Доступність посилання

21 Вересень 2017, Київ 21:15

Рівне – Олександрові Ірванцеві – 50. Золотий ювілей, чи то полудень віку, письменник у ці хвилини відзначає не з помпою в палаці «Україна» і не в Спілці письменників, а серед «побратимів по перу» з маленького й міцного літоб’єднання з чудернацькою назвою «Бу-Ба-Бу», тобто з Віктором Небораком та Юрієм Андруховичем, в Острозькій академії на рідній Рівненщині.

Його роман «Рівне/Ровно» міг би стати програмним твором для українців, бо ж українські міста і душі досі покраяні навпіл – ніби ножем – між минулим і майбутнім. Твори Ірванця перекладають – англійською, німецькою, французькою, шведською, польською, білоруською, російською. За час свого творчого життя «підскарбій» «Бу-Ба-Бу» «дожився» до американських, австрійських і німецьких премій і стипендій за свою прозу і драматургію, видав книжки та поставив спектаклі в Україні, Німеччині та Польщі.

А от до Шевченківської премії, зізнався письменник в інтерв’ю Радіо Свобода, він навіть не прагне. «Я на неї не претендую і не збираюся претендувати. Просто мене не влаштовує контекст премії. Нею були нагороджені як надзвичайно добрі письменники, так і відверті негідники типу академіка Полікарпа Шамоти (який влаштував гоніння на Гончара за роман «Собор» – авт.)», – каже він.

«Для мене, наприклад, сьогодні найкращий український письменник – це Сергій Жадан. Він у розквіті таланту і сил, дійсно дуже добрий письменник. Але я не можу уявити, що люди, які сидять у тому комітеті, дадуть Шевченківську премію Жаданові. І тому мені краще бути на цьому боці, де Жадан, ніж на тому, де сидять усі оті «увінчані», – пояснює Ірванець.

Олександр Ірванець: пишу… щоб читали

Він пише не задля ідеї, а для насолоди – своєї і читача. Криза українського книговидавництва у баченні Ірванця – не найбільше зло.

«Якщо йдеться про нашу державу, відверто недосконалу, якщо не грабіжницьку, – то, мабуть, вона дійсно мусила приділяти більше уваги письменникам, літературі, їхньому фінансуванню. Але, з іншого боку, я вважаю, що література – це той же ринок, і випливає сильніший. І зазвичай нарікають невдахи, які пишуть погано і не мають шансів мати добрий розголос своїх книжок», – каже письменник.

Водночас Ірванець – один із тих українських митців, хто не вміє мовчати з приводу суспільних конфузів на догоду славі чи матеріальним благам. Ще в 2002-му він видав свою «Львівську браму», за яку на письменника сипалися шишки, мовляв, спаплюжив українську ідею… А з’ясувалося – просто побачив у дзеркалі часу трухлявість шароварів, зшитих нашвидкуруч.

Втім, його останній роман «Хвороба Лібенкрафта» – надто похмурий, щоб не зачепив здогад – чи це не застереження? І яка «Очамимря» (чудисько з ірванцевої «Повісті безврем’яних літ») потрібна українцям, щоб вони нарешті схаменулися? – ставить питання читач, знайомий із цим твором.

У свої 50 він не покинув писати вірші. Від фестивалю «Вивих» до «Останньої барикади» Олександр Ірванець балаганить, буфонадить і викликає на себе праведний гнів корифеїв української літератури, котрі творять мистецтво з вензелями. А публіка з нетерпінням чекає його повернення в «5 копійок» або інший телевізійний проект, бо – на часі. Та чи пустять?

Тому сьогодні Ірванець – удома. Читає вірші – поряд із побратимами Андруховичем і Небораком.

Розкажуть вам керівники теперішні, що провидіння зовсім не сліпе –
Згадаймо ж, як у 91-м вони боролися з ГКЧП…
«Мы как один умрём в борьбе за это» – лунала пісня й, ставши ланцюжком,
Ішли вперед Азаров і Ахметов, Колесніков, Лук’янов і Цушко.
Щоб перетнути шлях катам московським, без суперечностей і протиріч
Ще юний Шуфрич з юним Хорошковським за Україну стали пліч-о-пліч…
І, кожен крок надійно прораховуючи, плануючи майбутній хід подій,
Сам особисто Віктор Янукович свою автоколону вів у бій.
У тій борні зродились «Регіони»… Відсидівши в підпіллі до пори,
Вивішував Донбас на терикони червоно-чорні рідні прапори (…)
Натішившись обличчями новими, уже за рік ми з помпою відзначимо
Державності двадцяті роковини. Або річницю. Доживем – побачимо…
  • 16x9 Image

    Валентина Одарченко

    Співпрацює  з  Радіо Свобода з 2000 року, власний кореспондент у Рівненській і Волинській області. Народилася 1965 року в місті Дубно. Закінчила факультет журналістики Київського державного університету ім.Т.Г.Шевченка, юридичний факультет Національного університету «Острозька академія». З 1995 по 1999 рік очолювала першу на Рівненщині ФМ-радіостанцію «Нова хвиля».  Журналіст  Рівненської філії НТКУ. 

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG