Київ – Коростишів – Село Городське на Житомирщині – це дерев’яні хати й підводи замість автомобілів, школа, в якій по шість учнів на клас і дефіцит робочих місць. Однак жителі села вчаться використовувати свої переваги: природа й історичні пам’ятки цих місць приваблюють по кілька тисяч туристів на рік.
Це село на півночі Житомирської області оточене віковими борами, пагорбами та гранітними скелями. Взимку 500 його мешканців практично відрізані від цивілізації: рейсові автобуси сюди не ходять, місцевий гранітний кар’єр до весни не працює. Проте це одне з небагатьох сіл України, жителі якого гордо величають себе «городськими» чи «городянами». Причина у назві села – Городське, оскільки воно засноване на місці старовинного городища. Історики кажуть, що це рештки укріплених поселень трипільської та давньоруської доби.
Історія та незвичайна природа околиць села Городське приваблює до нього тисячі туристів, для яких учні та викладачі місцевої школи проводять екскурсії. У школі вони впорядкували невеличкий музей старожитностей. Кореспондент Радіо Свобода потрапив на одну з таких екскурсій.
«Наше село завжди викликало зацікавленість вчених: істориків та археологів. У 1947 році до науковців приєдналися місцеві селяни – вони розкопували житла часів неоліту, знаходили знаряддя праці та кераміку. Одне із трьох старовинних городищ Трипільської доби, які є в селі – Мала Гора, довжиною 600 метрів, оточена 20-метровими урвищами. Помешкання того часу будувалися з глини в суміші з травою та бур’яном, або з обмазаного глиною гілля», – розповідає Аліна, учениця 11-го класу Городської загальноосвітньої школи.
Чимало музейних експонатів Аліна знайшла, беручи участь в археологічних розвідках в околицях села Городське, і нині готує наукову роботу з археології рідного краю. Її колега з проведення екскурсій, Марина, учениця 10-го класу – переможець обласного конкурсу екскурсоводів.
Серед інших досягнень школярів Городського – перемоги в обласних наукових конкурсах на історико-культурну тему, а також призові місця з біології, фізики, географії та екології.
Між тим, місцева школа – одна з найменших одинадцятирічок в області: тут лише 66 учнів, по 5–8 дітей у класі. На деякі заняття, такі, як фізкультура чи музика, ходять одразу декілька класів.
Маленька сільська школа має свої переваги, упевнений Микола Мельник, який є директором школи села Городське вже 38 років.
«Перший позитив – стабільний колектив. Заробітчани в село не поїдуть, приживаються в нас відчайдухи, фанати. Друге – школа малокомплектна, мало дітей у класі. Знаємо особливості кожної дитини. Можемо за урок приділити увагу кожному. А коли в класі 30 дітей – хіба це можливо? – наголошує директор школи. – До нас вже з міста їдуть навчатися, бо в класах менше дітей. Наші учні – простіші. І тут зберігся український менталітет. Тому тут розвивається українознавство. В місті це неможливо».
Директор та вчителі намагаються зробити все, щоб діти не вважали свою школу гіршою чи біднішою за навчальні заклади столиці чи обласного центру. В комп’ютерному класі – сучасне обладнання, в багатьох аудиторіях – нові меблі, куплені коштом самих учителів. Окрім того, в цій школі взимку дуже тепло: завдяки товстим стінам будівлі позаминулого сторіччя і тому, що використовують альтернативне джерело енергії: школярі саджають ліс, за це лісівники постачають дрова для котельні. Микола Мельник сподівається, що дітей у школі більшатиме: частину школярів батьки привозять з райцентру Коростишів, а крім того, у селі зростає народжуваність.
Щоб прогодувати трьох дітей, треба чотири корови й кінь
Оксана Семененко має трьох дітей, двоє з яких – уже школярі. Роботи в селі практично немає, тож Оксана з чоловіком забезпечують родину самотужки: мають двох свиней, двох корів, бика і теля, й чималий город. Транспорт – кінь Маяк. Корми для худоби вирощують і заготовляють самі, розповідає Оксана Семененко.
«Щоб підняти трьох дітей, треба тримати багато худоби, мати велике господарство, заробити на хліб, на потреби дітей. Але це не так легко. Наприклад, здаємо державі молоко по 2 гривні за літр, тоді як у магазині воно коштує більше за 8 гривень», – обурюється селянка.
Іншій жительці Городського, Валентині Мельниченко – більш як 70 років. Вона спеціалізується на птиці: відгодовує курей та індиків. Має й велику худобу, але хоче її продати, бо в чоловіка захворіли ноги, і годувати таке велике «товариство» важко.
«Чоловік лежить через у ліжку, не ходячий, з хазяйством сама пораюся. А воно велике: корова, теля, два бики… Кінь, індики, кури, коти, собаки… Нам вистачає, і дітям допомагаємо», – розповідає Валентина.
Валентина Мельниченко тішиться, що живе в міцній рубленій хаті, яку збудували одразу після війни і яка не потребує капітального ремонту. Жінка лагодить лише клуню та підсобні приміщення, на яких цієї зими під вагою снігу впав дах.
«Поліська хата» приймає кілька тисяч туристів на рік
Традиційних рублених хат у Городському більшість. Одну з них, рублену в позаминулому сторіччі, викупили художники з Житомира і разом із селянами перетворили на культурно-мистецький центр «Поліська хата». Нині вона, разом з околицями села, включена до туристичних маршрутів низки турфірм, тож її відвідують по кілька тисяч жителів українських міст на рік, розповіла кореспондентові Радіо Свобода заступник директора сільської школи і депутат сільради Валентина Кравченко, показуючи «Поліську хату».
«Тут нічого не змінювали, лише реставрували. І стіни, й інтер’єр автентичні. Матеріал – дерево й солома. Щороку сіється понад гектар жита, молотиться за давніми жниварськими традиціями. І цією житньою соломою продовжуємо покривати, ущільнювати дах», – розповідає Валентина Кравченко.
Автор проекту «Поліська хата» Інна Величко очолює молодіжну спілку художників Житомирської області. Однак на кожне свято чи масовий захід, який проходить у цій історичній садибі, вона приїжджає до села Городське.
«За останній рік було багато цілеспрямованих турів. Бо ми проводимо тематичні заходи: не просто подивитися хату й поїхати, бо це й у Пирогові можна зробити. Влітку – організуємо календарні свята. Восени – свято врожаю. Ми проводимо для школярів освітній тур «Один день 1933 року». Змінюємо інтер’єр хати: немає ікон, мало посуду й речей – все цінне господарі виміняли на їжу. Діти намагаються приготувати ті страви, які в часи голоду допомагали нашим предкам вижити. Це дуже впливає на свідомість. Взимку – проводимо вечорниці й сватання, тож зимових гостей в нас не менше, ніж у садибах карпатських курортів».
Мешканці села Городське живуть скромно – в хатах, рублених їхніми предками, і запрягають коня частіше, ніж заводять автомобіль. Однак вони зберегли чимало традицій з часів Київської Русі та Трипілля. І навчилися залучати до свого села прихильників зеленого туризму. Нині на скелястому березі річки Тетерів розбудовується ще один туристичний об’єкт – Тетерівська Січ, який спеціалізується на здоровому способі життя та козацьких традиціях.
Це село на півночі Житомирської області оточене віковими борами, пагорбами та гранітними скелями. Взимку 500 його мешканців практично відрізані від цивілізації: рейсові автобуси сюди не ходять, місцевий гранітний кар’єр до весни не працює. Проте це одне з небагатьох сіл України, жителі якого гордо величають себе «городськими» чи «городянами». Причина у назві села – Городське, оскільки воно засноване на місці старовинного городища. Історики кажуть, що це рештки укріплених поселень трипільської та давньоруської доби.
Історія та незвичайна природа околиць села Городське приваблює до нього тисячі туристів, для яких учні та викладачі місцевої школи проводять екскурсії. У школі вони впорядкували невеличкий музей старожитностей. Кореспондент Радіо Свобода потрапив на одну з таких екскурсій.
«Наше село завжди викликало зацікавленість вчених: істориків та археологів. У 1947 році до науковців приєдналися місцеві селяни – вони розкопували житла часів неоліту, знаходили знаряддя праці та кераміку. Одне із трьох старовинних городищ Трипільської доби, які є в селі – Мала Гора, довжиною 600 метрів, оточена 20-метровими урвищами. Помешкання того часу будувалися з глини в суміші з травою та бур’яном, або з обмазаного глиною гілля», – розповідає Аліна, учениця 11-го класу Городської загальноосвітньої школи.
Чимало музейних експонатів Аліна знайшла, беручи участь в археологічних розвідках в околицях села Городське, і нині готує наукову роботу з археології рідного краю. Її колега з проведення екскурсій, Марина, учениця 10-го класу – переможець обласного конкурсу екскурсоводів.
Серед інших досягнень школярів Городського – перемоги в обласних наукових конкурсах на історико-культурну тему, а також призові місця з біології, фізики, географії та екології.
Між тим, місцева школа – одна з найменших одинадцятирічок в області: тут лише 66 учнів, по 5–8 дітей у класі. На деякі заняття, такі, як фізкультура чи музика, ходять одразу декілька класів.
Маленька сільська школа має свої переваги, упевнений Микола Мельник, який є директором школи села Городське вже 38 років.
«Перший позитив – стабільний колектив. Заробітчани в село не поїдуть, приживаються в нас відчайдухи, фанати. Друге – школа малокомплектна, мало дітей у класі. Знаємо особливості кожної дитини. Можемо за урок приділити увагу кожному. А коли в класі 30 дітей – хіба це можливо? – наголошує директор школи. – До нас вже з міста їдуть навчатися, бо в класах менше дітей. Наші учні – простіші. І тут зберігся український менталітет. Тому тут розвивається українознавство. В місті це неможливо».
Директор та вчителі намагаються зробити все, щоб діти не вважали свою школу гіршою чи біднішою за навчальні заклади столиці чи обласного центру. В комп’ютерному класі – сучасне обладнання, в багатьох аудиторіях – нові меблі, куплені коштом самих учителів. Окрім того, в цій школі взимку дуже тепло: завдяки товстим стінам будівлі позаминулого сторіччя і тому, що використовують альтернативне джерело енергії: школярі саджають ліс, за це лісівники постачають дрова для котельні. Микола Мельник сподівається, що дітей у школі більшатиме: частину школярів батьки привозять з райцентру Коростишів, а крім того, у селі зростає народжуваність.
Щоб прогодувати трьох дітей, треба чотири корови й кінь
Оксана Семененко має трьох дітей, двоє з яких – уже школярі. Роботи в селі практично немає, тож Оксана з чоловіком забезпечують родину самотужки: мають двох свиней, двох корів, бика і теля, й чималий город. Транспорт – кінь Маяк. Корми для худоби вирощують і заготовляють самі, розповідає Оксана Семененко.
«Щоб підняти трьох дітей, треба тримати багато худоби, мати велике господарство, заробити на хліб, на потреби дітей. Але це не так легко. Наприклад, здаємо державі молоко по 2 гривні за літр, тоді як у магазині воно коштує більше за 8 гривень», – обурюється селянка.
Іншій жительці Городського, Валентині Мельниченко – більш як 70 років. Вона спеціалізується на птиці: відгодовує курей та індиків. Має й велику худобу, але хоче її продати, бо в чоловіка захворіли ноги, і годувати таке велике «товариство» важко.
«Чоловік лежить через у ліжку, не ходячий, з хазяйством сама пораюся. А воно велике: корова, теля, два бики… Кінь, індики, кури, коти, собаки… Нам вистачає, і дітям допомагаємо», – розповідає Валентина.
Валентина Мельниченко тішиться, що живе в міцній рубленій хаті, яку збудували одразу після війни і яка не потребує капітального ремонту. Жінка лагодить лише клуню та підсобні приміщення, на яких цієї зими під вагою снігу впав дах.
«Поліська хата» приймає кілька тисяч туристів на рік
Традиційних рублених хат у Городському більшість. Одну з них, рублену в позаминулому сторіччі, викупили художники з Житомира і разом із селянами перетворили на культурно-мистецький центр «Поліська хата». Нині вона, разом з околицями села, включена до туристичних маршрутів низки турфірм, тож її відвідують по кілька тисяч жителів українських міст на рік, розповіла кореспондентові Радіо Свобода заступник директора сільської школи і депутат сільради Валентина Кравченко, показуючи «Поліську хату».
«Тут нічого не змінювали, лише реставрували. І стіни, й інтер’єр автентичні. Матеріал – дерево й солома. Щороку сіється понад гектар жита, молотиться за давніми жниварськими традиціями. І цією житньою соломою продовжуємо покривати, ущільнювати дах», – розповідає Валентина Кравченко.
Автор проекту «Поліська хата» Інна Величко очолює молодіжну спілку художників Житомирської області. Однак на кожне свято чи масовий захід, який проходить у цій історичній садибі, вона приїжджає до села Городське.
«За останній рік було багато цілеспрямованих турів. Бо ми проводимо тематичні заходи: не просто подивитися хату й поїхати, бо це й у Пирогові можна зробити. Влітку – організуємо календарні свята. Восени – свято врожаю. Ми проводимо для школярів освітній тур «Один день 1933 року». Змінюємо інтер’єр хати: немає ікон, мало посуду й речей – все цінне господарі виміняли на їжу. Діти намагаються приготувати ті страви, які в часи голоду допомагали нашим предкам вижити. Це дуже впливає на свідомість. Взимку – проводимо вечорниці й сватання, тож зимових гостей в нас не менше, ніж у садибах карпатських курортів».
Мешканці села Городське живуть скромно – в хатах, рублених їхніми предками, і запрягають коня частіше, ніж заводять автомобіль. Однак вони зберегли чимало традицій з часів Київської Русі та Трипілля. І навчилися залучати до свого села прихильників зеленого туризму. Нині на скелястому березі річки Тетерів розбудовується ще один туристичний об’єкт – Тетерівська Січ, який спеціалізується на здоровому способі життя та козацьких традиціях.
