Доступність посилання

23 Листопад 2017, Київ 06:29

Прага – З огляду на п’яту річницю загибелі журналістки російської «Нової газети» Анни Політковської та перспективу тривалого правління Володимира Путіна в Росії варто звернути увагу на ситуацію з незалежними ЗМІ у цій країні. Зрозуміло, що вже перед президентськими виборами у березні 2012 року Путін і Кремль намагатимуться тримати під контролем національні засоби інформації. Але це не означає, що незалежні ЗМІ Росії замовкли чи опинилися повністю під пропагандистським пресом влади.

Аналітики стверджують, що близько 80 відсотків населення Росії отримує інформацію з контрольованих державних телевізійних каналів. І багато глядачів скажуть, що зміст цих каналів мало чим відрізняється від старих радянських зразків. Бадьорі звіти і цифри рябіють з екранів, щодня показують відвідини керівництвом Росії заводів і веселі обличчя московських лідерів, котрі зустрічаються із зарубіжними колегами, чи звучить грізна й гучна критика підлеглих за скарги громадян. Хоча із телебаченням у новітній Росії не завжди було так.

НТВ було однією з трьох основних телемереж Росії, котрі часто критикували владу у 90-і, допоки у 2000-му Володимир Путін не став президентом. Олігарх і власник НТВ тимчасово потрапив до в’язниці, його телеканали насильно захоплені міноритарним акціонером, «Газпромом». Це стало моделлю для захоплення й інших незалежних телеканалів. «Перший» і «Другий» телеканали Росії, як зауважив президент Фонду захисту гласності Олексій Сімонов, стали «агітаторами й пропагандистами» Кремля. Довше тримався РЕН-ТВ. Але він сьогодні на 60 відсотків належить нафтогазовим олігархам.

Незалежна преса в Росії ще жива

Наступ влади на ЗМІ і маніпуляції з громадської думкою ще не означають що в Росії вже немає незалежної преси. Хоча б «Нова газета», де працювала Анна Політковська. Видання й сьогодні інформує росіян про настрої громадської думки, корупцію і зловживання влади в Чечні. Один із флагманів незалежної преси дорого заплатив за свою честь: від 2003 року 4 його репортери були вбиті чи померли за дивних обставин. Це примусило співвласника, мільярдера Олександра Лебедєва просити дозволу для працівників газети носити зброю, заявляючи при цьому, що держава не в змозі захистити журналістів.

Олександр Лебедєв і Михайло Горбачов (колишній президент СРСР) намагаються захищати «Нову газету» від на натиску влади. Але обмежений тираж газети і охоплення нею лише Петербурга й Москви кажуть самі за себе. Тому й заступник головного редактора Андрій Ліпський вважає, що інформаційний голод існує навіть серед правлячої еліти.

«Парадоксально, але «Нова газета» потрібна й цим людям, – каже він. – Вона їм потрібна як джерело інформації, у тому числі, як джерело всякої такої, навіть не дуже приємної інформації, яка каже, так би мовити, «один про одного».

Провідні політики, як пояснює Ліпський, вкрай потребують поживи у міжусобицях і розбірках на вищих рівнях влади. Це, мабуть, пояснює, чому інший критичний голос – «Ехо Москви», що його утримує той же «Газпром», не був закритий сильними світу цього.

Серед незалежних чи частково незалежних ЗМІ Росії такі джерела новин, як «Відомості», «Комерсант». Хоча, як свідчать опитування, лише до 20 відсотків громадян у Росії читають газети та й то лише місцеві.

Інтернетом у Росії користуються до 60 мільйонів росіян, це понад 40 відсотків населення. Але новини читають у цій мережі лише до 5-6 відсотків населення.

«Інтернет не панацея, це лише реальний засіб, додаткова можливість… Але чи є така потреба, цього поки що не скажу», – каже президент Фонду захисту гласності Олексій Сімонов.

Тому й блогери на кшталт сміливого Олексія Навального просто не мають ніякого впливу серед пересічних росіян. Бо й Путін із Медведєвим також критикують корупцію.

Експерти кажуть, що навіть найбільш незалежні ЗМІ в Росії «не можуть бути повністю вільними… бо країна ця не є вільною». Що й заспокоює владу перед виборами до Держдуми у грудні та президентськими перегонами березня 2012-го.
  • 16x9 Image

    Василь Зілгалов

    Із Радіо Свобода співпрацюю з 1989 року. Переїхав з Мюнхена до Праги у березні 1995 року. Народився в сталінській Україні. Троє з родини загинули від голоду у 1932-33 роках. Мати ледве уціліла в 1933-му. Батько пройшов Колиму але система все ж знищила його. Окрім батька, тоталітаризм згубив чотирьох моїх дядьків. Закінчив історичний факультет. Викладав методологію історії. Підготував дві дисертації. Чимало написав. Журналістом став з 1969 року, після вторгнення радянських військ до Праги. Опублікував роботи з історії політичної публіцистики, книги з історії українських міст, дослідження про Василя Пачовського, з історії української еміграції.

Ваша думка

Показати коментарі

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG