Доступність посилання

ТОП новини
22 Жовтень 2019, Київ 06:51

Вона була «душею шістдесятництва» і її вбили. До ювілею Алли Горської


Алла Горська, українська художниця-шістдесятниця, правозахисниця

Вона спершу не знала української мови, а оволоділа нею із власного бажання вже дорослою. Вона творила монументальні полотна, а радянська влада їх нищила, як «ідейно ворожі». За нею постійно стежили агенти КДБ, а вона кепкувала зі «шпиків» і вітала усіх звільнених із таборів політв’язнів. Алла Горська – українська художниця-шістдесятниця, товаришка Василя Стуса, Євгена Сверстюка, родини Світличних, В’ячеслава Чорновола. Вона не визнавала обмежень у творчості, свободі слова і думки.

Алла Горська на відпочинку в Одесі. Кінець 1940-х років
Алла Горська на відпочинку в Одесі. Кінець 1940-х років

«Аллочка... Так її називали друзі. Висока душею людина, вона була визнаним лідером шістдесятництва. Мала інтуїцію на людей, мала неушкоджене почуття людської гідності і відчувала всяку несправжність. Найближчими її друзями були Іван та Надійка Світличні, Василь Стус, Славко Чорновіл, Євген Сверстюк, Панас Заливаха», – так розповідав Радіо Свобода про Аллу Горську культуролог-шістдесятник Роман Корогодський.​

«За духом блокадна ленінградка»

Алла Горська народилася 18 вересня 1929 року в Ялті. Її батько Олександр Горський був директором спочатку Ялтинської, Ленінградської, кiностудiї Алма-Ати, а потім десять років керував Київською кіностудією і вісім років – Одеською. Разом зі своєю матір'ю Алла пережила в оточеному нацистами Ленінграді дві блокадні зими. До Києва родина Горських переїхала наприкінці 1943 року.

Із 1946 року Алла Горська вчилася в Київській художній середній школі, закінчила її на відмінно, а потім вступила на живописний факультет Київського художнього інституту (майстерня Сергія Григор'єва).

Ті, хто вчився із Аллою Горською, розповідали про її незалежний характер, відкриту та веселу вдачу. Вона уміла бути «душею компанії».

Тоді ж Алла Горська зустріла свого майбутнього чоловіка – Віктора Зарецького. Вони одружилися ще студентами, працювали в одній майстерні, разом подорожували Україною, разом створили багато монументальних робіт.

Алла Горська із чоловіком Віктором Зарецьким
Алла Горська із чоловіком Віктором Зарецьким

Алла Горська з батьками та сином Олексієм в Одесі. 1960 рік
Алла Горська з батьками та сином Олексієм в Одесі. 1960 рік
Мозаїка Алли Горської у Донецьку
Мозаїка Алли Горської у Донецьку

У тих мистецьких подорожах Україною, у вільному спілкуванні молодих митців – художників, поетів, письменників – народився стиль Алли Горської, який ніяк не вписувався у рамки визначеного компартією «соцреалізму».

Віктор Зарецький був із Донбасу, і одна із перших спільних подорожей Горської і Зарецького була на Донбас.

Кілька їхніх робіт збереглися у Донецьку, щоправда, не завдяки, а в супереч обставинам.

Мозаїка Алли Горської. Донецьк, 2008 рік
Мозаїка Алли Горської. Донецьк, 2008 рік

Ось відео, зняте у Донецьку у 2013 році. На ньому дослідниця Людмила Огнєва проводить «екскурсію» кореспондентці Радіо Свобода і показує унікальні мозаїки на школі №5 у Донецьку, створені Аллою Горською, Григорієм Синицею та Галиною Зубченко.

До наших днів дійшли монументальні художні композиції «Птах Еллади» та «Квітуча Україна» в Маріуполі; «Космос», «Вода», «Вогонь», «Земля», «Життя», «Надра», «Сонце», «Вітер», «Прометеї» у Донецьку; «Естафета» у Краснодоні та «Вугільна квітка».

Клуб творчої молоді, який створив «шістдесятництво» як явище

На початку 60-х років Алла Горська разом із Віктором Зарецьким, Василем Стусом, Василем Симоненком, Іваном Світличним організували Клуб творчої молоді (КТМ) у Києві. Окрім них, туди увійшли Iван Драч, Євген Сверстюк, Iрина Жиленко, Михайлина Коцюбинська, Микола Вiнграновськиий, Лесь Танюк, Iван Дзюба. Молоді митці проводили дискусії, мистецькі вечори, влаштовували виставки, займалися самвидавом, морально і матеріально підтримували одне одного.

Поруч із Аллою Горською (праворуч) – поет Іван Драч, 1963 рік
Поруч із Аллою Горською (праворуч) – поет Іван Драч, 1963 рік

Помешкання Алли Горської стало одним із місць, в якому дуже часто збиралися ті, хто увійшов в історію як «шістдесятники».


Євген Сверстюк розповідав, що друзі навіть хотіли у мармурі увічнити такі слова про Аллу Горську: «Вона пройшла між нами світлим добрим духом, із вірністю неофіта...»

«Неофіта» – бо Алла Горська не належала з народження до української культури в широкому розумінні цього слова, не знала української мови, але стала однією з тих, кого за вільнодумство і «українськість» карали. Українську мову Алла Горська вивчила у спілкуванні зі своїми друзями по КТМ, читаючи їхні поезії – вірші Миколи Вінграновського, Івана Драча, Василя Симоненка, писала диктанти, які друзі їй надиктовували і перевіряли.

Вітраж «Шевченко. Мати»

У 1964 році група художників Опанас Заливаха, Людмила Семикіна, Галина Севрук, Галина Зубченко і Алла Горська взялися створювати вітраж до 150-річчя Тараса Шевченка у вестибюлі Червоного корпусу Київського національного університету.

Жорсткі правила вимагали, щоб усі ескізи пройшли затвердження. Їх затвердили і після цього художники створили макет у натуральну величину. Роботу назвали «Шевченко. Мати».

І тут вибухнув скандал.

Побачивши макет, партійне керівництво запанікувало. Вочевидь, зображений там Шевченко та образ України-матері не вписувалися у закріплені радянською ідеологією стереотипи.

Ескіз вітража «Шевченко. Мати» для Київського університету, 1964 року
Ескіз вітража «Шевченко. Мати» для Київського університету, 1964 року

Терміново скликали засідання компартійного бюро при Київському відділенні спілки письменників України і там, за усталеним в СРСР зразком, «засудили як ідейну ворожу» творчість групи митців.

«Вітраж дає грубо-спотворений архаїзований у дусі середньовічної ікони образ Т.Г. Шевченка, який нічого немає спільного з образом революціонера-демократа, якого палко любить радянський народ і народи всього світу», «Вітраж дивився секретар КПУ товариш Скоба, працівники ідеологічного відділу. Вони висловили думку, що це хуліганство в мистецтві. Художників, які вийшли з таким явно формалістично-ворожим твором, треба виключити із Союзу», – цитував Корогодський рішення партійного бюро спілки художників від 13 квітня 1964 року.

Як повідомляє освітній ресурс WiseCow – який підготував матеріал про Аллу Горську за допомогою сина та біографа художниці Олеся Горського, Людмили Огнєвої та Євгенії Моляр – «звинувачення стосувалися образу матері-України та цитати Шевченка: «Возвеличу малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх поставлю Слово!»

За фактом комісія аналізувала не макет вітража, а його уламки. Партійні функціонери кваліфікували роботу Горської як ідейно хибну. Аллу виключили зі спілки художників. Для того, щоб поновитися у спілці, завжди пряма та рішуча Горська поїхала до Москви. Саме в цей час КДБ організувало прослуховування в її квартирі».

Алла Горська із сином Олексієм, 1958 рік
Алла Горська із сином Олексієм, 1958 рік

Спротив системі і «побутове убивство»

У ті часи заборонялося збиратися біля пам'ятника Тарасу Шевченку навпроти Червоного корпусу Київського університету. У дні, пов'язані із пам'ятними Шевченковими датами, сквер оточували співробітники КДБ. Щоб показати своє ставлення до цих обмежень, 22 травня 1963 року Алла Горська взяла участь у покладанні квітів до пам'ятника Шевченку.

Алла Горська, разом із Василем Симоненком та Лесем Танюком, відкрила місця поховання розстріляних енкаведистами в 1930-х роках у Биківні, на Лук'янівському та Васильківському кладовищах, про що написала заяву в Київську міськраду.

Алла Горська (1929–1970)
Алла Горська (1929–1970)

У 1965 році розпочалися арешти. Алла Горська надіслала заяву прокуророві УРСР, протестуючи проти порушення прав людини.

«Горська була однією з перших, хто підписував усі документи проти переслідувань і репресій. Вона писала листи політв’язням, підтримувала їх на засланні, а також зустрічала й допомагала тим, хто повертався з таборів. Вона дуже любила людей і прагнула їм допомогти», – розповідав Євген Сверстюк.

А Роман Корогодський наводить такі слова Алли Горської із її суперечки із компартійними діячами: «Чому Ви мені тиснете на психіку. Ви переплутали факти. Ви сказали, що суд над Морозом (Валентин Мороз, історик, політв'язень – ред.) був закритим, а я була на закритому суді».

У квітні 1968 року Алла Горська поставила свій підпис під відомим листом-протестом 139 діячів науки і культури до керівництва СРСР щодо переслідування, арештів і судів над дисидентами. Після цього Горську вдруге виключили зі Спілки художників.

За Горською, куди б вона не йшла, стежили. І художниця, і усі її однодумці жили під цим постійним пресом, в атмосфері несвободи, але при цьому примудрялися бути веселими і здатними творити.

Алла Горська у колі однодумців. 1969 рік
Алла Горська у колі однодумців. 1969 рік

28 листопада 1970 року Алла Горська вийшла зі свого будинку на вулиці Терещенківській і поїхала до Василькова, як розповідав її син Олесь Зарецький, щоб взяти швейну машинку у свого свекра – Івана Зарецького.

Коли Алла Горська додому не повернулася, її чоловік Віктор Зарецький сам поїхав до Василькова, але знайшов оселю батька замкненою. Міліція не погодилася відкрити будинок. 29 листопада біля залізничної станції Фастів-2 на коліях знайшли тіло батька Віктора Зарецького.

Коли 2 грудня міліція нарешті зайшла у будинок, то у погребі знайшла тіло Алли Горської. Її убили ударом сокири ззаду по голові.

«Слідство дійшли до висновку, що свекор (Іван Зарецький) убив свою невістку Аллу Горську через особисту неприязнь, а потім вчинив самогубство». Ніхто не захотів дослухатися аргументів, що чоловік похилого віку не міг завдати такого удару і того, що положення тіла Івана Зарецького на залізничній колії могло вказувати, що його тримали. Справу закрили.

Аллу Горську хотіли поховати на Байковому кладовищі, але влада не дозволила і змусила поховати художницю на кладовищі у Берківцях.

Похорон Алли Горської 7 грудня 1970 року перетворився в акт громадянського спротиву.

Василь Стус із портретом Алли Горської на її похоронах. 7 грудня 1970 року
Василь Стус із портретом Алли Горської на її похоронах. 7 грудня 1970 року

Із прощальним словом на похороні виступили Євген Сверстюк, Василь Стус, Іван Гель, Олесь Сергієнко... Невдовзі їх заарештували.

Донеччанка Людмила Огнєва упорядкувала листи Алли Горської 1949–70-х років, заяви, скарги та звернення до влади, нотатки, щоденники, спогади сина та друзів і видала у 2015 році у книзі «Алла Горська. Душа українського шістдесятництва». У книзі також є сторінки із зошита Алли Горської із вправами та диктантами з української мови.

Окрім того, до книги увійшли також репродукції робіт Алли Горської, про які згадується у листах.

Укласти цю книгу запропонував В’ячеслав Чорновіл ще на початку 70-х років.

Чому потрібно вивчати творчість Алли Горської?

На це запитання Радіо Свобода відповіла мистецтвознавець Діана Клочко: «Бо Алла Горська не лише зробила різкий і безкомпромісний поворот із російського художнього горизонту, а перетворила свою ідентичність на українську за допомогою творчості. Алла Горська була художницею і дружиною художника, і їхні твори 60-х були виконані у напрочуд схожій стилістиці, особливо мозаїчні композиції, які вони творили колективно. Тому її творчість потрібно поступово виокремлювати із «сімейного тандему», як і важливо з'ясувати, хто в цій родині був істинним стилетворцем. Іще одна причина – це сплав абстрактних пошуків із вивчення динаміки народного орнаменту: попри загальну зацікавленість шістдесятників українським народним мистецтвом, Алла Горська шукала власні ритми і образи, часто гіперболізуючи деякі з них. Тому її твори наражались на критику і нищення ще за життя. Гранично безкомпромісні рішення, візуально незручні, занадто динамічні, вони й сьогодні здаються не надто зрозумілими. І мало вписаними у європейський контекст, зокрема – й монументальний. Так хочеться вірити, що дослідження її творчості лише починається».

Читайте ще:

«Чим більше тортур і знущань, тим більший мій опір системі» – Стус

«Луганський світлячок» – Надія Світлична у спогадах колег по Радіо Свобода

Оксана Мешко. Як КДБ не зміг одну «козацьку матір» перемогти​

«Особливо небезпечний фронтовик-футуролог з Донбасу» – Микола Руденко​

  • 16x9 Image

    Ірина Штогрін

    Редактор інформаційних програм Радіо Свобода з жовтня 2007 року. Редактор спецпроектів «Із архівів КДБ», «Сандармох», «Донецький аеропорт», «Українська Гельсінська група», «Голодомор», «Ті, хто знає» та інших. Ведуча та редактор телевізійного проекту «Ми разом». Автор ідеї та укладач документальної книги «АД 242». Автор ідеї, режисер та продюсер документального фільму «СІЧ». Працювала коментатором редакції культура Всесвітньої служби Радіо Україна Національної телерадіокомпанії, головним редактором служби новин радіостанції «Наше радіо», редактором проекту Міжнародної організації з міграції щодо протидії торгівлі людьми. Закінчила філософський факультет Ростовського університету. Пройшла бімедіальний курс з теле- та радіожурналістики Інтерньюз-Україна та кілька навчальних курсів «IREX ПроМедіа». 

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...
XS
SM
MD
LG