Бельгію часом називають штучною державою. Адже перша ознака держави – її мова, а бельгійської ж мови, як відомо, не існує. Бельгія, країна з майже 200-літньою історією, складається з трьох частин, що поділяються саме за мовною ознакою: нідерландськомовна (або фламандськомовна, бо досі немає єдності, чи вважати цю мову бельгійським діалектом нідерландської, а чи спорідненою з нею, але окремою фламандською) Фландрія і французькомовна Валонія, а є ще й маленький німецькомовний клаптик території. Столиця — Брюссель — місто двомовне. Кожна назва вулиці подається французькою та нідерландською.
Бельгійська модель мирного співжиття спільнот, що є абсолютно різними і в мовному, і в культурно-історичному значенні, донедавна вважалася взірцем. Іще декілька років тому брюссельські міністри їздили до Єрусалима, щоб поділитися досвідом мирного співіснування людей різних мовних груп.
Проте нині країна, яку вважали прикладом для інших, опинилася на межі розколу. Чому? Адже, здавалося б, стільки років механізм співіснування двох мов в одній країні так добре працював.
Існування не спільне, а паралельне
Оглядач нідерландськомовної газети «Het Nieuwsblad» Вім Вінкелманс пояснює Радіо Свобода: «Насправді вони (мови) не співіснують. Вони живуть поряд, проте зовсім не разом. Ми маємо чітко визначені лінгвістичні кордони: кожна спільнота має свою мову й територію. Проте є райони, де мови змішані – Брюссель та околиці. І от саме тут справи дуже погані. Ми, фламандці, не можемо порозумітися з валонцями в багатьох речах, починаючи від розподілу території і закінчуючи державним устроєм. Особливі проблеми з франкомовними поселеннями навколо Брюсселя, що навідріз відмовляються розмовляти нідерландською, хоча це територія Фландрії».
Упродовж майже 150 років у Бельгії домінувала франкомовна еліта, включно з королівською родиною. На початку минулого століття незаможні фламандці масово працювали на багатих валонських фермерів та володарів шахт і металургійних заводів.
Ситуація кардинально змінилася в середині 20-го століття через закриття підприємств та занепад фермерства. Нині Фландрія значно потужніша економічно за Валонію. Тому, на думку франкомовних бельгійців, Фландрія хоче взяти реванш за минуле, вимагаючи більше влади й незалежності від валонців.
Становище погіршується, але є й бажання єдності
Політичний оглядач франкомовної медіа-групи «Сюд-прес» Мішель Деклерк вважає, що за кілька останніх років ситуація значно погіршилася: «Це відбувається тому, що фламандці хочуть дедалі більшої автономії. Вони вимагають більшої влади та все більших повноважень в ухваленні рішень державної ваги. А під час останніх виборів, до того ж, політичні партії, що виступають за незалежність Фландрії, стали значно впливовішими. А це говорить про те, що Бельгія з часом може перетворитися на конфедерацію і навіть повністю розколотися».
Говорячи про економічну різницю, на нідерландськомовній півночі часто наводять такий приклад для порівняння: мовляв, кожен фламандець, працюючи та сплачуючи податки, буквально дарує щорічно кожному мешканцеві Валонії суму, еквівалентну вартості комп’ютера.
З іншого боку країни, у Валонії, що за інвестиційною привабливістю посідає одне з найвищих місць у Європі, державницькі настрої значно сильніші. Вимагаючи збереження Бельгії, вони часто наголошують: «я у першу чергу бельгієць, а вже потім представник тієї чи іншої мовної групи».
Перед нинішнім прем’єр-міністром Івом Летермом стоїть нелегке завдання – об’єднати політиків із обох таборів, щоб провести реформу країни. Причому треба догодити і фламандцям, до яких належить він сам, і франкофонам, що ніяк не погоджуються із «загарбницькими», на їхню думку, настроями нідерландськомовних опонентів.
Врешті-решт, хоч і серед політиків віра в можливий поділ держави поглибилася, прості мешканці з будь-якого боку країни все ж не вірять у те, що Бельгія може розколотися. Коли проїхатися містами з обох сторін країни, то помітиш державні прапори як знак солідарності у вікнах і фламандців, і валонців, і німецькомовного населення.
(Брюссель – Прага – Київ)
Бельгійська модель мирного співжиття спільнот, що є абсолютно різними і в мовному, і в культурно-історичному значенні, донедавна вважалася взірцем. Іще декілька років тому брюссельські міністри їздили до Єрусалима, щоб поділитися досвідом мирного співіснування людей різних мовних груп.
Проте нині країна, яку вважали прикладом для інших, опинилася на межі розколу. Чому? Адже, здавалося б, стільки років механізм співіснування двох мов в одній країні так добре працював.
Існування не спільне, а паралельне
Оглядач нідерландськомовної газети «Het Nieuwsblad» Вім Вінкелманс пояснює Радіо Свобода: «Насправді вони (мови) не співіснують. Вони живуть поряд, проте зовсім не разом. Ми маємо чітко визначені лінгвістичні кордони: кожна спільнота має свою мову й територію. Проте є райони, де мови змішані – Брюссель та околиці. І от саме тут справи дуже погані. Ми, фламандці, не можемо порозумітися з валонцями в багатьох речах, починаючи від розподілу території і закінчуючи державним устроєм. Особливі проблеми з франкомовними поселеннями навколо Брюсселя, що навідріз відмовляються розмовляти нідерландською, хоча це територія Фландрії».
Упродовж майже 150 років у Бельгії домінувала франкомовна еліта, включно з королівською родиною. На початку минулого століття незаможні фламандці масово працювали на багатих валонських фермерів та володарів шахт і металургійних заводів.
Ситуація кардинально змінилася в середині 20-го століття через закриття підприємств та занепад фермерства. Нині Фландрія значно потужніша економічно за Валонію. Тому, на думку франкомовних бельгійців, Фландрія хоче взяти реванш за минуле, вимагаючи більше влади й незалежності від валонців.
Становище погіршується, але є й бажання єдності
Політичний оглядач франкомовної медіа-групи «Сюд-прес» Мішель Деклерк вважає, що за кілька останніх років ситуація значно погіршилася: «Це відбувається тому, що фламандці хочуть дедалі більшої автономії. Вони вимагають більшої влади та все більших повноважень в ухваленні рішень державної ваги. А під час останніх виборів, до того ж, політичні партії, що виступають за незалежність Фландрії, стали значно впливовішими. А це говорить про те, що Бельгія з часом може перетворитися на конфедерацію і навіть повністю розколотися».
Говорячи про економічну різницю, на нідерландськомовній півночі часто наводять такий приклад для порівняння: мовляв, кожен фламандець, працюючи та сплачуючи податки, буквально дарує щорічно кожному мешканцеві Валонії суму, еквівалентну вартості комп’ютера.
З іншого боку країни, у Валонії, що за інвестиційною привабливістю посідає одне з найвищих місць у Європі, державницькі настрої значно сильніші. Вимагаючи збереження Бельгії, вони часто наголошують: «я у першу чергу бельгієць, а вже потім представник тієї чи іншої мовної групи».
Перед нинішнім прем’єр-міністром Івом Летермом стоїть нелегке завдання – об’єднати політиків із обох таборів, щоб провести реформу країни. Причому треба догодити і фламандцям, до яких належить він сам, і франкофонам, що ніяк не погоджуються із «загарбницькими», на їхню думку, настроями нідерландськомовних опонентів.
Врешті-решт, хоч і серед політиків віра в можливий поділ держави поглибилася, прості мешканці з будь-якого боку країни все ж не вірять у те, що Бельгія може розколотися. Коли проїхатися містами з обох сторін країни, то помітиш державні прапори як знак солідарності у вікнах і фламандців, і валонців, і німецькомовного населення.
(Брюссель – Прага – Київ)
