Доступність посилання

23 Листопад 2017, Київ 13:28

Київ – Для інтеграції української літератури у світові культурні процеси Україні варто працювати над розвитком перекладацької справи. Про це в інтерв’ю Радіо Свобода заявив відомий литовський літературознавець і поет Томас Венцлова. Він також наголосив, що нині в умовах глобалізації для всіх країн гостро постає питання збереження культурної ідентичності. Для цього Томас Венцлова радить зайнятися підтримкою мови.

– У листах до польського письменника Чеслава Мілоша Ви свого часу зазначили, що, на Вашу думку, в Радянському Союзі не було дискусій довкола національної проблематики. Зараз багато хто з українських письменників та істориків пов’язує і з цим, зокрема, відсутність в українців сформованої національної ідеї. Наскільки в Литві активні процеси обговорення важливих національних проблем і як триває «кристалізація» литовської ідентичності?

– Ці дискусії і в радянський час відбувалися в Литві, але в приватних колах, як кажуть, на кухні. У нас також існувала підпільна преса, де також намагалися зачепити ці моменти. Щоправда, оскільки такі теми були заборонені, навіть у самвидаві обговорення було на дуже «азбучному», поверховому рівні.

Зараз, як розумієте, національна проблематика обговорюється серйозно. Але існує багато різних поглядів на те, якою має бути Литва. Наприклад, є такий собі ізоляціоністський погляд: мовляв, Литва може зберегтися як самодостатнє явище лише в тому випадку, якщо ізолюватиметься від чужого впливу. Причому, це стосується впливу як російського, так і європейського. Є також прихильники відкритої Литви, певною мірою космополіти, які заохочують взаємодію литовської культури з іншими. Мені особисто цей погляд значно ближчий.

– У своїй публіцистиці Ви також називали Радянський Союз «розпачливою провінцією». Якщо розвивати цю точку зору і проектувати на сучасність, на Вашу думку, чи може покоління, яке більшу частину свого свідомого життя прожило в СРСР, нині займатися розбудовою інших, самостійних і демократичних країн?

– Звісно, наступним поколінням буде значно легше це робити. Але зі старшими теж не можна бути категоричним. Я до нього належу, і багато моїх ровесників опиралися радянській ментальності, намагалися якомога більше дізнатися про світ.

Що я мав на увазі під провінційністю? Ізольованість, незнання того, що відбувається у світі, довкола тебе, і небажання знати. Ми намагалися дізнатися якомога більше. До речі, тоді нас рятувала польська преса. Можна було почитати і про Джойса, і про Кафку, і про Пікассо.

Я також порівнював СРСР із Ніагарським водоспадом, нагору, проти течії якого, здається, неможливо вибратися. Але, виявилося, що можна: це, щоправда, небезпечно, і займатися таким можна було хіба що кожному окремо. Тож, як розумієте, і серед старшого покоління є ті, хто виховав себе таким чином, що цілком міг би взяти участь у розбудові нових держав.

– Ви пишете, що литовська національна самосвідомість насправді сформувалася в опозиції до Польщі, з якою у Литви були свого часу тісні політичні зв’язки. Ви можете пояснити феномен такої національної свідомості і культури, які виникають всупереч певному зовнішньому впливу?

– У Литві польський вплив був дуже відчутний, починаючи з 16-го століття. І от зараз прийнято говорити про два види литовців. Були так звані старолитовці, чиєю рідною мовою могла бути польська чи литовська, чи навіть староукраїнська, але всі вони називали себе громадянами Великого Князівства Литовського, і всі були переважно сполонізовані.

Пізніше, у 19-му столітті, у нас виникло приблизно те саме, що й в Україні: національний рух, для учасників якого головним було зберегти литовську мову і відділитися від поляків, причому максимально. Зрештою, саме ця течія перемогла.

До речі, на цей рух справив дуже великий вплив Іван Франко. І навіть наш перший літературний журнал вийшов з епіграфом Франка, перекладеним литовською.

– На Ваш погляд, зважаючи на всі глобальні соціокультурні процеси, які відбуваються нині у світі, яке місце у них посідає культура кожної окремої країни?

– Звісно, світ глобалізується, але, зрештою, схожі процеси відбувалися і в 19-му столітті. Зараз очевидно, що національне виживе відповідно до того, наскільки живучою виявиться мова. А мова, як видно, виживає. Тут найголовніша роль відводиться поезії, адже мова сконцентрована саме в ліриці. І в Литві, і в Україні поезія є – і дуже навіть непогана, і я впевнений, що цей факт матиме свій вплив. Насправді, все вирішує мова, те, як вона функціонує і розвивається. У мене особисто прогноз щодо української та литовської мов дуже оптимістичний. Я впевнений, що вони виживуть.

– У цих умовах глобалізації, як має розвиватися сучасна література? Вона має бути більш сконцентрована у собі чи все ж краще, якщо вона вириватиметься за державні кордони і інтегруватиметься з іншими?

– Сказати, якою має бути література, я не можу, вона сама розвивається і тут важко щось передбачити. Але інтегруватися потрібно, а для того, щоб наша література виходила за кордони, треба наполегливо працювати з якісними перекладами: англійською, німецькою, французькою, іспанською, зрештою, тією ж китайською чи російською. Література повинна проникати і в інші країни. Лише тоді національна культура стає по-справжньому життєздатною, коли вона має вплив за межами своєї країни і за межами своєї мови.
  • 16x9 Image

    Олена Ремовська

    Журналіст Радіо Свобода з 2009 року. Автор і ведуча щотижневої радіопрограми «Деталі». Автор дослідження «Говорить Радіо Свобода: Історія Української редакції» (2014).

Ваша думка

Показати коментарі

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG