Розвинувшись на стику філософії, антропології, соціології та естетики, вона тісно пов’язана з новими горизонтами загальноприродничої думки. Відомо, що драматичний перегляд фізичної картини світу на початку ХХ ст. справив глибокий вплив на всю художню культуру Європи і має аналог у драмі естетики. З другого ж боку, саме в культурології дістали глибокі інтерпретації такі фундаментальні для інтелектуальної сфери поняття, як архетип і підсвідомість, як міф і символ, що, виведені з полону своєї локальності, стали важливими знаряддями загальнонаукових операцій. Саме в культурологічних концепціях цілісності та вітальності знайшли підтримку сучасні поняття холізму, а опосередковано – й біотичного кругообігу.
Нині культурологія прагне дати відповідь на питання, які виникають з очевидної кризи світу людини, втрати смисложиттєвих орієнтирів, інструменталізації людського розвитку.
У Радянському Союзі культурологія хоч і не була оголошена буржуазною лженаукою, але ставлення до неї було настороженим – через її неминучі філософські претензії. Тому фактично вона піддавалася філософському вихолощенню і редукції, що зумовило її відчутну провінційність, відставання, яке не долається легко.
Українські культурологічні досягнення
Отож і нині українська культурологія не може похвалитися такими досягненнями і такою роллю в інтелектуальному житті суспільства, як культурологія Заходу ХХ століття. Проте вона існує і має свої здобутки як загальнотеоретичної, так і практично-ужиткової міри. Насамперед розвивали її – що цілком зрозуміло – філософи. Тут треба згадати праці Вілена Горського, Сергія Кримського, Мирослава Поповича, Миколи Гончаренка, які й за умов ідеологічного догматизму радянської доби знаходили можливість виборювати більший чи менший простір для незалежної думки; нині ж дехто з них переживає пору творчого піднесення.
Я дозволю собі назвати тут і Віктора Малахова, чия давніша праця «Культура и человеческая ценность» залишилася недооціненою. Ще в радянські часи навіть у своїй критиці західних естетичних концепцій Малахів намагався триматися в межах наукової коректності, а часом був і своєрідним транслятором західної естетичної та культурологічної думки. Сьогодні він не поквапився переорієнтуватися, залишився на позиціях наукової зваженості та тверезої оцінки культурної ситуації (стаття «Чому я не постмодерніст» у часописі «Дух і Літера», 1997, ч. 1-2).
Василь Лісовий у книзі «Культура. Ідеологія. Політика» дає філософську інтерпретацію взаємодії цих трьох сфер національного буття. Етнолог Ігор Мойсеєв у двох томах праці «Храм української культури» відтворює своєрідний семантичний космос українського етносу. До речі, ця новаторська і, я б сказав, дерзновенна праця, попри високі оцінки таких авторитетів, як С.Б. Кримський і Дм.С. Наливайко, не мала належного резонансу в наукових і мистецьких колах. Серед ґрунтовних наукових праць, що так само не привернули належної уваги, я б назвав і недавню працю Володимира Литвинова «Ренесансний гуманізм України» (2001).
Свою філософську інтерпретацію культурного коду України дає Оксана Забужко.
Широке коло культурологічних питань порушує Вадим Скуратівський у своїх монографіях та блискучих есе. Соціологічні аспекти культурології цікавлять і Євгена Головаху та Юрія Саєнка.
У літературознавстві потужний культурологічний потенціал несуть праці академіка Дм.В. Затонського, чл.-кор. НАН України Дм.С. Наливайка, нашого колеги з діаспори Гр. Грабовича.
Окремі питання культурології порушують у своїх дослідженнях і статтях молоді літературознавці та культурознавці.
Українське всесвітнє вузеньке бачення
Однак треба сказати, що сфера масштабних теоретичних узагальнень залишається здебільшого недосяжною, та й звертання до гострих актуальних проблем цілісного естетичного ставлення до світу й роль топології національної культури та поєднання її цінностей зі смисловим універсалізмом сучасної цивілізації. Плюралізм форм набирає якостей великого хаосу і азартних протистоянь, тоді як потрібна якість діалогу.
Саме культурологія може і повинна дати розуміння зміни життя, зміни образу нації не як втрати себе, а як розвитку. Зокрема, потрібне не тотальне «зняття» культури радянської доби, а її переосмислення за вибіркового підходу. Водночас потрібне дослідження культурного наповнення (чи браку такого) нових соціальних утворень, культурних факторів регуляції соціальної поведінки за нових умов, групових почуттів та афектів, – а все це залишається неопрозореними сторонами сучасного життя з потенційними несподіванками й загрозами.
Серед найбільших загроз уже глобального, а не локального масштабу, – реальна небезпека культурної ентропії за умов нещадного пресингу духовно збіднених монотонних практик, зокрема різних виявів т.зв. «масової культури», яка фактично є анігіляцією культури. Збереження культурних спадщин і традицій, культурних цінностей, всього духовного життя і духовної продуктивності кожного з народів нині, за умов відкритості, мігрантності, а також нових форм гегемонізму та агресії сильніших, потребує розуміння народами і культурами норм співжиття, розуміння спільності долі людства і здатності взяти на себе частку відповідальності.
Реально, на жаль, ведемо розмови про всесвітність і вселюдськість, нічого не знаючи про абсолютну більшість народів Землі. Що не заважало і не заважає деяким інтелектуалам приписувати собі загальнолюдський статус, який нібито вивищує їх над носіями конкретних культур.
Паразити на чужих результатах
Найбільш фальшивими з цих «общечеловеков» мені видаються наші, українські – російської закваски. Вони ті ж самі русотяпи, тільки з трохи «благороднішою» фразеологією. Адже їхнє «общечеловечество» зводиться до гордовитого дистанціювання від світу української духовності і егоїстичної втечі від тяжких проблем українства – в світ російської культури, але без життєвого зобов’язання перед нею, зате з деякою припудреністю приблизними поняттями з «євроатлантичного» світу. А світи інших культур «общечеловеку» такі ж чужі і далекі, як і будь-якому русотяпу. Його свідомість зосереджена на відштовхуванні, а не на засвоєнні. На відштовхуванні від українства. А куди відштовхнеться, за що зачепиться, – то вже залежить від історичної, політичної, життєйської кон’юнктури. Будь-яка купина стане йому п’єдесталом, з якого він гордовито зиркатиме на тих, хто не дезертирував з поля тяжкої праці для загальнолюдського розвитку свого народу.
От саме в цьому і полягає зловредність «общечеловека»: він хоче паралізувати піднесення конкретних культур, тобто реальне творення загальнолюдськості, паразитуючи на чужих результатах. Він завжди пристає до сильнішого супроти слабшого, він топче слабшого в ім’я свого фальшивого «общечеловечества». Тобто, насправді відбувається зловісна підміна понять, бо шлях до загальнолюдського лежить через засвоєння, а не через витоптування національних культур, які тільки і є реальним багатством уселюдськості.
Стосовно ж нашої української гуманістики доводиться говорити про її локальну обмеженість – відсутність або майже відсутність у ній досліджень, присвячених культурам Азії, Африки, Латинської Америки, Скандинавії, Кавказу, Балтії, Середньої Азії, занепад арабістики, славістики і балканістики, несформованість української школи русистики. Усі ці проблеми по-новому постають у сучасному пресингово глобалізованому і пресингово розкультурованому світі. Нормально найсприятливішою для всякої національної культури є ситуація взаємодії не з однією, а з багатьма культурами світу.
Для нас одним із чинників такої взаємодії має стати активна участь українського літературознавства і мистецтвознавства, української культурології у вивченні культур світу. І хотілося б, щоб наші здобутки в цьому були цікавими і важливими не лише для нас самих. Але для розвитку відповідних нових напрямів досліджень потрібне серйозне структурне і фінансове забезпечення, стабільна і довгострокова підтримка. Самими розмовами про гранти й госпдоговори цій стратегічній справі не зарадиш.
(Київ – Прага)
Нині культурологія прагне дати відповідь на питання, які виникають з очевидної кризи світу людини, втрати смисложиттєвих орієнтирів, інструменталізації людського розвитку.
У Радянському Союзі культурологія хоч і не була оголошена буржуазною лженаукою, але ставлення до неї було настороженим – через її неминучі філософські претензії. Тому фактично вона піддавалася філософському вихолощенню і редукції, що зумовило її відчутну провінційність, відставання, яке не долається легко.
Українські культурологічні досягнення
Отож і нині українська культурологія не може похвалитися такими досягненнями і такою роллю в інтелектуальному житті суспільства, як культурологія Заходу ХХ століття. Проте вона існує і має свої здобутки як загальнотеоретичної, так і практично-ужиткової міри. Насамперед розвивали її – що цілком зрозуміло – філософи. Тут треба згадати праці Вілена Горського, Сергія Кримського, Мирослава Поповича, Миколи Гончаренка, які й за умов ідеологічного догматизму радянської доби знаходили можливість виборювати більший чи менший простір для незалежної думки; нині ж дехто з них переживає пору творчого піднесення.
Я дозволю собі назвати тут і Віктора Малахова, чия давніша праця «Культура и человеческая ценность» залишилася недооціненою. Ще в радянські часи навіть у своїй критиці західних естетичних концепцій Малахів намагався триматися в межах наукової коректності, а часом був і своєрідним транслятором західної естетичної та культурологічної думки. Сьогодні він не поквапився переорієнтуватися, залишився на позиціях наукової зваженості та тверезої оцінки культурної ситуації (стаття «Чому я не постмодерніст» у часописі «Дух і Літера», 1997, ч. 1-2).
Василь Лісовий у книзі «Культура. Ідеологія. Політика» дає філософську інтерпретацію взаємодії цих трьох сфер національного буття. Етнолог Ігор Мойсеєв у двох томах праці «Храм української культури» відтворює своєрідний семантичний космос українського етносу. До речі, ця новаторська і, я б сказав, дерзновенна праця, попри високі оцінки таких авторитетів, як С.Б. Кримський і Дм.С. Наливайко, не мала належного резонансу в наукових і мистецьких колах. Серед ґрунтовних наукових праць, що так само не привернули належної уваги, я б назвав і недавню працю Володимира Литвинова «Ренесансний гуманізм України» (2001).
Свою філософську інтерпретацію культурного коду України дає Оксана Забужко.
Широке коло культурологічних питань порушує Вадим Скуратівський у своїх монографіях та блискучих есе. Соціологічні аспекти культурології цікавлять і Євгена Головаху та Юрія Саєнка.
У літературознавстві потужний культурологічний потенціал несуть праці академіка Дм.В. Затонського, чл.-кор. НАН України Дм.С. Наливайка, нашого колеги з діаспори Гр. Грабовича.
Окремі питання культурології порушують у своїх дослідженнях і статтях молоді літературознавці та культурознавці.
Українське всесвітнє вузеньке бачення
Однак треба сказати, що сфера масштабних теоретичних узагальнень залишається здебільшого недосяжною, та й звертання до гострих актуальних проблем цілісного естетичного ставлення до світу й роль топології національної культури та поєднання її цінностей зі смисловим універсалізмом сучасної цивілізації. Плюралізм форм набирає якостей великого хаосу і азартних протистоянь, тоді як потрібна якість діалогу.
Саме культурологія може і повинна дати розуміння зміни життя, зміни образу нації не як втрати себе, а як розвитку. Зокрема, потрібне не тотальне «зняття» культури радянської доби, а її переосмислення за вибіркового підходу. Водночас потрібне дослідження культурного наповнення (чи браку такого) нових соціальних утворень, культурних факторів регуляції соціальної поведінки за нових умов, групових почуттів та афектів, – а все це залишається неопрозореними сторонами сучасного життя з потенційними несподіванками й загрозами.
Серед найбільших загроз уже глобального, а не локального масштабу, – реальна небезпека культурної ентропії за умов нещадного пресингу духовно збіднених монотонних практик, зокрема різних виявів т.зв. «масової культури», яка фактично є анігіляцією культури. Збереження культурних спадщин і традицій, культурних цінностей, всього духовного життя і духовної продуктивності кожного з народів нині, за умов відкритості, мігрантності, а також нових форм гегемонізму та агресії сильніших, потребує розуміння народами і культурами норм співжиття, розуміння спільності долі людства і здатності взяти на себе частку відповідальності.
Реально, на жаль, ведемо розмови про всесвітність і вселюдськість, нічого не знаючи про абсолютну більшість народів Землі. Що не заважало і не заважає деяким інтелектуалам приписувати собі загальнолюдський статус, який нібито вивищує їх над носіями конкретних культур.
Паразити на чужих результатах
Найбільш фальшивими з цих «общечеловеков» мені видаються наші, українські – російської закваски. Вони ті ж самі русотяпи, тільки з трохи «благороднішою» фразеологією. Адже їхнє «общечеловечество» зводиться до гордовитого дистанціювання від світу української духовності і егоїстичної втечі від тяжких проблем українства – в світ російської культури, але без життєвого зобов’язання перед нею, зате з деякою припудреністю приблизними поняттями з «євроатлантичного» світу. А світи інших культур «общечеловеку» такі ж чужі і далекі, як і будь-якому русотяпу. Його свідомість зосереджена на відштовхуванні, а не на засвоєнні. На відштовхуванні від українства. А куди відштовхнеться, за що зачепиться, – то вже залежить від історичної, політичної, життєйської кон’юнктури. Будь-яка купина стане йому п’єдесталом, з якого він гордовито зиркатиме на тих, хто не дезертирував з поля тяжкої праці для загальнолюдського розвитку свого народу.
От саме в цьому і полягає зловредність «общечеловека»: він хоче паралізувати піднесення конкретних культур, тобто реальне творення загальнолюдськості, паразитуючи на чужих результатах. Він завжди пристає до сильнішого супроти слабшого, він топче слабшого в ім’я свого фальшивого «общечеловечества». Тобто, насправді відбувається зловісна підміна понять, бо шлях до загальнолюдського лежить через засвоєння, а не через витоптування національних культур, які тільки і є реальним багатством уселюдськості.
Стосовно ж нашої української гуманістики доводиться говорити про її локальну обмеженість – відсутність або майже відсутність у ній досліджень, присвячених культурам Азії, Африки, Латинської Америки, Скандинавії, Кавказу, Балтії, Середньої Азії, занепад арабістики, славістики і балканістики, несформованість української школи русистики. Усі ці проблеми по-новому постають у сучасному пресингово глобалізованому і пресингово розкультурованому світі. Нормально найсприятливішою для всякої національної культури є ситуація взаємодії не з однією, а з багатьма культурами світу.
Для нас одним із чинників такої взаємодії має стати активна участь українського літературознавства і мистецтвознавства, української культурології у вивченні культур світу. І хотілося б, щоб наші здобутки в цьому були цікавими і важливими не лише для нас самих. Але для розвитку відповідних нових напрямів досліджень потрібне серйозне структурне і фінансове забезпечення, стабільна і довгострокова підтримка. Самими розмовами про гранти й госпдоговори цій стратегічній справі не зарадиш.
(Київ – Прага)
