Реакція офіційного Києва на загострення ситуації на фронті була вельми специфічною, зазначає «Український тиждень». Пацифізм, притаманний Володимиру Зеленському, проступає в усіх його дописах та заявах щодо останніх атак бойовиків. Цей пацифізм його вразливе місце, і Кремль про це знає, переконує тижневик. Замість визнання факту агресії – у Зе-команди «курс на завершення війни» та «мирний процес на Донбасі».
За результатами екстреного засідання РНБО, Україна «впевнено наближається до припинення війни та миру», хоча кілька місяців тому Зеленський обіцяв повернути розведені підрозділи ЗСУ в разі порушень з боку бойовиків. Замість обговорення відсічі окупантам – розмова про коронавірус.
Можна довго переконувати себе, що незабаром війна закінчиться і сам собою настане мир, однак слід розуміти: така поведінка лише розпалює апетити сусідньої країни-гопника, наголошує автор статті Юрій Лапаєв. І крім закликів до світової спільноти показати рішучу реакцію, варто й самим дати гідний опір. Бо Росія розуміє тільки силу, і якщо відчує слабкість, то буде знов і знов брехати, обіцяти мирне врегулювання, а натомість без жодних компромісів влаштовувати провокації, брати заручників, розхитувати ситуацію. Стаття називається «Росія на Донбасі: «Можем повторить».
Тривале слідство, безкарність реальних злочинців та ідеологічна сум'яття в нинішній владній команді заохотили до активності затятих супротивників Майдану. Їх стало багато, як в телевізорі, так і у Верховній Раді, констатує тижневик «Новое время».
Команда Зеленського намагається сподобатися і тим, і іншим, і третім, наголошують експерти видання. Та й у партії «Слуга народу» представлені як відверті прихильники Революції гідності, так і її відкриті супротивники. Серед останніх, наприклад, депутат Максим Бужанський. У розмові з журналістами тижневика він заявив, що з боку фракції або партійного керівництва «Слуги народу» до нього ніколи не було закидів з цього приводу. «Докорів у чому? У тому, що я не підтримував державний переворот? Хоча ви можете заперечити мені, що це була революція», – сказав Бужанський. 19 лютого, коли в Раді вирішили вшанувати пам'ять героїв Небесної сотні, Бужанський демонстративно залишився сидіти на місці.
Невизначеність позиції Зеленського – лише поверхнева причина, навіть наслідок: фундамент же сучасного реваншизму – відсутність покарання для противників Майдану, навіть для тих, хто безпосередньо стріляв по протестуючих на вулиці Інститутській.
Після того, як у 2019-му пройшли президентські вибори, в країну повернувся юрист і ексчиновник Андрій Портнов. Він почав завалювати Державне бюро розслідувань (ДБР) заявами про злочини, нібито скоєних Порошенком. Все це надихнуло й інших політиків, котрі раніше підтримували Януковича. Вони стали активними учасниками ток-шоу і почали вести свої телепрограми.
По-своєму умовний «табір антиМайдан» надихає і приклад Віктора Медведчука. Цей депутат Верховної Ради не тільки довгий час спокійно літав до Москви, відвідуючи Кремль, але і дозволяв собі вкрай негативні висловлювання на адресу людей і подій, які скинули режим Януковича.
Вся нинішня антиМайданна риторика повинна привчити телеглядачів і читачів до думки про те, що в ході протестів все було не так однозначно, як вважалося раніше. Про наслідки йдеться в матеріалі «Тінь реваншу».
Український словничок поповнився новим словом. «Соросята» – саме так тепер звучить найстрашніше тавро. На них вішають відповідальність за тарифи і платіжки. Їм закидають антинародні реформи і готовність пустити країну з молотка. За версією викривачів, соросята окупували Кабмін, лобіюють інтереси західних корпорацій і заважають країні йти до процвітання. Масштаб звинувачень може конкурувати хіба що з їхнім же безглуздям, наголошує дописувач тижневика «Новое время» публіцист Павло Казарін.
Напрочуд зручним став і термін «порохобот». Порохоботів встигли дегуманізувати, а термін став прекрасним способом знецінити опонента. Будь-яка критика автоматично множилася на нуль – досить було лише дорікнути її автора в порохоботстві.
У табір порохоботів потрапляли ті, хто не хотів миру за будь-яку ціну, і ті, хто не вважав дієздатною ідею «просто перестати стріляти». Ти міг не любити Порошенка, засуджувати його за договорняки і корупцію, але, якщо суверенітет був для тебе важливий, – рано чи пізно ярлик прилипав і до тебе, констатує автор.
Всі попередні п'ять років головна суперечність між ними полягала в оцінці ризиків для країни. Порохоботи вважали головною загрозою війну. Соросята називали корупцію. В результаті перший табір звинувачував опонентів в наївності і закликав зняти рожеві окуляри. Другий – відбивався докорами в тому, що порохоботи прикривають війною небажання проводити реформи.
Характерно те, що і порохоботи, і соросята – це вихідці з однієї і тієї ж «партії Майдану». Шість років тому вони були по одну сторону барикад і змогли перемогти, щоб потім остаточно розмежуватися й побити горщики.
А тепер обидва табори опинилися об'єктами атаки третього. Ті, кому не припала до смаку нова Україна, тепер намагаються взяти реванш. Спочатку маргіналізували тих, хто вважає головною загрозою війну. Потім – тих, хто ставить на перше місце проблему корупції. Спершу привчили висміювати протести проти капітуляції. Тепер – будь-які розмови про реформи за західними лекалами. Про наслідки і зацікавлених у розбраті українців Казарін розповідає у статті «Соросята і порохоботи».
Про те, які злочини Росія скоїла під час окупації Криму й які досі скоює на півострові, розповідає «Український тиждень». Видання пише, що Росія створює умови для примусового виїзду українців із Криму й змінює демографічну ситуацію на півострові, заселяючи його своїми громадянами.
Наприкінці 2019 року кількість лише офіційно зареєстрованих внутрішньо переміщених осіб із Криму перевищила 43 тисячі. Проте, фактична кількість переміщених із Криму може бути в рази більша й сягати приблизно 100 тисяч осіб.
Причини виїзду кримчан із півострова дуже різні: нав’язування російського громадянства, дискримінація українців, української православної церкви й мусульман, неможливість навчатися українською та кримськотатарською мовами, необхідність перереєстровувати бізнес за російськими законами, вилучення майна тощо.
За шість років окупації в Криму склалася атмосфера репресій проти нелояльних до російської політики. Значну частину списку в’язнів Кремля становлять кримські татари. На півострів не мають доступу міжнародні організації, тому моніторинг дотримання прав його мешканців можливий лише дистанційно або завдяки людям, які перебувають там на власний ризик.
Правозахисники припускають, що Росія і далі переслідує людей, щоб ув’язнити їх, а потім обміняти в України на свідків російських воєнних злочинів.
Водночас на півострові блокують доступ до сайтів українських медіа, а на частотах українських радіостанцій одразу за адмінкордоном вмикається російське радіо. Зокрема, провайдери блокують доступ до 18 українських сайтів, а сигнал українського радіо повністю відсутній у 19 населених пунктах на півночі Криму. Докладніше йдеться в статті «Крим: від віроломства до репресій».
Захоплений Крим через українську блокаду зіткнувся з тотальним дефіцитом води – весь сільськогосподарський степовий регіон півострова і його хімічна промисловість виявилися на межі повного всихання, констатує тижневик «Новое время».
Видання нагадує, що окупаційна влада, викачуючи всю воду з артезіанських свердловин, змогла перекрити дефіцит в останні пару років. Але проблема в тому, що Крим – півострів, що омивається солоними водами Чорного моря. Ті заходять у ґрунтовий шар, коли звідти викачують воду прісну. Так відбувається засолення ґрунту – це серйозна екологічна проблема, вирішувати яку доведеться ще довгі роки. Саме з цієї причини в радянські часи в Криму діяла сувора заборона на використання артезіанських свердловин.
Ще один споживач води – російські військові бази, і в першу чергу – Чорноморського флоту Росії в Севастополі, яка теж «харчувалася» з Північно-Кримського каналу. Тому опція «відкрити Північно-Кримський канал» означає не тільки наповнити водою водосховища під Сімферополем для городян, але і напоїти військовослужбовців Росії, наголошує автор Іван Верстюк у статті «Кримське сухе».
