Доступність посилання

ТОП новини
19 Червень 2019, Київ 06:21

Культурна спадщина України: частина українців діє так, наче вони заодно з Росією


Розписи, які ще були в церкві Успіння Богородиці у Славському за станом 14 травня 2019 року. Ця церква із 1994 року є пам’яткою місцевого значення

(Рубрика «Точка зору»)

Ситуація довкола знищення розписів Модеста Сосенка (1875–1920) та Юліана Буцманюка (1885–1967) у Славському храмі Успіння Богородиці чудово засвідчує те, як багато всього цінного й важливого для української культури перебуває на периферії, як мало народ про це знає і як йому взагалі до того байдуже. Найсумніше, що найбільше байдуже, як виявляється, саме місцевому люду, котрий мав би пишатися тим, що в селищній церкві є роботи знаних майстрів. Натомість людність знищує це своїми руками під егідою отця, котрий мав би вести людей за собою, бути світочем й провідною зорею, що веде крізь морок, а раптом сам виявляється мороком. Чорною дірою, що поглинає безцінні культурні артефакти.

Вірш «Галицько-Волинські майстри» Олеся Лупія закінчується рядками:

Немало тих святих творінь

Понищили чужинські орди,

Та що зберіг народ наш гордий,

Те знищити не може тлінь.

Тлінь, можливо, й не може, а от «народ наш гордий» – так він запросто. Люди направду керуються у власних діях хибною формулою: «Я тебе породив, я тебе і уб’ю», бо якраз до творення вони ніякого стосунку не мають. Місцеві громади, у віданні котрих перебувають храми, чомусь вважають, що пам’ятки цілком і повністю є їхньою власністю, і це не несе перед ними ніякої відповідальності за дії щодо них. Мовляв, що хочемо – те й робимо. Проте вони забувають, що пам’ятки на те і є пам’ятками, аби належати всій країні, а не жменьці людей, котрі не усвідомлюють цінності того, що їм ввірено і навіть не хочуть нічого чути про важливість цих місць.

Вони почуваються ґаздами, тому роблять, що хочуть, але чомусь не відчувають тяглості традиції. Не відчувають відповідальності перед рідними й близькими, котрі колись вкладали в ті храми не лише кревні, а душу.

Сумно ще й те, що нічого культурного на цій периферії не твориться натомість. На місці краси постає лише тупе жлобство у вигляді вагонки, цибулястих бань «під золото» і зачинає буянити царство штучних квітів. Люди нищать залишки минулої розкоші своїми руками. Переривають традиції, руйнують зв’язки поколінь. Виривають із української культури цілі пласти. Вони можуть навіть бідкатися щодо Нотр-Дама, але зовсім не шкодувати робіт Сосенка, Буцманюка та Левинського.

Церква Успіння Богородиці у Славському, яка із 1994 року є пам’яткою місцевого значення
Церква Успіння Богородиці у Славському, яка із 1994 року є пам’яткою місцевого значення

Ті ж самі люди здатні при цьому кричати на всю гучність про свою любов до України, а на діях руйнувати її культуру, буквально стирати в порох, перетворюючи шедеври на купу сміття.

Залишки від розписів церкви Успіння Богородиці у Славському
Залишки від розписів церкви Успіння Богородиці у Славському

Виявляється, що можна століттями боротися із Росією за те, кому належить спадок Київської Русі, але все це нічого не варте, коли прихожани самі по-варварськи знищують шедеври національного значення. Можна звинувачувати совітів в безбожництві, але якщо самим поводитися гірше заброд, то про які «собори наших душ» може йтися?

Зберегти чи донищити?

Завдяки таким проектам, як «Ukraїner» вітчизняна аудиторія та іноземці довідуються про те, скільки всього цікавого є в малих містах та селах. Але варто не забувати, скільки всього вже знищено за останні десятиліття. Ще кілька хвиль «євроремонтів», і в провінції не вдасться відшукати нічого цінного, бо все буде поховано, в кращому випадку, за шарами пластику й тиньку.

Це, знову ж таки, наслідок того, як мало уваги приділяється невеликим населеним пунктам. Відверто кажучи, вони й самі часто воліють, аби про них забули й вимагають того, аби всі дали їм спокій. Мовляв, самі розберуться. Але се так тому, що відвикли від комунікації зі світом. Це як після довгого відлюдництва важко підібрати слова.

Тому будь-яке «відстаньте від нас» варто сприймати за запрошення до діалогу, майже як в Іздриковій поезії:

говори зі мною

говори зі мною

бо словом також можна любити

Через те малі міста, селища та села потрібно якнайбільше включати в загальнонаціональні процеси. Приділяти більше уваги процесам на місцях.

Проблема як шанс

Справа набула резонансу, тому з цього варто скористатися, а не традиційно все зам’яти, як вже повелося у вітчизняній культурі. Ця ситуація повинна стати не лише прикладом, як не слід чинити іншим, а й справою честі для УГКЦ. Їй слід задуматися над тим, аби покращити освіту своїх священиків, котрі не шанують не тільки творчість великих митців, а й думки владики Андрея Шептицького, що свого часу схилив місцевого пароха Євстахія Качмарського вдатися до послуг Модеста Сосенка. Це дуже дивна ситуація для церкви, котра століттями зберігала українську культуру від знищення й надалі тримається цієї місії.

Залишки від розписів церкви Успіння Богородиці у Славському
Залишки від розписів церкви Успіння Богородиці у Славському

Також цю ситуацію варто сприймати як можливість навести лад в пам’яткоохоронній галузі. Розібратися, хто за що відповідає і куди й кому звертатися у випадку подібної загрози мистецьким цінностям.

Передовсім в цьому мають бути зацікавлені самі Церкви. Це їм має бути важливо дослідити ті артефакти, котрі мають у своєму віданні. Цим вони можуть показати, наскільки багатою сакральною культурою володіють. Наскільки доклалися до творення та збереження мистецтва. Саме їм потрібен подібний аудит, котрий може допомогти їм привабити своїми надбаннями зацікавлений люд. Інакше невдовзі вже не буде що обліковувати.

Саме Церкви втрачають найбільше від подібних дій окремих невігласів серед священиків та вірян. І йдеться не про потенційну паству, котра розчарується і відвернеться, а про культурний потенціал та втрату традиції. Такі дії засвідчують, що людям абсолютно байдужий спадок. Якщо так чинять українські церкви, то що вже говорити про чужі, яким українська культура до шмиги?

Тому Церкви разом із Мінкультом мають зайнятися обліком пам’яток. Крім того, слід довести до пуття перелік пам’яток архітектури державного та місцевого значення, додавши те цінне, що з якихось причин туди не втрапило, але його ще можна врятувати від занедбання.

Також Церкви та Мінкульт повинні бути зацікавленими у створенні дієвого та відкритого механізму сповіщення про вандалізм, котрий відбувається в храмах. Потрібно детально розписати процедуру подання скарг на такі дії й донести до людей.

Казус малих локацій полягає в наступному. Громада довіряє священику, адже Церква є тією інституцією, котрій українці висловлюють найбільшу довіру. Проте священик цілком може виявитися невігласом, котрий воліє швидко зробити ремонт, аби все виглядало гарно, але відповідно до його естетичних смаків.

Проте наслідки таких дій можуть бути жахливими, про що свідчать сотні прикладів по всій Україні. Самі представники церковних братств, коли бачать наслідки таких дій, часто не жаліються ні у церковні, ні в державні інстанції, через банальне усвідомлення, що платити штрафи та за новий ремонт доведеться їм самим.

Осередки товариства охорони культурної спадщини часто перебувають далеко від епіцентру подій і можуть абсолютно нічого не знати про те, що відбувається на периферії, бо ж із місцевих ніхто не пожаліється: або бояться, або не мають до того діла, або не знають, куди звернутися і як, або не розуміють того, що коїться злочин.

Що ж стосується місцевих представників влади, то ні вони, ні органи правопорядку не хочуть заїдатися з духовенством, бо їм ще в тім місті чи селищі жити, дітей хрестити й вінчати, за здоров’я та за упокій замовляти.

Проте не лише церкви так чинять із пам’ятками, а й державні інституції на місцях, котрі мали би подавати приклад, натомість самі перебудовують та переоблаштовують старі кам’яниці, котрі займають, на свій лад. Тож недивно, що так чинять й прості українці. Давно вже час розірвати цю кругову поруку.

За такі дії пора карати. Дієвим виходом могло би стати позбавлення громад храму, а інституцій – будівель, котрі не цінують. Лише кілька таких показових прикладів мають шанс привернути до себе увагу інших та змусити їх задуматися над тим, що коять і які це може мати наслідки. Бо поки що так виходить, що частина українців заодно з Путіним та компанією – за знищення української культури. А більшість інших відмовчується, ніби їм нема до того діла.

Назарій Заноз – політичний оглядач, публіцист

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...
XS
SM
MD
LG