межі Криму. Тому багато селилися в прикордонних містах і селах, щоб, тільки но відкриється можливість, відразу кинутися в Крим.

Ну, і, напевно, щоб якось розрядити обстановку, в 1970-і роки відкрили квоти на переселення, так зване вербування, але потрапити в ці квоти було дуже важко. Спочатку готували місце – в одному селі будували два будинки, в іншому три і повідомляли, що можуть прийняти стільки-то сімей. Але в рік брали сімей по 30-40 – це крапля в морі. Я думаю, що в першу чергу переселяли найактивніших, щоб вони більше не мутили сусідів.

Батькам Ібдалаєва пощастило – їм вдалося потрапити до квоти з вербування, і в 1974 році вони залишили багатий будинок і сад з трояндами в центрі Самарканда і переїхали в кримський степ. Проводжали їх з піснями, на вокзал спеціально приходили музиканти.

Поїзд прибув до Сімферополя 18 травня 1974 року – рівно через 30 років після депортації. Прибули, щоправда, не на порожнє місце: там уже був будинок, хоч і з голими стінами, та пара господарських будівель. У Самарканді вони жили заможно – мати була кравчинею, заробляла 400-500 рублів на місяць, величезні гроші на ті часи, батько, шофер-далекобійник, мав приблизно стільки ж. Село в Криму було велике, і маму взяли на роботу в Будинок побуту, а батько в колгоспі далі шоферував, але все одно тут рівень життя сім'ї впав в кілька разів.

І вони були там зовсім самотні, адже вся рідня залишилася в Самарканді. Добре ще, що в цьому селі вже жили приблизно 10 кримськотатарських родин, і вони здружилися, як рідні. У той час, якщо у когось було весілля, то люди, знайомі і незнайомі, з'їжджалися з усього Криму. Не для того, щоб поїсти, а для того, щоб людина, яка влаштувала свято, не почувалася самотньою.

Шевкет Ібдалаєв згадує і кінець 1980-х, коли кримські татари лавиною кинулися переслятися в Крим, – тоді вони за копійки продавали свої добротні кам'яні будинки, а місцеві їх ще й не купували, розмірковуючи так: вони ж все одно все кинуть і поїдуть – ми почекаємо. А в Криму, зрозумівши, що скоро сюди хлинуть татари, накрутили ціни на будинки, так що люди на гроші, виручені за хороший кам'яний будинок в Азії, на батьківщині могли купити тільки жалюгідні халупи або просто шматок землі. Але все одно їхали, нехай навіть не в свої села, а в голий степ, таке велике було бажання повернутися.

– А я в цей час якраз вступив до Ленінградського політехнічного інституту. Перед тим як його закінчити, я хотів вплинути на розподіл – щоб мене відправили до Сімферополя. Приїхав туди, сказав, що у мене скоро буде диплом інженера, і мені сказали, що їм такі як раз потрібні, дали анкету, але як тільки я вписав туди своє ім'я, у мене її буквально вирвали: «Ви ж розумієте, ми для вас нічого зробити не зможемо.

У бабусі з дідусем крім моєї мами були ще діти, якими треба було займатися, тому вони переїхати не змогли, але їздили до мами з татом, використовуючи будь-яку можливість, щоб побачити Крим, – розповідає Ібалдаєв.

Він вважає, що визвольний рух кримських татар заснований на ідеях Махатми Ганді, що йдуть від толстовського принципу непротивлення злу насильством: незважаючи на численні процеси проти терористичних груп, що нібито існують в Криму, за цей час не було жодного теракту, скоєного кримським татарином, говорить він.

Сім'я кримського татарина Ільяса Ешрефа жила в Алушті, бабуся знала арабську та перську. Дід Асан був партизаном, в 1942 році його розстріляли німці, і тоді батько Ільяса, Сфендер, який ще раніше втратив матір, залишився круглим сиротою. Коли його депортували разом з його бабусею, йому було 12 років, незабаром бабуся теж померла, і хлопчик жив в сім'ї спочатку одного дядька, потім іншого. Про депортацію Ільяс Ешреф знає не з розповідей старших.

– Всіх заганяли в машини. Батько казав, що це в кіно показують, мовляв, заходили в будинки, оголошували – ви вороги народу. Але це тільки для глядачів. Насправді заходили енкавеесники і говорили: «Бігом в машини». Ніхто там нічого не пояснював під дулами автоматів. І 15 хвилин не давали – хто що встиг схопити, той і встиг, деякі навіть документів не взяли. У Сімферополі їх заганяли у вагони, як тварин. Хто за руки, хто за комір, тримав дітей, добре, якщо зміг утримати. Якщо вони виявлялися в сусідньому вагоні, це ще нічого, все ж їхали в одному напрямку, а якщо в сусідній машині – це набагато гірше, невідомо, куди з цієї машини потрапиш. Тоді головне було – всіх виселити, а яким способом – так питання не стояло. Тому дуже багато було розшуків: хто опинився на Уралі, хто в Узбекистані, хто в Казахстані.

12-річний Сфендер, батько Ільяса, опинився в Узбекистані, на будівництві Фархадской каналу. Їх виселили в поле, люди рили землянки, щоб не пропасти.

– Тільки в одному пощастило – раніше цей канал будували ув'язнені, і від них залишилися ці нори, ями, ось вони їм і стали в нагоді. А ставлення узбеків було яке – ви вороги народу, вас знищувати потрібно. У будинки їх не пускали. Тільки років через 5-10 побачили, що кримські татари – це нормальні люди. Особливо після смерті Сталіна, розповідає він.

У 1949 році його батьку виповнилося 17 років, і він втік з місць депортації в рідну Алушту. Як йому це вдалося, незрозуміло, адже спецпереселенцям треба було щомісяця ходити відмічатися. Коли його спіймали, він став доводити, що він не ворог народу, а його батько – розвідник-партизан, але все одно його, ще неповнолітнього, посадили в тюрму.

– Де він сидів, він не знав – говорив, що його привезли в якісь шахти, спустили і наверх більше не піднімали. Вони там добували якусь руду, там же і спали. У тому ж таборі, тільки нагорі, випадково опинився наш родич, дядько Есвет, дуже спритний і зухвалий, він побачив прізвище батька в списках і допоміг йому вибратися з шахти наверх.

А потім якийсь в'язень помер, і дядько Есвет поміняв документи батька на документи цього померлого в'язня – у того термін вже закінчувався. Так батько вийшов на свободу. І дядько Есвет теж вийшов. Щоб вийти, він ходив за туберкульозними ув'язненими, підбирав їх криваві плювки і їв, щоб захворіти. І коли він вже сильно захворів, його звільнили – відправили вмирати. Але він приїхав в Душанбе, лежав на базарі на землі, спав, приходили бабусі, кримські татарки, приносили йому трави. Навколо зелень, сонце, і якось він оклигав, вижив. Якби не він, мій батько, швидше за все, назавжди залишився б в тих шахтах, і я б не з'явився на світ.

Коли батько Ільяса Ешрефа звільнився, він одразу знову поїхав в Алушту – так йому хотілося на батьківщину. Він теж нічого не розповідав синові про депортацію, напевно, оберігав від небезпечного знання. А ось те місце в Алушті, де його зловили вдруге, він Ільясу показав. Це було поруч із краєзнавчим музеєм, де він підрядився копати яму.

– Тут йде міліціонер і він його впізнав: «О, Ешреф!» – «Ні, я не Ешреф, я Арутюнов!» – «Ні, ти Ешреф». Схопив його, і на другий термін він поїхав, цього разу в Тобольськ, будував там будинки, теж не цукор, але все ж не в шахті під землею. Про ці два терміни батько мені розповів, а про інші два не став – всього він чотири рази відсидів за втечу до Криму. А між відсидками він жив в Узбекистані, там зустрів мою матір, з'явився мій старший брат, потім я.

Батько Ільяса Ешрефа був уже дуже старий і хворий, але все ж переїхав до Криму – зиму провів у неопалюваному підвалі, а потім жив в будинку для літніх людей, віддаючи за це велику частину пенсії, помер у 2017 році. За словами Ільяса, алуштинский автовокзал побудували, знищивши кладовище, де похована його бабуся Айше. А на дорозі від Алушти до Ялти стоїть великий пам'ятник партизанам. Ільяс з великими зусиллями домігся, щоб ім'я його діда було теж на ньому записано.

– Я прийшов з усіма довідками, з парткому, з краєзнавчого музею, а мені кажуть: «Ви землю просити не будете? Якщо ні, тоді йдіть до відділу культури, ім'я напишуть». Я кажу: «Не буду просити, впишіть ім'я». Прийшов до батька, а він кричить: «Нічого не треба, ніяких пам'ятників, нехай землю дадуть!» – згадує він. – Але ж це було ще в нульових роках, до 2014-го далеко, але політика така ж була.

Авторки проєкту «Жіноча ініціатива проти релігійної та етнічної дискримінації» проводять паралелі між трагічними подіями минулого і сьогоднішнім днем, коли кримських татар знову переслідують, фабрикуючи проти них дуті «екстремістські» справи. За даними Кримськотатарського ресурсного центру, «сьогодні 86 кримських татар сидять в тюрмі, а терміни, які призначають кримським татарам «за екстремізм», доходять до 18-20 років».