Доступність посилання

21 Липень 2017, Київ 11:48

Мова ворожнечі: активісти дослідили градус ненависті у ЗМІ по обидва боки від лінії розмежування


Ілюстраційне фото. Акція під Держкіно України проти пропаганди Росії на українському телебаченні. Київ, 4 вересня 2014 року

«Донецький інститут інформації» опублікував дослідження, присвячене різниці у висвітленні новин друкованими ЗМІ в підконтрольних українській владі районах Донбасу та на територіях, захоплених угрупованням «ДНР». Завданням авторів було визначити, яка з протиборчих сторін частіше використовує «мову ворожнечі» – слова й звороти, які відображають різко негативне чи зневажливе ставлення до тієї чи іншої групи людей.

Війна на сході України триває вже третій рік, і «мова ворожнечі» стала настільки звичним її атрибутом, що часом уже й не сприймається такою – представники протиборчих сторін самі охоче називають себе «ватниками» і «карателями». Однак використання подібних слів у ЗМІ – зовсім інша історія, і зловживання подібними словами та зворотами може бути значною перешкодою на шляху гіпотетичної реінтеграції Донбасу до складу України, вважають автори дослідження.

Зараз експерти «Донецького інституту інформації» готуються вивчити на предмет використання «мови ворожнечі» телевізійні програми, які виходять в Україні, на територіях угруповань «ДНР» і «ЛНР». А поки в центрі уваги експертів опинилася місцева друкована преса, різноманітність якої помітно збільшилася на Донбасі після поділу регіону на підконтрольні й непідконтрольні Києву частини. Аналіз цікавий і тим, що, на відміну від телепрограм, добути на територіях угруповань «ДНР» чи «ЛНР» українську газету (і навпаки) практично неможливо. Для дослідження було обрано 8 газет – по 4 з кожного боку. Підконтрольні або частково підконтрольні сепаратистам ЗМІ були представлені газетами «Новороссия», «Донецкое время», «Донецкая республика» та «Голос республики». До списку досліджуваних українських видань увійшли «Приазовский рабочий» з Маріуполя, газети «Донецкие новости», «Знамя индустрии» та «Донбасс».

В інтерв’ю Радіо Свобода один із авторів дослідження, журналіст Віталій Сизов, розповідає про його результати і про те, як змінилося медіа-середовище Донбасу через 3 роки після початку бойових дій у цьому регіоні.

Віталій Сизов
Віталій Сизов

– Ідея виникла, тому що зараз тема hate speech дуже актуальна. У Німеччині існує рішення парламенту про деяке обмеження hate speech (влада Німеччини ввела багатомільйонні штрафи для медіа і соцмереж, які не видалять контент, що містить «мову ворожнечі», протягом 24 годин після відповідної скарги – ред.). В Україні про це говорять уже два з лишком роки від початку бойових дій. Зараз ця тема актуальна ще й у зв’язку з тим, що багато говорять про мирне врегулювання, про якийсь пошук компромісу і взаємодії. Цей компроміс неможливий, поки є таке явище, причому по обидва боки лінії розмежування.

Масштабні дослідження цієї теми в Україні вже були, але на локальному рівні, на рівні Донецької області поки нічого подібного не було. Ми вирішили своїми силами проаналізувати контент друкованих ЗМІ. Ми взяли друковані ЗМІ, тому що електронні ЗМІ «ДНР» одна з українських організацій уже моніторила, а також тому, що не всі друковані ЗМІ, особливо в «ДНР», доступні в інтернеті. На підконтрольній Україні території багато хто просто не знає, про що вони взагалі пишуть, яка там подача матеріалу. Це закрита інформація для українського суспільства. Ми вирішили проаналізувати чотири газети на непідконтрольній Києву території і взяли чотири газети на підконтрольній території Донецької області, проаналізувавши їх контент за три тижні на предмет прояву «мови ворожнечі».

– Війна на сході України, як, напевно, і будь-яка інша війна, породила цілий пласт «мови ворожнечі». «Ватники», «укропи», «рашисти», «карателі». Ваші дослідження підтверджують сформовані стереотипи щодо цього або в чомусь розвінчують їх? Цієї мови ненависті виявилося більше, ніж ви очікували, чи менше?

Є низка публікацій, де видно, що у автора це не формальне ставлення: він постійно шукає якісь нові звороти, якісь історичні аналогії, намагаючись зберегти градус ненависті і напруженості

– Скажімо так: очікування з боку непідконтрольної території виправдалися в плані того, що мови ненависті там виявилося набагато більше. І проявляється вона витонченіше. Є офіційна мова ворожнечі. Деякі звороти й слова, які ви навели як приклад, за три роки війни стали майже офіційними. Якщо представник «ДНР» розповідає про обстріл, то він обов’язково говорить про «українських карателів». Це перетворилося на формалізм. Але є низка публікацій, де видно, що у автора це не формальне ставлення: він постійно шукає якісь нові звороти, якісь історичні аналогії, намагаючись зберегти градус ненависті й напруженості. Це деякі газети на непідконтрольній території, наприклад, газета «Новороссия». У чому її особливість? У тому, що там редакційну політику визначають відверті російські націоналісти, нацисти. І тому в неї така агресивна риторика. Водночас є газети «Голос республики», «Донецкая республика», які претендують на статус офіційних. Там в основному трапляється канцелярська мова, тобто автор, умовно кажучи, вийшов, щось там відбарабанив про «українських карателів» і пішов. Особистісного напруження там не відчувається.

Що цікаво, відмінності в подачі інформації є навіть між «ДНР» і «ЛНР». У «ДНР» завжди були «українські карателі», а «ЛНР» часто навіть не писала, хто стріляв, а просто повідомляла результат, що був обстріл і постраждало стільки-то осіб. Я для себе так і не зрозумів причину, чому у них різний підхід до бойових зведень. Крім слів «карателі», «розправитися» й подібних іде постійний пошук якихось історичних аналогій – з Другою світовою війною: «покарали зрадників», «нащадки поліцаїв».

– Яка ситуація з «мовою ворожнечі» на українському боці?

Газети, які видаються безпосередньо в підконтрольних Україні містах Донецької області, менш схильні використовувати hate speech в своїй роботі, ніж видання на непідконтрольній території

– Тенденція така, що довіра до місцевих ЗМІ часто вища, ніж до всеукраїнських – якихось великих видань, телеканалів. Люди вважають за краще вірити тим виданням, які працюють у них у місті. Я б сказав, що ця тенденція не завжди виправдана, але вона є. Я б хотів додати, що наше дослідження не претендує на те, щоб бути істиною в останній інстанції. Звісно, чотири газети – це досить мало для того, щоб точно визначити якісь тенденції. Але певний напрям це дозволяє вловити. Виявилося, що газети, які видаються безпосередньо в підконтрольних Україні містах Донецької області, менш схильні використовувати hate speech в своїй роботі, ніж видання на непідконтрольній території. Це перше. А по-друге, вони переважно є її трансляторами. Вони можуть цитувати, наприклад, штаб АТО України, коли вони говорять про «російські терористичні війська», цитувати якісь такі висловлювання чиновників. Наприклад, губернатор Донецької області використовує слово «рашисти» і «Московія». Але самі журналісти намагаються уникати таких зворотів. І вони концентруються більше на гуманітарному зрізі конфлікту. Вони висвітлюють проблеми переселенців, соціальні проблеми, життя в «сірій зоні». На мій погляд, вони досить нейтральні в цьому плані.

Газетний кіоск у Донецьку, серпень 2015 року
Газетний кіоск у Донецьку, серпень 2015 року

Тут є і другий аспект. У Донецькій області друковані видання, як і по всій Україні, найчастіше афілійовані з певними фінансово-промисловими групами й політичними партіями. У нас було чотири газети, і з них три так чи інакше входять до орбіти людей з колишньої «Партії регіонів», нині пов’язаних з «Опозиційним блоком». Дві з цих газет безпосередньо підконтрольні Рінату Ахметову, українському мільярдерові. Одну з них очолює голова його гуманітарного штабу «Допоможемо» Римма Філь. Звісно, це теж позначається на їхній риториці. У цих політичних і економічних сил є свій погляд на цей конфлікт. Частково ці газети є його ретрансляторами: «давайте миритися», «давайте якось закривати цю історію» і так далі. Це теж впливає на риторику. Єдина газета з досліджених нами, яка не входила в цей пул, – це газета «Донбасс». Ось там були прояви «мови ворожнечі». Але знову ж таки, їх було не так багато, як у газетах, які виходять у непідконтрольних районах Донецької області.

– Що відбувається з друкованою пресою на непідконтрольних Україні територіях? Газети, які там видаються, видавалися і до війни? Чи це преса, створена, як то кажуть, з нуля, вже після початку бойових дій? Ви згадали ім’я Ріната Ахметова. Чи залишилися у нього якісь медіа-активи на територіях угруповань «ДНР» і «ЛНР»?

Прийшло багато людей з «руской весни», людей ідеологічних, які просто не мають уявлення про журналістську роботу. Їм здається, що журналістика – це пропаганда. І тому їм так легко там працюється

– Активи залишилися, але вони йому не підконтрольні. Ще в 2014 році там було багато чого захоплено, в тому числі й телеканал «Донбасс» Ріната Ахметова. Його потужності, студії, все, що не вдалося вивезти, використовували для трансляції сепаратистського телебачення. Що стосується друкованих ЗМІ, то виробничі бази, друкарні залишилися, але такої чіткої спадковості преси, як на підконтрольній території, там немає. Вони друкуються в старих друкарнях, але формально це нові газети. Вони і назви мають нові. Раніше такого різноманіття друкованих ЗМІ, як зараз, не було. Раніше там було кілька обласних видань і все, а тепер тільки в наше дослідження потрапило чотири основних обласних газети: «Донецкое время», газета «Новороссия», «Голос республики», «Донецкая республика». Ще у них є «Донецк вечерний». До війни газета називалася «Вечерний Донецк», але вона відмовилася співпрацювати зі «владою». Тоді ця «влада» вирішила видавати її під назвою «Донецк вечерний», просто поміняла слова місцями. Там сформувалося абсолютно нове медіа-поле. Туди прийшло багато людей з «руской весни», людей ідеологічних, які просто не мають уявлення про журналістську роботу. Їм здається, що журналістика – це пропаганда. І тому їм так легко там працюється. Вони ідеологічно «заточені» в певному напрямку і завдяки тим можливостям, які перед ними відкрилися, можуть реалізовувати свої погляди. Їм здається, що це нормально. Звідси, напевно, частково випливає і велика кількість «мови ворожнечі» в цих ЗМІ. Вони просто не знають, що можна працювати по-іншому, що журналістика – це трохи про інше, про пошук незаанґажованої думки, про можливість надати слово кожній зі сторін.

Значна частина друкованих видань стала «переселенцями». У них розрив з рекламною аудиторією, у них розрив з дистрибуцією, тому вони відчувають зараз проблеми

З іншого боку, медіа на підконтрольних Україні територіях теж розділилися. Я їх умовно розділив на «медіа-переселенці» і «медіа-непереселенці». Якою раніше була Донецька область? Був центр, Донецьк, за українськими мірками досить розвинене місто, фінансово забезпечене, самостійне, де були обласні видання, обласні телеканали, був єдиний центр і рекламний ринок. У медіа ситуація і тоді була не дуже легкою, тому що рекламний ринок в Україні і до війни був не дуже «жирним», але, принаймні, якось працювати там вони могли. Були обласні структури, поліція. Усе було сконцентроване в одному центрі, навколо якого крутились ці обласні ЗМІ. Тепер центру як такого немає. Там вони працювати не можуть. Значна частина друкованих видань стала «переселенцями». У них розрив з рекламною аудиторією, у них розрив з дистрибуцією, тому вони відчувають зараз проблеми. Це, насамперед, газета «Донецкие новости» Ріната Ахметова. Але в цьому випадку там є власник, який може покрити ці витрати. І є газета «Донбасс», одна з найстаріших, найавторитетніших газет Донецької області. Вона теж виїхала, але у неї великі проблеми. Вони зараз намагаються їх подолати. Побажаємо їм успіху, але не знаю, наскільки вони з цим упораються. І була газета «Вечерний Донецк». Вона взагалі припинила своє існування. Це з одного боку. З іншого боку, у всіх цих містах Донецької області, які раптом опинилися без єдиного центру, активізувалися процеси. Усередині Краматорська, Слов’янська, Маріуполя активізувалися свої медіа. З’явилися нові газети. Вони «заточені» на себе, на якісь свої внутрішні події. Стала розвиватися міська преса. Якщо раніше все було «донецькоцентристським», то тепер всі розбилися по своїх маленьких квартирках і там щось відбувається.

– Чи можна результати вашого міні-дослідження окреслити в якомусь математичному вигляді? Хто кого більше ненавидить?

Якщо брати ЗМІ «ДНР», то вийшло, що десь на кожній четвертій сторінці є прояви hate speech. Майже 26% вивчених сторінок містили якісь агресивні висловлювання

– Ми порахували, на скількох сторінках трапляється «мова ворожнечі». Якщо брати ЗМІ «ДНР», то вийшло, що десь на кожній четвертій сторінці є прояви hate speech. Майже 26% вивчених сторінок містили якісь агресивні висловлювання, які провокують ненависть. Якщо брати з української сторони, то це близько 3%. Це, по-моєму, непоганий результат для українських медіа. Це добре, але все одно для розуміння ситуації у всеукраїнському масштабі треба вивчати уважніше всі українські ЗМІ. Ті з них, які працюють на землі і пишуть з лінії фронту, адекватніше сприймають реальність, спілкуються з людьми. Тому вони собі не можуть дозволити багато чого з того, що можуть дозволити собі деякі центральні українські телеканали, де можуть в ефірі сказати слово «ватник», образити певну категорію громадян України, звинуватити їх у тому, що з їхньої вини почалася війна, що вони там у чомусь винні через те, що говорять російською мовою, звинуватити їх у тому, що вони відзначили 9 травня, що вони – «п’ята колона», сходили до церкви Московського патріархату. Велика кількість таких матеріалів.

– Чи означає, що чим ближче до лінії фронту, тим стриманіші й об’єктивніші українські ЗМІ?

Бойові листки потрібні, але цим має займатися або держава, або якісь профільні організації, не варто вимагати цього від газети

– Так, стриманіші. Об’єктивніші – щодо цього у мене є особиста думка, але якщо я її висловлю, мене звинуватять у заанґажованості до Ріната Ахметова, або до «Опозиційного блоку». Стриманішою і толерантнішою. Це раз. По-друге, міста, в яких видаються ці газети, зіткнулися з напливом біженців, з соціальними проблемами. Тому вони об’єктивно більше пишуть про це. Вони не стали бойовими листками. Багато хто вимагає, щоб вони стали бойовими листками, особливо багато київських журналістів і журналістів якихось інших ЗМІ. У них це прямо викликає якесь обурення, що в цих газетах мало матеріалів про українську армію, про волонтерів, мовляв, «це неправильно, треба, щоб вони писали про це і про це». Бути бойовим листком – це не завдання ЗМІ. Можливо, бойові листки потрібні, але цим має займатися або держава, або якісь профільні організації, не варто вимагати цього від газети.

– Чи вдалося під час читання газет угруповань «ДНР» і «ЛНР» побачити хоча б проблиски якихось спроб об’єктивно оцінити ситуацію по той бік лінії фронту?

Зараз на непідконтрольній території опозиція в ЗМІ і якась спроба, скажімо, діалогу або дискусії залишилася тільки на окремих сайтах в інтернеті

– На жаль, усі друковані ЗМІ «ДНР», так чи інакше, входять до структури «Міністерства інформації», за винятком, можливо, газети «Новороссия». Але вона не входить в цю структуру ще й зі знаком «мінус», тому що вона ще більш радикальна. Деякі номери газет, які ми досліджували, були з однією лише фотографією Захарченка. Тільки десь вона була збільшена, десь зменшена. Там є генеральні тези, наприклад: «Ми інтегруємося з Росією». Звісно, коли все настільки підконтрольне, важко розраховувати навіть не на якусь об’єктивну інформацію з боку журналістів. Нехай вона буде критична щодо України, але вона буде щира, можливо, помилкова, але це буде інформація журналіста, нехай він зможе сам написати те, що дійсно думає, а не діяти в якомусь ідеологічному напрямку. Зараз на непідконтрольній території опозиція в ЗМІ і якась спроба, скажімо, діалогу або дискусії залишилася тільки на окремих сайтах в інтернеті, непідконтрольних «Міністерству інформації «ДНР». Це якісь колишні «деенерівці», які критикують нинішню «владу» в «ДНР». Там публікуються учасники «руской весни».

– Чи плануєте продовжувати дослідження в цьому напрямку?

– Так, ми якраз думаємо над цим, але хочеться добре продумати методологію, щоб розкрити якісь закономірності. Не хотілося б просто провести моніторинг і прийти до очевидних висновків про те, що ЗМІ «ДНР» кажуть про українську владу погано, а ЗМІ України говорять погано про «деенерівську» «владу». Це і так очевидно. Але тут проблема: на непідконтрольній території досить добре розвинені телеканали, що фінансуються «Міністерством інформації ДНР», їх там кілька: «Оплот», «Юнион», «Новороссия», «Первый республbканский». В ефірі кожного є політичні шоу. А з українського боку серед обласних телеканалів є тільки державний «ДоТеБе» і телеканал «Донбас». Це єдині обласні телеканали, інші розкидані по містах. Тому важко підібрати матеріал для моніторингу. Але взагалі ми плануємо провести таке дослідження. Особливо нас би цікавили їхні ток-шоу. У «ДНР» часто обговорюють події в Україні, даються оцінки подій, що відбуваються на території, підконтрольній українській владі. Зараз ми зайняті пошуком необхідних ресурсів і складанням методології. Сподіваюся, до осені у нас щось вдасться.

– Наскільки відсоток «мови ворожнечі» в друкованих ЗМІ Донбасу робить незворотнім чи перешкоджає можливому примиренню сторін і реінтеграції регіонів Донецької і Луганської областей, непідконтрольних Україні?

Це вже не 2014 рік, коли люди під враженням новин про «розіп’ятого хлопчика» або інших фейків могли зробити якийсь вчинок

– Є в цих результатах і хороше, і погане. З одного боку, добре, що довіра до ЗМІ зараз на досить низькому рівні, що з одного боку лінії розмежування, що з іншого. Тому вплив цієї «мови ворожнечі» на мотивацію конкретної людини піти когось вбивати або здійснювати якісь злочини – це велике питання. Це вже не 2014 рік, коли люди під враженням новин про «розіп’ятого хлопчика» або інших фейків могли зробити якийсь вчинок. Зараз усе це пішло по нисхідній і набуло, як я вже говорив, якогось такого офіційного вигляду, перетворилося на «обов’язковість». Тому я сподіваюся, принаймні, суб’єктивно сподіваюся, що всі ці статті й передачі не матимуть якихось незворотних наслідків і не перешкоджатимуть інтеграції. На людському рівні людям ділити, звісно, нічого. Головне, щоб не було стрілянини й перестали гинути люди.

Матеріал повністюна сайті Російської редакції Радіо Свобода

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG