Ювелір Інна Ольхова після Революції гідності вирішила долучитися до руху на підтримку української армії та добровольців. Каже, що не змогла сидіти вдома, «перебираючи коштовні кульки», «не дозволила совість». Про те, як пройшла шлях від ювеліра до парамедика, про свою роботу та побут на фронті «Бджола» і про теперішню справу – Інна розповіла Радіо Свобода.
– Я на Майдані чітко зрозуміла: Україна є моєю землею і я не збираюсь її нікому віддавати. Спершу я займалась волонтерськими справами: як ви знаєте, у 2014 році на передовій потрібні були харчі, білизна, медикаменти. Ми швидко здобували необхідні нові знання: що означає «кровоспинний препарат», де «шукати целокс». Пригадую, ми дивувались, що то за кровоспинний джгут – бо раніше бачили хіба що резиновий джгут Есмарха, який неможливо нормально намотати.
Ми не знали, якими бувають бронежилети, і всьому вчились на бігу
Ми не знали, якими бувають бронежилети, і всьому вчились «на бігу».
– Як довго ви були волонтером?
– До 2016 року, а потім я дійшла до такої межі, що треба було або зупинитись і далі займатися своєю сім’єю та своїми справами, або ж іти далі: неможливо постійно їздити на передову й бути просто передавачем. Тим більше, що у мене немає свого транспорту. І я згадала, що маю подруг, які працюють добровольцями-парамедиками в команду ASAP RESCUE.
– І що було треба?
– В принципі, окрім бажання тоді нічого не треба було. Потрапляєш в ASAP, придивляєшся, щоб зрозуміти, до чого «душа лежить»: якщо хочеш працювати парамедиком, ідеш на курси, і то не на одні. Якщо з мирного життя ти вже мала якісь навички, – то дуже добре, а якщо ні – тебе вчать «з нуля».
Коли 2016 року я приїхала на основну базу ASAP у Зайцеве, то побачила, як важко люди живуть у сенсі побуту. У полі стоять звичайні трейлери, не утеплені, і намет з медичним складом.
Люди працюють, вони не мають часу нормально поїсти, помитись, речі випрати. Це був пік 2016-го – медики мали інтенсивну роботу. Я приїхала і кажу: «Я у вас тут залишусь, їсти готуватиму».
Пізніше керівник нашої ротації Людмила «Ромашка» відправила мене на курси, тим більше, що колись давно я курси фельдшерів закінчила і певні навички мала. І я стала парамедиком.
– Ви пам’ятаєте першого врятованого пораненого і першого, кого врятувати не вдалось?
– Пам’ятаю. Я працювала у Торецькому екіпажі, тобто, ми здебільшого допомагали евакуювати поранених «зі стабілізації на шпиталь». Перший поранений, який у нашу машину потрапив, був важким – пошкоджена стегнова артерія, ми везли його на термінову евакуацію вертольотом.
Хлопцю поставили судинні протези і везти його треба було так, щоб авто не кидало на вибоїнах. На руках фактично тримала.
Першого неврятованого пораненого запам’ятала: ми його евакуювали й довезли, але він помер на операційному столі
Першого неврятованого пораненого теж запам’ятала: ми нормально його евакуювали й довезли, але він помер на операційному столі…
– Чому ви повернулися додому?
– У січні 2018 року мій організм мені «повідомив»: «або ти мене лікуєш, або я тебе вб’ю».
Це результат постійних стресів, яких ми, можливо, і не помічаємо, але це не означає, що їх немає.
Коли я ще не була «Бджолою», найбільше у житті любила готувати.
А у дома я почала консервувати. Просто хобі переросло у приватну справу.
Я люблю готувати, й іноді сміюсь, що як би мала можливість, – жила би на кухні. Я й на передовій щось цікаве готувала. Мене побратими й посестри питали: «Бджілко», що ти там таке смачне зготувала?».
А десь через півроку після повернення в якості реабілітації я вирішила щось смачненьке зготувати. Взяла – й зробила в’ялені помідори, З них і почався «шлях «Бджоли», яка готує».
І тепер це моя справа.
