– Ми повинні припинити страждати так званим «дверним комплексом». Йдеться про відмову від нарікань на зразок «вони не хочуть нас брати до ЄС», «двері Європи нам не відкривають», тому давайте нічого не робити. Двері ЄС відкриються лише тоді, коли ми малими, але впевненими кроками будемо наближатися до Європейського Союзу. Наприклад, зона вільної торгівлі нам допоможе не залишатися сировинним додатком. Адже сьогодні ми можемо експортувати тільки лічені види продукції – метал, хімію та ще якісь добрива – і це майже все. А зона вільної торгівлі нам допоможе розвинути експортний потенціал, відкрити нові можливості для частини нашої економіки, що орієнтується на експорт. По-друге – вільний рух людей. Це та сфера, яку на собі відчувають прості громадяни, і саме безвізовий режим допоміг би їм краще зрозуміти всі переваги ЄС. Нині, в умовах кризи, вільний рух людей вигідний і для країн ЄС, бо це розвиток туризму та бізнесу. У цьому сенсі та ж Туреччина у виграші, бо туди легко отримати візу. Натомість хтось хотів би поїхати, скажімо, до Іспанії, але не може через візові перешкоди.
– У попередні роки Європа тримала дистанцію, бо здавалося, що Україна її відлякувала своїм дещо романтичним бажанням швидко набути членства. Чи нинішній задекларований новою владою прагматизм не викличе таку ж реакцію тут на Заході?
– Скажу більше: я переслідуватиму тактику «твердого прагматизму». Нам треба ретельно та твердо аналізувати всі рішення. Гадаю, такий підхід буде вигідний для обох сторін – і України, і ЄС. Коли ми не зможемо щось вдіяти, то будемо відверто про це говорити і просити у Євросоюзу допомоги. Але там, де ми можемо щось зробити – треба докласти зусиль, оскільки це стосується нашого європейського майбутнього. Дійсно, деякі рішення будуть болісні, як і сама інтеграція, що є болісним і непростим процесом, але це не повинно нас зупиняти.
– Чому особливим пунктом своїх пріоритетів Ви обрали енергетичну безпеку?
– Насамперед тому, що це та сфера, де Україна щось може дати Євросоюзові і завдяки якій може посилити свої позиції у діалозі з ним. У цій сфері ми маємо купу козирів, але, на жаль, донині ми їх дуже погано використовували. На моїй посаді я б хотів ними скористатися, щоб країна стала ближче до ЄС та інтегрувалася до цього простору. Маю на увазі не лише транзитний потенціал, але й електроенергетику, і питання, пов’язані з нафтогоном «Одеса-Броди», та інше.
– Усередині ЄС, як твердять аналітики, є неформальні об’єднання держав, щось на кшталт «гуртків за інтересами». Серед них і такі, що відкидають ідею України у складі співдружності. Як Ви працюватимете з цими європейськими колегами?
– Насамперед, вважаю, що всі країни ЄС – це друзі, і я проти того, щоб ділити їх на «друзів» і «решту країн», бо працювати треба з усіма. Хоча я переконаний: ключовою проблемою сьогодні є те, що Європейський Союз досі не вирішив, надавати Україні перспективу членства чи ні. І проблема не в тому, що ми чогось не виконуємо або до чогось не готові. Проблема в ЄС. Образно кажучи, для того, щоб поїхати, недостатньо тільки бути на вокзалі. Ще треба, щоб потяг приїхав. Так і у питанні членства: мало того, щоб Україна виконала всі умови, а ще потрібна політична готовність ЄС прийняти нас до свого складу. Тому сьогодні я вважаю основною проблемою принципову позицію окремих країн-членів стосовно перспектив членства України. Як тільки цю проблему розв’яжуть, повірте мені, що ми і на вокзалі будемо, і потяг за нами приїде.
– У попередні роки Європа тримала дистанцію, бо здавалося, що Україна її відлякувала своїм дещо романтичним бажанням швидко набути членства. Чи нинішній задекларований новою владою прагматизм не викличе таку ж реакцію тут на Заході?
– Скажу більше: я переслідуватиму тактику «твердого прагматизму». Нам треба ретельно та твердо аналізувати всі рішення. Гадаю, такий підхід буде вигідний для обох сторін – і України, і ЄС. Коли ми не зможемо щось вдіяти, то будемо відверто про це говорити і просити у Євросоюзу допомоги. Але там, де ми можемо щось зробити – треба докласти зусиль, оскільки це стосується нашого європейського майбутнього. Дійсно, деякі рішення будуть болісні, як і сама інтеграція, що є болісним і непростим процесом, але це не повинно нас зупиняти.
– Чому особливим пунктом своїх пріоритетів Ви обрали енергетичну безпеку?
– Насамперед тому, що це та сфера, де Україна щось може дати Євросоюзові і завдяки якій може посилити свої позиції у діалозі з ним. У цій сфері ми маємо купу козирів, але, на жаль, донині ми їх дуже погано використовували. На моїй посаді я б хотів ними скористатися, щоб країна стала ближче до ЄС та інтегрувалася до цього простору. Маю на увазі не лише транзитний потенціал, але й електроенергетику, і питання, пов’язані з нафтогоном «Одеса-Броди», та інше.
– Усередині ЄС, як твердять аналітики, є неформальні об’єднання держав, щось на кшталт «гуртків за інтересами». Серед них і такі, що відкидають ідею України у складі співдружності. Як Ви працюватимете з цими європейськими колегами?
– Насамперед, вважаю, що всі країни ЄС – це друзі, і я проти того, щоб ділити їх на «друзів» і «решту країн», бо працювати треба з усіма. Хоча я переконаний: ключовою проблемою сьогодні є те, що Європейський Союз досі не вирішив, надавати Україні перспективу членства чи ні. І проблема не в тому, що ми чогось не виконуємо або до чогось не готові. Проблема в ЄС. Образно кажучи, для того, щоб поїхати, недостатньо тільки бути на вокзалі. Ще треба, щоб потяг приїхав. Так і у питанні членства: мало того, щоб Україна виконала всі умови, а ще потрібна політична готовність ЄС прийняти нас до свого складу. Тому сьогодні я вважаю основною проблемою принципову позицію окремих країн-членів стосовно перспектив членства України. Як тільки цю проблему розв’яжуть, повірте мені, що ми і на вокзалі будемо, і потяг за нами приїде.
