Єрусалим, 1 червня 2001 ― У ці тривожні дні на Близькому Сході, коли майже кожного дня відбуваються теракти з багатьма жертвами у різних містах Ізраїлю, до мене часто звертаються земляки з України з типовим запитанням:«Як там наші?»
В Ізраїлі ніхто не робить статистичних досліджень щодо країни походження жертв терору. Одначе, навіть поверховий погляд на списки жертв виявляє чималу долю вихідців з України.
Ймовірність стати жертвою теракту для нового репатріанта дещо вища, ніж для пересічного ізраїльтянина. Так, наприклад, більшість ізраїльтян пересувається у своїх власних автомобілях, яких на сім’ю може бути дві чи три. Нові ж репатріанти користуються автобусами, а вони часто підриваються терористами-самовбивцями. Крім того, навіть ті репатріанти, що мають свої власні автомобілі іноді не знають добре, які маршрути є більш небезпечними на ізральських автострадах, що межують з Палестинською автономією і внаслідок цього попадають у біду.
Три тижні тому новий репатріант із Запоріжжя був вбитий терористами з цієї причини на автостраді між Єрусалимом та Раммалою.
Серед десятків жертв вибуху, скоєного терористом самовбивцею біля торговельного центру у місті Натанія, 18 травня було 14 репатріантів з країн СНД, майже половина їх – репатріанти з України.
Уся сім’я Сорокіних, що приїхали з Криму потерпіла від вибуху. Глава сім’ї, 33-річний Владислав Сорокін був вбитий, а його дружина Олеся та шестирічний син Саша – тяжко поранені.
Голова Центру допомоги новим репатріантам у кризових ситуаціях – СЕЛА, пані Рут Бар-Он каже:«Кожна смерть, кожне поранення – це особиста та сімейна трагедії, але ні одна з них не подібна до другої. Виміряти біль не можливо. Приїзджаючи до членів сім’ї чергової жертви терору, я знову і знову, як вперше, фізично відчуваю їх страждання».
Держава Ізраїль, що вже шостий десяток років існує в умовах безупинного арабського терору, створила розгалужену ситему установ та інституцій, що надають сім’ям загиблих та поранених необхідну допомогу, передусім, фінансову. Але крім чисто грошових та побутових потреб є щось інше, те, що ніяка держава, навіть найгуманніша не може компенсувати – це душевна біль.
Добровольці центру СЕЛА, як і тисячі тих, кого прийнято називати звичайними громадянами, щиро намагаються допомогти тим репатріантам, яких спіткало лихо.
В Ізраїлі ніхто не робить статистичних досліджень щодо країни походження жертв терору. Одначе, навіть поверховий погляд на списки жертв виявляє чималу долю вихідців з України.
Ймовірність стати жертвою теракту для нового репатріанта дещо вища, ніж для пересічного ізраїльтянина. Так, наприклад, більшість ізраїльтян пересувається у своїх власних автомобілях, яких на сім’ю може бути дві чи три. Нові ж репатріанти користуються автобусами, а вони часто підриваються терористами-самовбивцями. Крім того, навіть ті репатріанти, що мають свої власні автомобілі іноді не знають добре, які маршрути є більш небезпечними на ізральських автострадах, що межують з Палестинською автономією і внаслідок цього попадають у біду.
Три тижні тому новий репатріант із Запоріжжя був вбитий терористами з цієї причини на автостраді між Єрусалимом та Раммалою.
Серед десятків жертв вибуху, скоєного терористом самовбивцею біля торговельного центру у місті Натанія, 18 травня було 14 репатріантів з країн СНД, майже половина їх – репатріанти з України.
Уся сім’я Сорокіних, що приїхали з Криму потерпіла від вибуху. Глава сім’ї, 33-річний Владислав Сорокін був вбитий, а його дружина Олеся та шестирічний син Саша – тяжко поранені.
Голова Центру допомоги новим репатріантам у кризових ситуаціях – СЕЛА, пані Рут Бар-Он каже:«Кожна смерть, кожне поранення – це особиста та сімейна трагедії, але ні одна з них не подібна до другої. Виміряти біль не можливо. Приїзджаючи до членів сім’ї чергової жертви терору, я знову і знову, як вперше, фізично відчуваю їх страждання».
Держава Ізраїль, що вже шостий десяток років існує в умовах безупинного арабського терору, створила розгалужену ситему установ та інституцій, що надають сім’ям загиблих та поранених необхідну допомогу, передусім, фінансову. Але крім чисто грошових та побутових потреб є щось інше, те, що ніяка держава, навіть найгуманніша не може компенсувати – це душевна біль.
Добровольці центру СЕЛА, як і тисячі тих, кого прийнято називати звичайними громадянами, щиро намагаються допомогти тим репатріантам, яких спіткало лихо.
