Доступність посилання

24 Листопад 2017, Київ 00:55

«Тріщина крізь усе життя» – фотовиставка, присвячена долі українок-остарбайтерів


Харків – Німецьке крайове об’єднання «Райнланд» подарувало Харківському історичному музею документальну фотовиставку «Тріщина крізь усе життя», присвячену долі десятьох українських жінок-остарбайтерів у нестерпних умовах нацистської Німеччини. 14 квітня 2007 року група представників крайового об’єднання «Рейнланд» вирушила до Києва з метою відвідати й опитати десятьох колишніх примусових робітниць із України. Усі вони відгукнулися на запрошення відвідати Кельн, але приїхати змогли лише троє з них. Після цієї зустрічі постала ідея відвідати решту сімох жінок в Україні. Представники Євросоюзу в Брюсселі підтримали намір організувати виставку, темою якої мали стати історії життя десятьох колишніх остарбайтерок та їхніх дітей, і спільно з об’єднанням «Рейнланд» виділили необхідні для цього кошти.

Марцеліна із Дубовця, Ганна з Гут, Тетяна із Путивля, Єлизавета з Мелітополя... Їх десятеро, українських жінок, які були серед остарбайтерів у німецькому місті Вупперталі. У 1942-43-му роках їх силоміць вивезли на чужину: як писалося у пропагандистських нацистських листівках, «працювати на велику німецьку державу», «на розбудову нової, кращої Європи». Комусь із них тоді було лише 14-15 років, деякі встигли одружитися, чекали первістків. Усіх раптово забрали поліцаї, щоб вкинути у німецькі ешелони й погнати на Схід, де на їхню рабську працю вже чекали заводи й фабрики нацистської диктатури.

Інтерв’ю примусових робітниць, записані представниками Крайового об’єднання «Рейнланд», є основою виставки. Їхні прізвища виявили у книзі Крайової жіночої лікарні міста Вупперталь. Одні народили тут своїх дітей, інші лікувалися чи працювали у цій клініці в якості допоміжної сили. Далеке дитинство й старість – а між ними – тріщина, кілька десятиліть складної долі репатріанток. Кожна героїня представлена двома плакатами: на одному йдеться про дитинство у довоєнній Україні, на другому – життя в післявоєнній Україні як репатріанта.

«Прийшли жінки, німкені. І вибирали – собі додому працювати»

Єлизавета, 1920 року народження, із села Високопілля Харківської області у 1943 році була депортована до Німеччини. Робота з розчищення вулиць, важка праця, життя у таборі, у регіональній жіночій клініці міста Вупперталя народила дочку Ольгу, яку одразу забрали. Їй віддали дитину лише після закінчення війни у травні 45-го.

Спогади десяти українок, уже бабусь, лягли в основу документального фільму.

Ось уривок із розповіді пані Єлизавети:

«Коли нас туди привезли, вишикували нас в одну шеренгу. Це було в місті Вупперталі. Тоді й зареєстрували. Я там навіть і збрехала. Насправді я з двадцятого року, але сказала – з двадцять першого. Сподівалась: я молода, може, мене на важку роботу не пошлють. Я так мріяла. Та не вийшло. Все одно цеглу вантажила. Записали, зареєстрували. Провели нам дезинфекцію: понамащували усюди, пекло там – верещали, кричали. І тоді повезли нас у цей табір.

Прийшли жінки, німкені. І вибирали – собі додому працювати: оцю, оцю. Ну, певно, дивилися по зросту. Забрали дівчат і повезли.

А я лишилася. Ну, я ж там не одна була. Там нас осіб, певно, з 50 було, якщо не більше. Ціла шеренга стояла. Там і лишилися у Вупперталі, у цьому ж таборі, більше нікуди нас не переселяли. А вже на другий день нас почали годувати. Зварили, правда, якийсь суп. Здається, гороховий, вже й забула. Оце хліба дали. І повели нас на роботу».


Радянська влада вважала остарбайтерів «неблагонадійними»

Кожна з дівчат мріяла про повернення додому, про щасливе життя. Але їхні мрії не збіглись з ідеологічними планами радянської влади. Факт «остарбайтерства» у Німеччині перекреслив долі сотень тисяч людей.

«Мені хотілося провідницею на поїздах їздить. Не взяли. Ото як відправляють на роботу, запитують: «У Німеччині була?» – «Була». Все. Розмова закінчена, – згадує Ганна, яка нині мешкає в Гутах. – Пішла я у Харкові на залізницю вагони мити. Мовляв, ви поробите, а ми на вас подивимося, тоді побачимо. Все життя працювала на заводах».

На листи-запрошення відповіли лише 10 українок

Як розповіла керівник проекту «Тріщина через усе життя» доктор Беттіна Буреш, ідея «виникла під час інтерв’ювання потерпілих і виставки, коли в Німеччині складалися списки для Фонду взаєморозуміння й примирення у Вупперталі крайовою організацією «Рейнланд» (об’єднання комун землі Північний Рейн Вестфалія), яка займалася пошуком документів у архівних сховищах.

«Виставка має свою особливість: вона зроблена після того, як троє українок-остарбайтерів відвідали Німеччину, – зазначає Беттіна Буреш. У цих архівах було понад 400 імен примусових робітників зі сходу Європи. Серед них 14 імен із України і 14 – із Росії. Їм були відправлені листи-запрошення. Відповіли лише 10 українок. Таким чином було визначено коло героїнь виставки. Організатори дали собі слово побувати у тих жінок, які не змогли приїхати до Німеччини, і записати інтерв’ю з ними».

Із 2007 року виставка подорожує Європою, а торік почався Всеукраїнський її тур. Хоча відвідини Харкова – завершальний її етап, співробітники історичного музею все ж внесли у цю експозицію розповіді про долі людей, котрі добровільно згодилися поїхати на роботу до Німеччини під час першої хвилі депортації, що тривала з вересня 1941 року по лютий 42-го.

«Основна причина, що люди повірили у той час німецькій агітації, – нестерпні умови життя: колективізація, голод, політичні репресії», – каже заступник директора з наукової роботи Харківського історичного музею Ольга Сошникова.

Виставка «Тріщина крізь усе життя» назавжди залишиться у Харківському історичному музеї як подарунок німецького Крайового об’єднання «Рейнланд».

(Харків – Київ – Прага)
  • 16x9 Image

    Володимир Носков

    Володимир Носков співпрацює з Радіо Свобода з 2009 року. Є власним кореспондентом Радіо Свобода по Харкову і області

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG