Ми вже повідомляли про публікацію відомого британського літератора критика Вілла Селфа в «Ґардіан» і причини антиукраїнськості Михайла Булгакова. Там ішлося про закономірність, м’яко кажучи, несимпатій Булгакова до української революції і незалежницьких прагнень Києва. Тобто, про те, що Михайло Булгаков народився в російській дворянській родині, а батько його був професором богослов’я в київській семінарії – цим і пояснюється схильність письменника до старої імперської влади та ненависть до української справи. Вілл Селф також наводить думку відомого перекладача романів Булгакова Майкла Ґленні, котрий не бачить нічого дивного в антиукраїнськості видатного російського письменника. Адже, як стверджує Ґленні, російське середовище Блугакова, «російські родини в Україні перебували у стані, аналогічному з протестантськими панівними родинами в Ірландії». «Хоча Україна й була частиною Російської імперії від 1654 року, багато українців ніколи не змирилося з цим, у той час, коли росіяни тут, більшістю з дворянства, обіймали керівні посади серед корпусу чиновників на державній службі і продовжували розмовляти російською мовою й бачили в Москві їхній головний культурний центр». Подібні до ірландських протестантів, такі росіяни в Україні «були ще більше проросійські до імперської символіки і імперської влади, аніж справжні росіяни в Росії», наголошує на сторінках «Ґардіан» Вілл Селф.
У четвер же британські газети переповнені рецензіями про нинішні, адаптовані Ендрю Ептоном, постановки «Білої Гвардії» Михайла Булгакова в національному театрі Лондона англійським режисером Говардом Дейвісом. Відгуки на цю сценічну інтерпретацію різні. Рецензенти хвалять блискучу гру англійських акторів, що менше цікавить українського читача. Але, разом з тим, у відгуках ідеться про історичний трагізм російської імперської родини Турбіних у момент краху їхніх імперських ідеалів, коли Турбіни, як пише сьогодні в тій же «Ґардіан» Майкл Біллінґтон, «потрапили в капкан подій в Києві 1918 року і спостерігають, як їхній світ розвалюється». «Німці, які призначали їхнього маріонеткового правителя (Гетьмана Скоропадського), втікають. Кровожерлива українська націоналістична армія (Симон Петлюра) насувається на Київ. За ними ж наступають більшовики. Це співтовариство, яке терпить крах, у котрому Турбіни чіпляються за їхні ідеали честі, гостинності і сімейного затишку... вони чують зловісний барабанний кривавий гуркіт Червоної Армії і вже знають, що їхній світ назавжди втрачений», – цитує стаття.
Бенедикт Найтінґель наголошує в «Таймз» на тому, що саме ця приреченість білих, імперських сил, і приваблювала Сталіна на спектаклі «Білої Гвардії» в Москві у 1930 році, диктатор ходив на постановки аж 15 разів. Сталін торжествував, бо Булгаков показав насамперед, як пише Найтінґель, що «ніщо не може протистояти всесильній енергії більшовиків». Хоча у п’єсі Булгакова були й ностальгія за царськими часами, ненависть до того, що насувалося – українські, карикатурні в постановці, державники, страшні і невідворотні більшовики.., але лише білі показані тут у благородстві відчаю... «Цікаво, що про це думав дядько Йосип (Сталін)», – запитує Найтінґель.
Критик Ян Шаттлуорт зауважує на сторінках «Файненшел Таймз», що той, хто шукав у нинішній лондонській інтерпретації п’єси Михайла Булгакова «Біла Гвардія» людську, інтелектуальну перспективу, той розчарувався, хоча режисерська рука Говарда Дейвіса захоплива. Розчарування ідейним змістом п’єси, на думку Шаттлуорта, можливо, є результатом багатьох переробок самого Булгакова, котрий пристосовував «Білу Гвардію» до тодішньої сталінської цензури. І хоча Ендрю Ептон своєю адаптацією булгаковського тексту явно зменшив занадто демонстративний ідейний більшовизм, все ж не зміг дати п’єсі в лондонському театрі взамін якоїсь іншої суті..., вважає Шаттлуорт. «Оскільки ми спостерігаємо родину Турбіних та їхніх друзів взимку 1918-19 років у Києві, коли гриміла громадянська війна, бої між німецькою маріонетковою владою Скоропадського, націоналістичною армією (Петлюри) і більшовиками, що ми бачимо в Турбіних? Тих розумних людей, що безсилі перед хвилею протиборчих фанатизмів?» – запитує рецензент лондонської постановки п’єси Булгакова. І відповідає, що «вони не дуже розумні, бо кожен із них стає жертвою цих політичних потрясінь та часто не знає, чи бути частиною майбутнього України, чи втікати світ за очі, чи ховати голову в міщанський пісок». Шаттлуорт також наголошує, що «можна сказати достеменно одне про Турбіних: вони лише хаотично нерозсудливі у порівнянні з іншими героями – Гетьманом Скоропадським, безсилим маріонетковим правителем, котрий вичерпує героїчну риторику і наполовину втікає, наполовину викрадений Берліном, чи українськими націоналістами Петлюри». Тут також зауважено, що в інтерпретації «Білої Гвардії» Ептоном «більшовики помітні своєю відсутністю.., а це однаково, що Гамлет без принца...».
Ірландська «Айріш Таймз» пише нібито про інше, про дводенний візит Голови Верховної Ради України Володимира Литвина до Дубліна. Але тут знову згадано про наслідки правління англійських протестантів в Ірландії, коли англійську мову тут зробили другою державною поряд із ірландською. Що Володимир Литвин назвав помилкою ірландців, яку, як він пообіцяв, не буде повторено в Україні з російською мовою. Ірландська газета називає «мовні права росіян головною політичною проблемою в Україні, де російській мові відмовляється в державному статусі, не дивлячись на значний прошарок російськомовного населення». «Айріш Таймз» також пише про передвиборні обіцянки Президента Януковича надати російській мові державний статус та його відмову після виборів від цього, чим він викликав критику своїх мовних дій, і не лише в Москві. Ірландська газета також інформує про історичне тло напруженості між Росією й Україною, включно з мовними та незалежницькими проблемами.
Російські видання – «Нєзавісімая газета», «Комерсант», – продовжують тему газових переговорів нинішньої української влади з Росією. Оглядачі знову наголошують на ймовірних поступках українців. Йдеться не про якісь там чисто економічні вигоди сторін, а про гарантії, переважно для Росії, того, що Україна надовго в орбіті геополітичних інтересів Кремля. Хто може гарантувати проросійські дії нинішньої української влади далі, аніж до 2015 року? А всіх політиків у Росії цікавить довша перспектива такої політики, щонайменше до 2025 року, сказав днями російський посол Михайло Зурабов у Донецьку. І не дивно, пишуть міжнародні критики, що в російський пресі сьогодні й надалі звучать ті ж булгаковські характеристики українських націоналістів, мертвих і живих.., бо дії їхні колись, за Скоропадського і Петлюри, і нещодавно за Ющенка та «іже з ним», не збігались з імперськими планами Турбіних та їхніх нащадків у Росії і Україні. Як написав сьогодні Ян Шаттлуорт у «Файненшел Таймз», більшість булгаковських героїв «Білої Гвардії» і не думали пов’язувати свою долю з майбутнім незалежної України.
У четвер же британські газети переповнені рецензіями про нинішні, адаптовані Ендрю Ептоном, постановки «Білої Гвардії» Михайла Булгакова в національному театрі Лондона англійським режисером Говардом Дейвісом. Відгуки на цю сценічну інтерпретацію різні. Рецензенти хвалять блискучу гру англійських акторів, що менше цікавить українського читача. Але, разом з тим, у відгуках ідеться про історичний трагізм російської імперської родини Турбіних у момент краху їхніх імперських ідеалів, коли Турбіни, як пише сьогодні в тій же «Ґардіан» Майкл Біллінґтон, «потрапили в капкан подій в Києві 1918 року і спостерігають, як їхній світ розвалюється». «Німці, які призначали їхнього маріонеткового правителя (Гетьмана Скоропадського), втікають. Кровожерлива українська націоналістична армія (Симон Петлюра) насувається на Київ. За ними ж наступають більшовики. Це співтовариство, яке терпить крах, у котрому Турбіни чіпляються за їхні ідеали честі, гостинності і сімейного затишку... вони чують зловісний барабанний кривавий гуркіт Червоної Армії і вже знають, що їхній світ назавжди втрачений», – цитує стаття.
Бенедикт Найтінґель наголошує в «Таймз» на тому, що саме ця приреченість білих, імперських сил, і приваблювала Сталіна на спектаклі «Білої Гвардії» в Москві у 1930 році, диктатор ходив на постановки аж 15 разів. Сталін торжествував, бо Булгаков показав насамперед, як пише Найтінґель, що «ніщо не може протистояти всесильній енергії більшовиків». Хоча у п’єсі Булгакова були й ностальгія за царськими часами, ненависть до того, що насувалося – українські, карикатурні в постановці, державники, страшні і невідворотні більшовики.., але лише білі показані тут у благородстві відчаю... «Цікаво, що про це думав дядько Йосип (Сталін)», – запитує Найтінґель.
Критик Ян Шаттлуорт зауважує на сторінках «Файненшел Таймз», що той, хто шукав у нинішній лондонській інтерпретації п’єси Михайла Булгакова «Біла Гвардія» людську, інтелектуальну перспективу, той розчарувався, хоча режисерська рука Говарда Дейвіса захоплива. Розчарування ідейним змістом п’єси, на думку Шаттлуорта, можливо, є результатом багатьох переробок самого Булгакова, котрий пристосовував «Білу Гвардію» до тодішньої сталінської цензури. І хоча Ендрю Ептон своєю адаптацією булгаковського тексту явно зменшив занадто демонстративний ідейний більшовизм, все ж не зміг дати п’єсі в лондонському театрі взамін якоїсь іншої суті..., вважає Шаттлуорт. «Оскільки ми спостерігаємо родину Турбіних та їхніх друзів взимку 1918-19 років у Києві, коли гриміла громадянська війна, бої між німецькою маріонетковою владою Скоропадського, націоналістичною армією (Петлюри) і більшовиками, що ми бачимо в Турбіних? Тих розумних людей, що безсилі перед хвилею протиборчих фанатизмів?» – запитує рецензент лондонської постановки п’єси Булгакова. І відповідає, що «вони не дуже розумні, бо кожен із них стає жертвою цих політичних потрясінь та часто не знає, чи бути частиною майбутнього України, чи втікати світ за очі, чи ховати голову в міщанський пісок». Шаттлуорт також наголошує, що «можна сказати достеменно одне про Турбіних: вони лише хаотично нерозсудливі у порівнянні з іншими героями – Гетьманом Скоропадським, безсилим маріонетковим правителем, котрий вичерпує героїчну риторику і наполовину втікає, наполовину викрадений Берліном, чи українськими націоналістами Петлюри». Тут також зауважено, що в інтерпретації «Білої Гвардії» Ептоном «більшовики помітні своєю відсутністю.., а це однаково, що Гамлет без принца...».
Ірландська «Айріш Таймз» пише нібито про інше, про дводенний візит Голови Верховної Ради України Володимира Литвина до Дубліна. Але тут знову згадано про наслідки правління англійських протестантів в Ірландії, коли англійську мову тут зробили другою державною поряд із ірландською. Що Володимир Литвин назвав помилкою ірландців, яку, як він пообіцяв, не буде повторено в Україні з російською мовою. Ірландська газета називає «мовні права росіян головною політичною проблемою в Україні, де російській мові відмовляється в державному статусі, не дивлячись на значний прошарок російськомовного населення». «Айріш Таймз» також пише про передвиборні обіцянки Президента Януковича надати російській мові державний статус та його відмову після виборів від цього, чим він викликав критику своїх мовних дій, і не лише в Москві. Ірландська газета також інформує про історичне тло напруженості між Росією й Україною, включно з мовними та незалежницькими проблемами.
Російські видання – «Нєзавісімая газета», «Комерсант», – продовжують тему газових переговорів нинішньої української влади з Росією. Оглядачі знову наголошують на ймовірних поступках українців. Йдеться не про якісь там чисто економічні вигоди сторін, а про гарантії, переважно для Росії, того, що Україна надовго в орбіті геополітичних інтересів Кремля. Хто може гарантувати проросійські дії нинішньої української влади далі, аніж до 2015 року? А всіх політиків у Росії цікавить довша перспектива такої політики, щонайменше до 2025 року, сказав днями російський посол Михайло Зурабов у Донецьку. І не дивно, пишуть міжнародні критики, що в російський пресі сьогодні й надалі звучать ті ж булгаковські характеристики українських націоналістів, мертвих і живих.., бо дії їхні колись, за Скоропадського і Петлюри, і нещодавно за Ющенка та «іже з ним», не збігались з імперськими планами Турбіних та їхніх нащадків у Росії і Україні. Як написав сьогодні Ян Шаттлуорт у «Файненшел Таймз», більшість булгаковських героїв «Білої Гвардії» і не думали пов’язувати свою долю з майбутнім незалежної України.
