Доступність посилання

ТОП новини

Українці, мова, асиміляція. Як відбувається злам, пов’язаний з ідентичністю?


Дівчинка під час відзначення Дня Незалежності України. Київ, 24 серпня 2015 року
Дівчинка під час відзначення Дня Незалежності України. Київ, 24 серпня 2015 року
(Рубрика «Точка зору»)

Мирослава Барчук

Українська журналістка і телеведуча Мирослава Барчук
Українська журналістка і телеведуча Мирослава Барчук

Знайома сільська вчителька з Кіровоградщини розповідає мені про онуків:

– Аліска раз на місяць, а то й двічі до мене з Кременчука приїжджає, таке ж добре дитя. Каже: «Бабушка, мы с Ростиком тебе всю картошку в погреб переносим, ты, главное, колено не труди».

Бізнесвумен і кураторка проєктів, яка кілька років живе з родиною і працює в ЄС, пише пост про свого сина, якого гнітить невідомість і тривога через пандемію:

– Сьогодні лежимо з дитиною, говоримо про Різдво і новорічні свята, а він мені: «Mom, I don't know what to expect next year. I'm a little scared».

Київська співачка, яка п’ять років тому емігрувала до Канади, розповідає, як її троє дітей прекрасно адаптувались до нової країни:

– Діти дуже швидко звикли, знайшли друзів, бойфрендів, вивчили мову, уже між собою говорять лише англійською і французькою, так що все супер.

Зміна мови – це серйозний злам

Говорила про це з діаспорою в США і Канаді. Вони роблять величезні зусилля проти асиміляції дітей

Мене завжди дуже цікавить, як працюють ось такі злами, напряму пов’язані з ідентичністю (бо зміна мови – це серйозний злам). Як людина потрапляє у слухняну і зручну захищеність під іншу сильнішу (чи агресивнішу) культуру? Наскільки ця зміна болюча для різних людей? Вона усвідомлена? Вона приймається тяжко чи як щось природнє? Як це пов’язано з почуттям власної цінності і власного я? Чи переживає людина такі злами як втрату?

Люди, в яких діти чи онуки асимілюються, втрачають мову, часто сприймають це трагічно, як розрив родинного і внутрішнього зв’язку

Я іноді говорила про це з українською діаспорою в США і Канаді. Вони, до речі, роблять величезні зусилля проти асиміляції дітей. Від лайтового принципу «вдома лише українською», суботніх українських шкіл, аж до виховання дитини лише в україномовному середовищі до 5-6 років (тобто певної мовної капсули, я бачила й такі приклади. І це теж працює).

Так чи інакше, люди, в яких діти чи онуки асимілюються, втрачають мову (внаслідок змішаних шлюбів, скажімо чи інших причин), часто сприймають це трагічно, як розрив родинного і внутрішнього зв’язку.

Під час Маршу ветеранів війни України з Росією у День Незалежності. Київ, 24 серпня 2019 року
Під час Маршу ветеранів війни України з Росією у День Незалежності. Київ, 24 серпня 2019 року

Приклад мовної і культурної стійкості

На іншому полюсі мене з дитинства вражає один приклад мовної і культурної стійкості. Моя мама народилась і виросла на Наддніпрянщині. І ось в цьому україномовному морі степових сіл є два російські села. Камбурлєєвка і Зибкоє. Ці села засновані 1805 (!) року, місцевим поміщиком І. Камбурлеєм, який переселив сюди зі своїх маєтків Орловської і Тамбовської губерній частину кріпосних селян.

Нащадки цих російських селян говорять російською мовою і не асимілюються уже 215 років. І якщо послухати їх у рейсовому автобусі Павлиш-Зибкоє, то ти чітко чуєш, як говорить російська глибинка, це не українська російська, це саме тамбовська російська. Ось така культурна і мовна стійкість.

Історичні тягарі та «прикордонна ідентичність»

Ну і повертаючись до моїх питань щодо асиміляції. Я розумію усі наші історичні тягарі, постоколоніальність і постгеноцид, які відразу ж спадають на думку. Але є ще пов’язане поняття «прикордонної ідентичності». Здатності суспільства узгоджувати ідентичності, виробляти modus vivendi з «іншими». (Тут я буду собою, а тут трошки ні, але все це я).

Кожна імперія залишила відбиток на характері населення, сформувала особливу прикордонну ідентичність

Сергій Плохій пише про цей феномен у книжці «Брама Європи». Про Україну, як місце зустрічі імперій протягом століть – від Римської до Османської, від Габсбургів до Романових. У 18-му столітті Україною керували з Санкт-Петербурга й Відня, Варшави і Стамбула. В 19-му столітті лишились дві перші столиці і врешті у 20-му лише Москва. І що кожна імперія залишила відбиток на характері населення, сформувала особливу прикордонну ідентичність та дух.

Виходить, що ось ця підвищена «прикордонна гнучкість», яка, очевидно, давала змогу українцям пристосуватись і виживати протягом століть, сьогодні може робити національну ідентичність такою мерехтливою, розмитою і химерною як у нас сьогодні.

І тут ще більше питань. Як ця риса розвиватиметься далі? Як вплинула і ще вплине війна?

Словом, дуже цікава тема, щоб подумати і поговорити.

Мирослава Барчук – українська журналістка і телеведуча

Оригінал публікації – фейсбучна сторінка

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

  • Зображення 16x9

    Мирослава Барчук

    Народилася  в Києві, виросла в акторській родині, мати – Герой України, народна артистка Ніла Крюкова. Закінчила факультет журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. У середині 90-х працювала кореспондентом Радіо Свобода у Північній Америці та перекладачем в Канаді. У 1998–2000 роках працювала на телеканалі «1+1», була редактором та ведучою програм «Сніданок з 1+1» та «Проти ночі». У 2001–2005 роках – редактор журналу Welcome to Ukraine. У 2005–2012 роках пpацювала на «5 каналі» – редактор і ведуча програм «Новий час», «РеАкція». Була серед журналістів, які виступили за створення руху «Стоп – цензурі!» Із 2013 року – ведуча програм Homo Sapiens, «Окрема думка» на каналі ТВі. У 2016–2020 роках – ведуча програми «Вечір з Мирославою Барчук» на телеканалі «Еспресо-ТБ». Із 2020 року ведуча ток-шоу «Зворотний відлік» і авторської програми «Святі та грішні» на «UA: Перший».

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG