​Українці можуть скинути владу, але не навчилися робити її підзвітною – Рибачук

Якби референдум щодо статусу України проводився у травні 2017 року, акт про незалежність підтримали б 70% українців. Такими є дані дослідження КМІС. Політики та експерти, коментуючи цю цифру, кажуть: підтримка української незалежності з 1991-го року зросла не лише кількісно, а й якісно.

Народний депутат від «Блоку Петра Порошенка» Вадим Денисенко головним здобутком України за 26 років називає здобуття власної держави.

«По суті, за ці 26 років у нас змінилося покоління людей і змінилося сприйняття світу», – переконаний він. Серед прорахунків української влади Денисенко називає те, що занадто багато часу було витрачено на спроби знайти баланс між Росією та Заходом.

«За цей час треба було готувати армію, і, якби в нас на той момент було не п’ять тисяч військових, готових воювати, а 50 тисяч, як на даний момент, думаю, що історія була б зовсім інакшою», – припускає депутат.

Із тим, що найціннішим надбанням України є державність, згоден і голова ГО «Центр UA» Олег Рибачук. Ба більше, солідарність, яку ідея незалежності викликає у громадян України, він називає якісно відмінною від тієї, що була в 1991-му році.

«Коли я почув статистику людей, які готові підтримати незалежність, перша моя реакція була, що цей рівень значно глибинніший, усвідомленіший і якісніший у підтримці незалежності сьогодні, ніж було під час референдуму», – зазначає активіст. Зараз, на його переконання, українці готові віддати життя за власну незалежність.

Водночас, говорить Рибачук, здобути власну державу недостатньо: необхідно ще змусити державні структури функціонувати, а це українцям поки не вдалося.

«Здобувши незалежність, ми не вибудували справжні інституції. Найбільша наша трагедія – це те, що називається «управлінська проблема», коли наші інституції формально не виконують того, що мали б робити в незалежній країні», – нарікає він.

Переоцінці державного суверенітету посприяла російська агресія, зазначає вчений-соціолог Євген Головаха, коментуючи дані соціологічних досліджень. Однак, за його словами, українці схильні частіше звертати увагу на невдачі, а не на здобутки – за рідкісними винятками:

«Все-таки панує таке уявлення, що досягнення недостатні для того, щоб сказати, що країна успішна. Хоча з останніх подій той самий безвіз відзначали, як подію важливу, як крок до відкритого світу», – зазначає соціолог.

Олег Рибачук вважає критичність українців цілком виправданою. Він наводить приклад місцевого самоврядування:

«Українці розуміють, що місцева влада робить з їхніми податками казна-що: купуються непотрібні речі на якісь непотрібні будівництва, витрачається купа грошей, але вони знову ж не знають, як це реформувати у вплив. Тому коли ми говоримо про критичність – це зрозуміла критичність», – впевнений громадський діяч. За його спостереженнями, хоча в Україні є формальні ознаки демократичного суспільства на кшталт виборів, суду та політичних партій, українцям бракує реальної можливості контролювати дії влади, і їхнє невдоволення проявляється в крайніх формах.

«У нас терпець уривається, і ми просто скидаємо владу. Але ми жодним чином не навчилися змушувати владу бути підзвітною і вибудовувати правила», – пояснює він.

Хоча певна еволюція все ж простежується: Рибачук згадує, що Помаранчева революція 2004 року була, скоріше, політичною кампанією, а її рядові учасники покладали великі надії на своїх лідерів.

«У нас навіть термін був – «народний президент», потім Тимошенко вигадала термін «народний прем’єр», – згадує настрої того часу активіст. – Але фактично ознак активного громадянського суспільства не було».

Водночас усі основні події Революції гідності відбувалися, нагадує Рибачук, без участі політиків. Він наголошує, що метою Євромайдану не було привести у високі кабінети конкретних людей, а нинішнє керівництво просто «занесло у владу».

«Суспільство цього разу не скандувало нічиє прізвище», – наголошує він на принциповій різниці.

Минуле і майбутнє

Учений-історик Павло Гай-Нижник одним із найбільших здобутків вважає те, що українці не лише проголосили, а й відстояли власну державу від російських зазіхань.

«Уже виросло молоде покоління, яке не знає ні Радянського Союзу, ні інших окупацій. Це діти, які стають дорослими без штампів минулого», – каже він.

Павло Гай-Нижник вважає, що українську революційність також можна назвати здобутком.

«З одного боку, можливо, погано, що в нас за останній час було три революції, бо вони не дають стабільного поступу. Але з іншого – це свідчення того, що українці не повернуться до окупаційного режиму чи до режиму внутрішньої окупації», – пояснює історик.

Говорячи про подальший поступ, народний депутат Вадим Денисенко наголошує, що після виходу з канікул парламент працюватиме над ключовими реформами: пенсійною, медичною та освітньою. Їх ухвалення, впевнений він, не буде легким.

«Чи буде частина людей виступати проти реформи пенсійної системи тільки тому, що шість мільйонів людей отримає суттєве збільшення до пенсії, а значить, ці люди зможуть підтримати когось іншого, хто вніс цю реформу? У принципі, так, безумовно», – каже він. Та все ж депутат сповнений оптимізму: «Наше майбутнє значно величніше, ніж наше минуле, – цитує він Бена Окрі. – Я абсолютно впевнений, що ми рухаємося складно, іноді повертаючи в неправильному напрямку, але рухаємося вперед».

Ранковий ефір Радіо Свобода слухайте і дивіться на YouTube-каналі