Доступність посилання

19 Листопад 2017, Київ 13:36
Луганськ – Розмова з поетом-шістдесятником, єдиним на Луганщині лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка Василем Голобородьком.

– Василю Івановичу, чи є якась відмінність у Вашому ставленні до Дня Незалежності 19 років тому і сьогодні?


– До самого Дня моє ставлення різко не змінилося. Бо вже у 1991 році я бачив, у чому полягає ця «незалежність». Так що для мене великої різниці нема. Відмінність лише в тому, що остання, 19-та, річниця буде відзначатись на тлі оприявлення всього того, що раніше приховувалося, – отакої нашої так званої незалежності. Зараз просто все це виявилось, а я й тоді все це бачив.

– Так Ви вже у 1991 році не вірили в незалежність України?

– Ні, не вірив. І коли на референдумі голосували за незалежність, і коли обирали українського Президента – все було під партійним контролем. Пригадайте, за незалежність віддали свої голоси 90,9% громадян. Тобто, все було як у радянський час – і на місцях сиділи ті самі чиновники, і адмінресурс був задіяний. Скільки треба було відсотків, стільки й зробили.

А на проголошення незалежності можна подивитися ще під отаким кутом зору: це було зроблено в піку Москві – Горбачову, Яковлєву, іншим «перебудівникам». Це було закладено ще в Конституції Радянського Союзу: кожна республіка має право на вихід. Але коли дисиденти пробували посилатись на цю статтю, то гебісти їм говорили: «Це не для вас, це для закордону».

А воно, виявляється, не для закордону, а якраз для отакого от випадку. Якась там демократизація, «переворот» у Москві – і республіки проголошують незалежність. Москва опиняється в оточенні цими республіками, вони тиснуть на Москву, усе міняють і повертають усе назад, реставрують радянську владу. Можна ще й так розцінювати. Ну, власне, воно й у Москві недовго те протрималося – хаос при Єльцині.

Років десять тому я давав інтерв’ю газеті «Жизнь Луганска», так іще тоді сказав, що в Росії влада наведе лад, ситуація стабілізується, і вони почнуть знов усе прибирати до рук. Так воно й вийшло.

Власне, вони й не покидали нас напризволяще. Я не знаю, як це ще Прибалтика вирвалася? А інші республіки й не виходили з-під їхнього контролю – інформаційного, та й політичного… Якісь нещасні, дріб’язкові українофільські наміри (наміри тільки!) – і ті знищувалися. Де результати діяльності українофіла Ющенка? Та немає ніяких результатів.

– Яким би словом Ви окреслили нашу Незалежність?

– Юридично ми справді незалежні, бо весь світ це визнав. А фактичне наповнення цієї незалежності відсутнє: газет українських немає, книговидання задавлене, кіно знищене, телебачення неукраїнське. Лише інформаційні випуски (і то не всі) українською мовою, фільми про героїв-бандитів – російські. Герої-бандити в Чечні, герої-бандити в Афганістані, тоді на війні… Уже показують фільм не просто про військових, що були мобілізовані, а про бандитів. Багатосерійний фільм про штрафників – карних злочинців, яких узяли на фронт «кров’ю іскупать» вину. Тобто, знову ж таки бандити, але «правильні» бандити, бо захищають Росію-матушку.

– Як довго ще цій владі керувати Україною?

– Може бути, що довго. Бо ця влада не дуже-то й нова: навіть нинішній Президент кілька разів був Прем’єр-міністром! А Азаров? А інші, що сидять зараз у Кабінеті Міністрів, або в оточенні Президента? Або далі по всіх службах? Вони ж увесь час були при владі! І вихідці з Донбасу – теж. А Янукович був ще й губернатором при Кучмі…

– Як Ви ставитесь до того, що у списку найвпливовіших людей України, що його оприлюднив часопис «Кореспондент», немає жодного літератора?

– Хтозна, за якими критеріями визначали цих найвпливовіших людей. А хто в нас духовний вождь нації, як, наприклад, у радянський час був письменник Солженіцин? А от уже коли він повернувся з Америки, таким він уже не став – народ його не сприйняв. А хто у нас сьогодні такий, я не знаю. І який обсяг впливовості, я теж не знаю… Самі ж редакції роздмухують на своїх сторінках значимість якоїсь особи, як зараз кажуть, піарять її, а тоді ж самі й визначають її впливовість. А хто перше місце посів у тому списку «Кореспондента»?

– Янукович.

– Ну ясно. А хто найвпливовіша особа зараз у державі? Ясно, що Президент. Він же не номінальний, як, наприклад, у Німеччині, він – виконавча влада, всі важелі в його руках. Звичайно, він найвпливовіший – і в позитивному, і в негативному розумінні.

– А письменник-то теж повинен якось упливати на суспільство!

– Бачиться все негативне, позитивне не дуже помічається, хоча в цієї влади позитиву немає. А письменник може впливати на суспільство тільки позитивом, а в нього для цього немає можливості: на телебачення їх же не допускають, газети малотиражні, «геттівські», читають одні й ті самі люди, якийсь відсоток – як каже Табачник, «узкій слой». Їх же маргіналізуть спеціально!

А тих письменників якщо й друкують, так малими тиражами, книгорозповсюдження знищене, книжки недоступні. До Луганська, до регіонів вони, мабуть, і не доходять. А презентації якщо і є, то про них пишуть лише «Слово просвіти» та «Літературна Україна», ніхто не зацікавлює книжковими новинками.

– Ваші поезії перекладені 14 мовами…

– Якщо перекладено один вірш або кілька віршів – я не вважаю це перекладом. А книжки мої виходили і в Канаді англійською, у Бразилії португальською, у Польщі – польською. В антологіях друкують…

Наша держава нічого не робить для того, щоб українська література була відома у світі. У Литві, здається, є літні курси для перекладачів – збираються люди, які перекладають з литовської на мови країн, звідки вони приїхали. Для цього ж потрібні якісь кошти – щоб запросити, дорогу оплатити тим перекладачам, проживання… А в нас для цього нічого не робиться.

Ми готували лист до Прем’єр-міністра Тимошенко, який був опублікований в «Українському тижні», на «Літакценті», але – ніякої реакції. А зараз, мабуть, до цієї влади ніхто й не наважиться з таким листом звернутися.

– Яка Ваша місія як поета?


– Складне питання. Про месійність і місійність ніколи не задумувався… Можна сказати, що моя місія – це служіння мові. У нашій мові закладений величезний потенціал, а в газетному й телесегменті він збіднений. Моє завдання – виявити у віршах цей величезний потенціал, оприявнити його. Я називаю поезію святом мови. Вона повинна не вирішувати практичні завдання – закликати до чогось, стверджувати щось, а виявляти мовний потенціал.

– Чи можете Ви сказати, що коли пишете вірші, Вашою рукою водить якась Божа сила?

– Усе це інтуїтивно… Але я десь вичитав, що інтуїція складається із того обсягу знань, яку людина почерпнула з прочитаного, пережитого досвіду. А чистої інтуїції немає. Чому це саме мені Бог надиктував, а комусь іншому цього не диктує?

От, наприклад, я вже 15 років вивчаю українську казку і зробив таке відкриття: уже тисячі років існує казка, а ніхто не додумався, що вона двопланова – має план вираження і план змісту. Вважали, що це просто якась фантастика. Я думаю, що моє відкриття було випадковим, але на підставі моєї інтуїції, яка є результатом попередньо прочитаного і засвоєного мною. Засвоюється ж не вся інформація, а вибіркова, і якась її комбінація на інтуїтивному рівні допомогла зробити таке відкриття.

– Виходить, що інтуїція – це плід праці. Але ж є і талант! Що таке талант?


– Хтозна… Це якесь бажання писати, творити. У мене, наприклад, буває якесь непоясненне бажання писати.

– Багато хто бажає, але ж не всі вміють!


– Узагалі-то, мають усі це попробувати – а раптом у нього це закладене, а він не попробував? От у Японії, кажуть, усі з дитинства пишуть вірші. Виховують їх так, щоб і народні пісні знали. У них же й письмо ієрогліфічне, воно ж як малюнок, вони ж пензликом пишуть – тобто, недалеко вже й до малювання…

– На мою думку, в нас не цінують обдарованих, творчих людей. Ви зі мною погоджуєтесь?


– Мені здається, це ще з радянського часу тягнеться, тоді теж не цінували людей творчих саме за талант. У 30-х роках кого знищили? Найталановитіших. Найпримітивніших залишили живими. Найпримітивніших, слухняних, виконавців зробили співцями радянської дійсності, і їх усе це задовольняло – таланту не треба!

Знаєте, політики взагалі не люблять поезію. Політики люблять однозначне – як, наприклад, конституцію, закон, карний кодекс, щоб не тлумачилось воно багатозначно, а тільки однозначно. А поезія – це ж навпаки! Фундаментальна ознака поезії – саме багатозначність, а не однозначність. Тому політики й не люблять поезію.

– Вони й читати не люблять…

– Не всі ж такі, як Сталін – той хоч брався читати. Або Троцький: брався читати, ще й писав – і про Маяковського, і про інших. А тоді захотів про Пастернака написати, але так і не зміг його розкусити, і так і облишив.

А поезія, і фільм, і картина – це ж усе неоднозначне. Це ж не те, що якась військова частина на маневрах, і її намалювати – танки там, люди, застілля, танкістів пригощають… А справжній живопис, музика не сприймаються політиками. Яка їхня культура?

А от французький президент Жорж Помпіду – той уклав антологію французької поезії. Антологію! Це значить, він настільки був обізнаний у французькій поезії, що мав особисті смаки в цьому, свої критерії оцінювання поезії. А хто в нас здатен із політиків це зробити? Що, наш Президент здатен укласти антологію української поезії?! Донецький російськомовний поет Борис Бєлаш – земляк Януковича, так він, мабуть, із ним дружив, отож одного поета українського він точно знає.

– Василю Івановичу, Ви виходець із Донбасу. І народились тут, і в шахті працювали. Андрухович зарахував майже усіх мешканців Донбасу до росіян. Ви погоджуєтесь із цим? Хто Ви – росіянин, донбасянин, чи хтось іще?


– Він не міг такого сказати. Може, русифіковані? Це інша справа. Можливо, вони ментально росіяни – з цим я погоджуюсь, навіть україномовні. А те, що тут свідомість іще радянська законсервувалася – так це не тільки тут, а, мені здається, по всій Україні ментальність іще радянська. Її витискати з українців іще довго-довго доведеться. А я? Я вважаю себе українцем.

– А Ваші односельці – вони хто?

– Спочатку ми були українцями, але на це не звертали увагу: дитина закінчує в селі українськомовну семирічку, а тоді ж треба йти вчитись або в училище десь у місті, або в технікум, або в середній школі продовжувати здобувати освіту – уже російською мовою. Тобто, самі собі створювали труднощі – перехід на іншу мову, термінологія математична і так далі. І «за бажанням батьків» у 64-му році сільську школу перевели на викладання російською мовою.

А що ж зроблено за 19 років? Який День Незалежності, якщо найфундаментальніше не зроблене? Для чого тоді була та незалежність? Щоб унезалежнились їхні бандитські капітали? Щоб вони грабували Україну й не боялися ФСБ? Оце єдине, для чого вони оголосили незалежність.

– Чи хотіли б Ви, за порадою Андруховича, як українець Донбасу емігрувати кудись в Україну? Якщо так, то куди саме – на підселення до когось, чи в занедбані свиноферми?


– Емігрувати – це правильна думка. Але щоб емігрувати, треба, щоб держава виділила величезні кошти. Як-от виселяли з Чорнобильської зони, і десь біля сіл забудовували територію, щоб ті люди компактно проживали. На це ж величезні гроші виділялись!

А ще одна проблема: як визначати справжніх українців? Якщо він українець, а свідомість його зіпсована, радянська, і російська мова, то як же його – полишати тут? Це так само, як Кубань: залишили її – і все, це навіки, знищили… А так – можна було б емігрувати.

У Криму зовсім інша ситуація, ніж у Донбасі. Крим – це земля кримських татар. Їх розпорошили, тепер їх там меншість, населили туди відставників…

– А куди б Ви самі хотіли переселитися? Чи подобається Вам жити в Луганську?

– Я-то тепер на пенсії, тому в ізоляції від луганського середовища, так що мені легше. Мені зараз вистачає моїх книжок. А от моєму синові, звичайно, було б краще там, де є українські школи: на Полтавщині, Київщині, в західній Україні.

Ото ще таке поняття – західна Україна… Колись читаю, хтось зі львів’ян каже: от на східній Україні, у Вінницькій області… Господи, ну який це схід України – Вінницька область? Краще кажіть: Галичина і решта України, або Велика Україна, як раніше називали… Якісь стереотипи дурні в людей! Думають: ага, якщо якийсь населений пункт західніший від тебе – то це вже «бандери», це вже «західняки»! А взагалі-то «бандери» – це радянсько-гебістське визначення.

– Ви себе відносите до пізніх шістдесятників?


– Якщо ранній шістдесятник – Павличко, який писав про Сталіна, про партію, писав антигрекокатолицькі вірші, то хіба він взагалі шістдесятник?

– Ви зазнали репресій з боку влади?


– Репресії були, аякже! Звільнили з другого курсу Донецького університету за мої заяви про те, що всі предмети читаються російською мовою, крім української мови та літератури, і давав читати іншим роботу Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». Звільнили мене без права вступу в будь-який вуз. Тоді я поїхав у Москву, успішно пройшов творчий конкурс у Літературний інститут, але до іспитів не допустили.

Потім відправили мене в армію, але не у звичайну армію, а в будівельні загони – це щось середнє між тюрмою та армією. На «перевиховання», тобто щоб я там працював фізично. Так що репресії були.

Після армії я пішов працювати в шахту. А потім витіснили: побачили, що в мене дуже багато часу, бо там зміна триває шість годин. Перевели на іншу дільницю, куди треба було їздити далеко – спеціально. Довелося мені перейти в радгосп, електриком, потім інші роботи…

– З Василем Стусом Ви були знайомі?

– Так, був. Я на першому курсі вчився в Київському університеті, а Стус якраз у тому році вступив до аспірантури. І на якомусь літературному вечорі в Спілці й познайомились. Він уже чув, мабуть, про мене, бо мене знали у Світличного, я записувався там на магнітофон… І тоді він підійшов до мене, так ми й познайомились.

– Чи актуальні цінності шістдесятників сьогодні?

– У тих цінностях нічого такого радикального й не було. Як, наприклад, у Чехословаччині це оформилось у формулу: «соціалізм із людським обличчям». У соціалізмі-то як такому нічого поганого й нема, наприклад, у Швеції соціалізм давно вже, тільки ж у радянський час нам не казали про це. А коли незалежність настала, то якраз соціалістичні здобутки були знищені на другий день, і червоні директори та голови колгоспів поробились капіталістами указом Кравчука.

А щодо цінностей наших шістдесятників – в основному, піднімалось питання про розширення функціонування української мови. Саме тоді «прагматик» Хрущов увів вибір батьками мови навчання для дітей і так далі. А за ці 19 років нічого ж не реалізоване з тих цінностей. А свобода слова – то вона з’являється, то знову затискається, як зараз.

– На Вашу думку, коли суспільство було більш деградованим – у радянський час чи сьогодні?


– Я колись думав про це. От створили ці нещасні колгоспи, привчили людей красти – усіх, поголовно, бо не можна ж вижити було. Із колгоспів пішла оця звичка вже й на будь-яке виробництво. Де б не працював – зарплатні мало, і спеціально не платили, щоб люди крали. От вам і деградація! Вона не сама по собі, а суспільство до цього підштовхувало. Сьогодні вже не крадуть на виробництві масово, а люди ж ті лишились…

До 20-х років іще живе було якесь виховання християнське – поважали батьків, ще батьки якісь цінності передавали дітям. А народжених у кінці 20-х, у 30-х роках дітей влада вже налаштовувала проти батьків. І батьки стали боятися своїх дітей. Стали сумніватись, чи передавати ті цінності дітям, бо думали: а чи сподобається це владі? І відпустили дітей на виховання у школу, а по суті, на вулицю. І тут відбувся величезний розрив між батьками і дітьми, і я не знаю, чи той зв’язок зможе колись відновитись?

Чому кажуть, що в західній Україні люди чистіші? Бо там радянська влада і винищення всього людського тривали не так довго, як у нас.

– А сучасна молодь, яка масово палить, п’є пиво й матюкається, хіба не гірша від радянської?

– Однією з цінностей незалежності мала бути свобода. Але цю свободу розуміють неправильно. Свобода «для» чого? Творити щось, створювати щось позитивне. А найлегше зрозуміти (і люди так зрозуміли) – свобода «від» чого? Якщо раніше було заборонено в громадських місцях лаятись, значить, сьогодні це можна, так само пиво, і так далі.

– Для Вас сьогодні свобода існує?


– Поки що так. Я пишу вільно і не боюся, що за вірш мене будуть карати й переслідувати. Тобто свобода «для» творчості в мене є. Матеріально я зараз біль-менш незалежний, бо отримую пенсію.

– Я колись у Вас прочитала, що за свободу можна боротись там, де вона є. Що Ви мали на увазі?


– Треба, щоб у людини було відчуття свободи і знання про свободу. А якщо людина – раб і ніколи не була вільною, то вона й не знає, за що й боротися.

– Скільки, на Вашу думку, в Україні людей, яких можна охарактеризувати словом «раб», тобто тих, які не мають відчуття внутрішньої свободи?

– Бачите, все це залежить від влади, від того, як побудоване наше суспільство. Суспільство будує не кожен громадянин. Він тільки й того, що ходить на вибори, та й то ці голоси перекручують, дурять, фальсифікують… А взагалі-то роблять усе політики. А які в нас політики? Тобто, якби нормальне суспільство в нас було створене, то й зменшилась би кількість рабів. Тим людям, які при владі (а в основному, це вихідці ще з тієї влади – комуністи, комсомольці й гебісти), вигідно й досі, щоб суспільство таким і було.

– Чи не вважаєте Ви сучасну молодь, яка вихована поза будь-якою ідеологією, втраченою для України?

– Із цим склалася така ситуація. У конституції, здається, й записано, що в України немає ніякої державної ідеології. А якісь патріотичні думки, ідеї почали відроджуватись на початках, у 90-х роках. А потім на телебаченні вже стали це висміювати, і вже тоді відчутно було, що якась антиукраїнська політика діє. Якщо в радянський час усе українське винищувалось і тепер щось почало відроджуватись – наприклад, краєзнавство, історія, народознавство, їх почали висміювати. І навіть творчі люди самі винайшли формулу – що це «шароварщина», що це відстале.

А як в інших культурах – наприклад, у Японії? Хіба можна там назвати національну культуру «кімонощина»? Вони на вулиці ходять у костюмах, а вдома в них інтер’єр японський, одяг – японський. А в нас не можна, це «шароварщина», це відстале, от треба бути прогресивним й інтернаціоналістом. А зараз іще й глобалізм насідає.

І наші молоді постмодерністи у своїх поезіях і прозі стали все національне висміювати – будь-які цінності. Але так же не можна! Ті цінності спочатку треба відродити, а потім би розібралися – які цінності сприймати, а які відкидати.

– Як Ви ставитесь до вилучення зі шкільної програми Ваших творів, а також інших живих класиків?

– Це те, про що ми зараз говорили: це відлучення молодого покоління від актуальної сучасної літератури. Щоб вони, як і в радянський час, знали тільки те, що вибране до програми – Нечуя-Левицького, Панаса Мирного і так далі. Тобто, щоб у дітей складалось враження про те, що Україна була тільки в минулому, а не тепер, а зараз українською мовою художніх творів не створюється. Тобто, Україна – це щось у минулому. Ось для чого це зроблено.

– А Ви вірите, що сучасні твори знов уведуть до програми?

– Це якийсь нонсенс! У всіх країнах так і є, так і має бути. І що це за критерій – хто вмер і хто ще живий? Просто хочуть зупинити літературу на радянському періоді – на Гончару («Прапороносці») і Загребельному з його антиукраїнськими творами, як, наприклад, «Брухт». Він і не сприйняв незалежність!

Я не сприймаю в тому розумінні, що нема наповнення незалежності справжнім українським змістом, а багато хто не сприйняв незалежну Україну з озиранням на радянські «позитиви» – усі вони зараз у Шевченківському комітеті, і таким же людям будуть тепер давати Шевченківські премії, ось побачите.

Їх можна визначити за творчістю – тих, хто озирався й не сприймав незалежність. Якщо й критикував, то не з погляду наповнення українським змістом нашої незалежності або наповнення майбутнього, а з погляду того дня – минулого, радянського.

– Тих письменників, які не сприйняли незалежність, більшість чи меншість?

– Вони в радянський час дуже добре жили. Видати на рік одну книжечку в один аркуш (це 700 рядків) – це можна цілий рік жити. Вони мали стільки ж, скільки я, працюючи в шахті або в радгоспі, плюс-мінус 100 рублів. Це за одну книжечку в 700 рядків, а крім того, ще в журналі публікації, тоді виступи по лінії товариства «Знання», і так далі. І тому вони не сприйняли цю незалежність, бо вони розбещені були таким життям, що за 700 рядків можна було рік жити! А якщо два аркуші, то вже й безбідно!

А квартири давали безкоштовно! Тому вони внутрішньо не сприйняли незалежність, хоча, як конформісти, зовні й писали «взвєйтєсь-развєйтєсь!»

– Як Ви гадаєте, чому наша «національна еліта» так боїться люстрації? Чи не тому, що в неї у цьому плані, як кажуть, рильце в пушку?

– Я недавно читав, що в Польщі супротивником люстрації є Адам Міхнік, так що багато і супротивників цього, бо це збурює суспільство. У Чехії, наприклад, провели люстрацію, і як там заспокоїлось суспільство? Там було небагато вимог: якщо той, хто співпрацював або якусь посаду обіймав у партійних органах, сам про це оголошував, то стосовно нього ніяких репресій не було, він, мені здається, міг стати й депутатом. Я якщо ж він щось приховував і це виявляли, тоді його не допускали до якихось кар’єрних посад.

У Німеччині з цим була страшна ситуація. Там були сім’ї, де чоловік стежив за дружиною, а дружина за чоловіком. А в Радянському Союзі – ясно, що кожен письменник співпрацював з «органами», й один на одного доносили.

– А Ви співпрацювали?

– Я ж не письменником був, а літератором, бо не був членом Спілки, і пільгами тими не користувався.

– А коли ж Ви стали письменником?

– У 88-му, коли вже була «перебудова».

– Невже кожен письменник співпрацював з КДБ?


– Ясно, що кожен, тому всі й мовчать! Чому чесно не сказати? Бо вони всі один на одного писали. Каґебісти коли мені пропонували це, вони з високого берега питання ставили, пропозиції давали. Казали: «Ти ж совєтскій чєловєк?». «Ну да». «Так почєму?.. Ти протів шпіонов?» «Ну звичайно, я проти шпигунів». «Ми не будем тебе нікуди засилать, нам треба знать, що ти радянська людина!». І гарантія їхня була – написати цю заяву, яку вони покладуть у сейф – разом із душею того, хто написав цю заяву, і вони вже спокійні за цю людину. А я не написав, відмовлявся років 20.

– Які мотиви були Вашої відмови?


– Різні мотиви: то совість мені не дозволяла… А тоді я думаю: ну яка совість? У них же партійна совість! Яка ж совість? А я-то до загальнолюдської совісті апелюю, а в них же партійна… Це дуже складно було!

– Як часто вони пропонували Вам співпрацю?

– Натиснули, в основному, коли арешти почалися – 72-й рік… А, власне, ще перед армією – книжечка моя мала вийти в «Молоді» у 67-му році… Із Донецького університету вигнали, й армія нависла наді мною, і книжка мала вийти. І тут легко – якби я пішов на співпрацю, я б в армію не пішов. І сказали: в Київський університет не поновимо, а в Сільськогосподарську академію допоможемо влаштуватися.

– Тоді б у Вас життя склалось по-іншому, тоді б і полиці для книг у Вас би були…
(зараз у квартирі Василя Голобородька немає навіть полиць для численних книг, які лежать на підлозі біля стін)

– Да, да. І не в цій квартирі б я жив, а в Києві… Інколи дивлюся на тих, що попродавалися – і душі в сейфах, і вірші писали «Дихаю Леніним», і живуть приспівуючи, і весь час вони «на плаву»… І думаю: на що я поклав своє життя, знищив? І не тільки своє, а ще й ближніх?

– А якби зараз запропонували Вам співпрацю, Ви б пішли на це?

– Ні, звичайно! А чому в мене такі думки виникають? Бо суспільство їх і не засуджує, і підтримує, і вони знову «на плаву». Суспільство з ними не розібралося – може, через те, що люстрації не було.

– Ви погоджуєтесь із Олегом Скрипкою в тому, що українська мова безперспективна і її треба вже заносити до Червоної книги?

– Та це дурниця! Як іврит був мертвою, безперспективною мовою, а його відродили і говорять зараз ним усі в Ізраїлі… Має бути державна воля! У нас же в Конституції є 10-а стаття, де все записано! Це ж має виконуватись, а для чого тоді… Де ми живемо? Одне пишемо, а друге робимо…

– Ви свій найкращий вірш уже написали?


– А хтозна… Кожна людина живе і думає: от завтра буде краще, ніж усі попередні роки. Так і вірш: ото написав, але найкращий вірш іще буде. А так піднімати руки вгору і здаватися: мовляв, я вже все написав, я виписався… Підкидаються такі думки!

– Ви оптиміст?


– Ну звичайно! Ну аякже! Якби песиміст, я б уже давно не жив!..

Ваша думка

Показати коментарі

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG