Фронтовий зв'язківець Віра
«І нас усіх забрали. Три місяці навчали в Сердобську, а потім уночі відправили кудись у вантажних вагонах, – розповідає пані Муригіна. – Ми прибули до Москви на Павелецький вокзал. Ми потрапили в оборону – тягали аеростати. А коли німці відійшли від Москви, ми теж пішли вперед, наздоганяти свій штаб фронту. У нас було багато дівчат – усі молоді і гарні. Ось тільки женихів мало. Раз нас було 70 жінок – це означає, що ми когось замінили. А з Москви нас направили до штабу фронту. Дві доби йшли пішки. А коли прибули до штабу фронту, нас одразу призначили в роту охорони на околиці лісу. Їздили туди верхи на конях, вчили нас стріляти, ходити в бойовому строю, співати пісні, робити самодіяльність. А якщо кухня відставала, ми були кухарями».
На війні Віра Муригіна пережила поранення, опіки, обмороження. У лютому 44-го брала участь у визволенні Рівного. Дійшла до Берліна, а звідти їх перекинули до Праги, де й зустріла Перемогу.
«Нас кинули туди, коли чехи попросили допомогу. Ми вдруге спустилися через перевал – звільняти Прагу, – продовжує розповідь ветеран війни. – Бо коли ми спустилися туди вперше, чехи самі звільнили місто, і війська пішли. Але якось на моєму чергуванні вони попросили допомоги, бо німці хотіли підірвати Прагу. Я доповіла полковнику 8 відділу. Ми спустилися через Чехословацький перевал від Берліна. Німці нас не чекали там, ми прийшли вчасно. День, два, три пробули там – тож день Перемоги був у нас там, на місці. Нас просили приїхати в штаб – зустріти день Перемоги. Але озброєна німецька дивізія виходила з оточення в цей час, а нас там була жменька… Нами командував полковник Ушаков, депутат Верховної Ради СРСР. Ми були там до 15 травня».
«Нас шанують до сьогодні, а держава згадує перед святами»
Після війни Віра повернулася до Рівного, бо сюди прибула її військова частина на постійну дислокацію. «Я із 45 року живу в Рівному, – каже вона. – Я не була покинута. Полк, із яким я пройшла всю війну, стоїть тут, за будинком офіцерів. Ніколи не втрачала з ними зв'язків, постійно приймаю присягу в солдатів. Я служила, працювала – 15 років пропрацювала тут у готелі «Мир». Були веселі, в колгосп їздили – я навіть не знаю, скільки разів».
На неувагу з боки держави Віра Муригіна не скаржиться, хоч наприкінці розмови зауважила: «Слава Богу, що 65 років настає – то нас згадали, а так нас забули. Уваги в останні роки на нас ніхто не звертав. Але скарг у мене ні на що немає. Нас, вояків, тут поважали і поважають, адже ми визволяли Рівне. Коли було 60 років 13-го корпусу, двері в мене не зачинялися».
Онуки Віри Муригіної виросли на цій землі і вважають її рідною. Чудово володіють українською мовою. Своє майбутнє пов'язують із Україною.
Галина – зв'язкова УПА
«Про Україну я знала ще з десяти років. Знала, що вона вічно поневолена, – каже пані Кухарчук. – Батько теж був великий патріот. У мене були семеро братів – усі загинули, крім одного, який повернувся з Сибіру калікою. Ми стали каліками – немає чим добре згадати ту радянську владу».
Галина закінчила приватну педагогічну школу у Львові й збиралася вчителювати. Але радянська влада не визнавала польських свідоцтв, тож того дня Галина та її друзі прибули на співбесіду до освітньої комісії в Острозі. «Того дня було багато екзаменів, – пригадує вона. – Я зайшла й не встигла сказати слово, як повідомили, що війна. Вийшла в коридор – усі метушаться, хапають свої речі… Їхати вже не було чим. За Острогом вийшли на поле – летить літак, за ним другий. Другий почав стріляти, і перший літак – я думаю, він був радянським – він не відстрілювався, упав. Люди були на полі, всі тікали, кричали. Де ми йшли, там бачили то покинутий танк, то польову кухню без солдатів».
Стара Гута межувала із рідним селом майбутнього організатора і командира УПА «Поліська Січ» Тараса Бульби-Боровця. Ще в молодості Тарас часто заходив до Кухарчуків – за книгами, а то й просто на бесіду. Тож в один із перших загонів УПА-Північ полковник Кухарчук потрапив не випадково.
«Ми були в Олевську, проходили там вишколи, навчали нас усього, і великої поваги (один до одного), – розповідає Галина Петренко-Кухарчук. – А те, що кажуть, що ми вбивці, бандити, то брехня, зайвий наклеп, щоб нас ніхто не визнавав. Я знала, що мене на кожному році чекає смерть, і я її не боялася. У Київ якось зайшла, бо потрібно було відомості занести. УПА тривало десь більше 10 років. З чого ми могли жити, якщо люди нам би не допомагали? А те, що ми нібито «грабували» чи «вбивали», неправда… Правда, німецьке продовольство забирали хлопці, але в нас була дуже велика дисципліна, ніхто не пив. Я й до сьогодні не знаю смаку горілки».
Учасниця знаменитої Колківської республіки, Галина Петренко-Кухарчук часто сідала за друкарську машинку, коли необхідно було друкувати відозви. Упродовж довгих років тільки їй було відомо, де міститься повстанська друкарня УПА «Поліська січ». Нині через повну втрату зору показати це місце жінка вже не зможе. Тим часом ця знахідка могла б розкрити чимало таємниць.
«Нам Україна була понад усе»
9 травня 1945 року Галина Петренко зустріла майже там само, де й перший воєнний день – під Острогом. «Мої брати сиділи у в'язниці в Острозі, – пригадує вона. – Нас там на слідстві так били… Чого я сліпа сьогодні – бо в мене великі травми, обливалася кров'ю. Тож мені передали, щоб я взяла передачу й відвезла у призначений час хлопцям в Остріг. І ось уже не пам'ятаю, яке це село – оточене, солдати бігають, і нас нікуди не пустили – добре, хоч їжі не відібрали. Що ж таке? – А знайшли криївку. Що вони там виробляли! Я довго не могла спати. Знайшли криївку, а хлопці не здавалися. До них кричали: Бандьора, виході!». Ніхто не виходив, вони порозривалися гранатами.
Загинув у мене батько. Приходили, змушували, щоб батько вийшов із повинною. А з якою? – він за свою рідну землю боровся, не за московську чи німецьку... Нам Україна була понад усе».
Після загибелі батька, чоловіка і шістьох братів Галину Петренко не оминула участь каторжанки.
«Каторжні роботи без вихідних. Взули нас у валянки (ото Совіти воювали з китайцями, то валянки від полонених), як нам було йти на роботу? Сніг аж під руки, собаки, солдати кругом. І ведуть цих молодих дівчат. А ми ж виконували такі страшні роботи. То добрий господар погодував би, а нам, як відправляли, казали так: «Поїдете в Сибір, і там вас доконають. Людина вже немощна – то її на санки (бо там вічний сніг), на брамі стоїть катюга з молотом, і вона ще жива, а він молотом по голові ошарашив разів два, і вивезли вовкам на з'їдення. Я не хочу, щоб це повторилося. Нехай наші сусіди будуть доброї волі, з добром до нас – то хай живуть... А то – ніби в нас її й немає, цієї України. Тільки хочуть, щоб ми й далі були невільниками», – зауважує Галина Петренко-Кухарчук.
Після повернення з таборів її довгий час не брали на роботу, потім вдалося конспіративно влаштуватися прибиральницею, згодом працювала кухарем. Лише у 91-му році вона отримала довгоочікувану довідку про реабілітацію. Рік тому Президент Віктор Ющенко призначив Галині Петренко-Кухарчук довічну державну іменну стипендію як громадянці України, яка зазнала переслідувань за правозахисну діяльність. Нині їй нелегко – повністю втрачене здоров'я, а тим часом поряд ось уже 60 років немає найрідніших людей.
